|
|
 |
Нематеріальна культурна спадщина України. Співпраця з ЮНЕСКО |
 |
Положення про Всеукраїнський відкритий конкурс читців імені Тараса Шевченка |
|
|
|||||||||
 |
Народні аматорські мистецькі колективи | |
«Міжнародні та Всеукраїнські культурно-мистецькі заходи регіонів України» |
|
Народне мистецтво карпатського регіону України | |
Фольклорні колективи України |
|
2.3. Законодавча база культуриБеручи до уваги трансформаційний характер перших п’ятнадцяти років української незалежності (1991-2006), не виглядає дивним, що в ці роки українські законодавці активно продукували нові закони, зокрема – й для регулювання культурної сфери. Початком формування нової правової бази для культури можна вважати прийняття „Основ законодавства України про культуру” в лютому 1992 року.Услід за цим законом були прийняті закони України:
Адже незважаючи на ряд прийнятих у 1991-2005 рр. сучасних нових законів для культури, чимало аспектів щоденної діяльності закладів культури і мистецтва (особливо фінансові аспекти) все ще регулюються старими нормативними документами, а численні положення раніше прийнятих законів на сьогодні вже застаріли. Через недосконалість правової бази “третього сектора”, чимало нових явищ культурного життя (наприклад, приватні мистецькі структури та культурницькі НДО) досі не мають законодавчо оформленого особливого статусу і змушені діяти чи то як звичайні приватні підприємства, чи то як громадські організації. Має місце низька дієвість чинних законів, нерідке ігнорування їх положень, у тому числі й органами самовряджування на місцях, для яких проблеми культури та людей, що в ній працюють, часто є “низькопріоритетними”. Втім, недотримання чинних законів – то доволі поширене явище для українського суспільства загалом. Протиріччя, присутні в ряді законодавчих актів щодо культури можуть бути пояснені як результат спроб поєднати в них різні ідеології та системи цінностей: ідеї ліберальної демократії і вільного ринку співіснують з ідеями націєтворення у формах, характерних для ХІХ - початку ХХ століть; державний патерналізм співіснує з політикою невтручання в діяльність культурних установ, нарешті, окремі елементи багатокультурності співіснують із етноцентричними уявленнями про українську націю. Основний правовий акт, що досі окреслює напрямки та засади державної культурної політики в Україні – "Основи законодавства України про культуру” (1992). Цей документ відбиває перехідний характер того часу, коли він приймався, тому, з одного боку, прогол¬шувані ним основні принципи культурної політики держави (стаття 2) та пріоритети у розвитку культури (стаття 3) відповідають стандартам вільного демократичного суспільства, з іншого ж – визначені ним конкретні засади й механізми державної підтримки культури явно зорієнтовані на збереження бюджетного утримання галузі. "Основи..." вперше на державному рівні проголосили "утвердження гуманістичних ідей... у суспільному житті; …гарантування свободи творчої діяльності, невтручання в творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об`єднань..." тощо. Загальний дух „Основ” – ліберально-просвітницький, він нагадує визначену Раймондом Вільямсом „патерналістичну модель культурної комунікації”. „Основи...” гарантують, зокрема, культурні права всіх етнічно неукраїнських груп, але їх культура фактично не розглядається як частина культури української громадянської нації (про що мовиться в ухваленій чотирма роками пізніше Конституції України). Стаття 4 (Мова в культурній сфері) визначає: ‘Держава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, а також гарантує рівні права й можливості для використання у сфері культури мов усіх національних меншин, що проживають в Україні.» У статті 5 "Основ..." викладені права громадян у сфері культури, зокрема:
|
|
Інформація про УЦКД | Наукові розробки | Бібліотека праць | Методичні розробоки | АІС ''Народна творчість'' Наш банер | Мапа сайту | Посилання | Контакти | Архів новин | Блоги науковців УЦКД Обласні центри народної творчості | Голодомор 1932-1933 рр. |
||||||
|
||||||
