|
|
 |
Нематеріальна культурна спадщина України. Співпраця з ЮНЕСКО |
 |
Положення про Всеукраїнський відкритий конкурс читців імені Тараса Шевченка |
|
|
|||||||||
 |
Народні аматорські мистецькі колективи | |
«Міжнародні та Всеукраїнські культурно-мистецькі заходи регіонів України» |
|
Народне мистецтво карпатського регіону України | |
Фольклорні колективи України |
|
Розділ 3. Підтримка мистецької творчостіЯк можна судити хоча б із короткого історичного огляду, вміщеного на початку цього звіту, українська національна культура, зокрема - національне мистецтво, формувалися й розвивалися задовго до проголошення незалежності 1991 року. Проте вплив радянської епохи на мистецьку інфраструктуру України, зокрема на пріоритети й механізми державної підтримки мистецтва, а також на суспільну роль і позицію митця, виявився настільки потужним, що його наслідки помітні й дотепер.Протягом радянського періоду в Україні була сформована досить розгалужена система фінансованих державою театрів, мистецьких колективів, цирків, кіностудій, художніх галерей, видавництв та інших мистецьких закладів. Створюючи й фінансуючи ці заклади, радянська держава, втім, мала передусім інструментальну мету – забезпечувати процес формування “нової радянської людини”. Відповідно визначалася й роль мистецтва в суспільстві. Поряд із державними мистецькими закладами, підвалини культурно-мистецької системи радянських часів утворювали творчі спілки – формально автономні, проте фактично підпорядковані радянському режимові й фінансовані державою об’єднання професійних митців - письменників, композиторів, художників, кінематографістів тощо. Деякі творчі спілки мали також спеціальні фонди соціальної підтримки своїх членів (Літературний фонд, Художній фонд, Музичний фонд), які забезпечували “спілчанських” митців належним медичним обслуговуванням, художніми майстернями, будинками відпочинку, „будинками творчості” тощо. Радянські митці мали порівняно високий суспільний статус, особливо – офіційно визнані провідні митці, але лише за умов лояльності до політичного режиму та неприхильності до всіляких авангардних мистецьких віянь. У сталінські часи ситуація була, ясна річ, набагато тяжчою, однак радянські реалії 1960-1980-х років стали ліберальнішими й, так би мовити, гуманнішими. Та навіть тоді українські (як і будь-які неросійські) митці мусили дотримуватися додаткової умови: не бути “занадто національними” (аби не отримати ярлика “націоналістів”). Після розпаду СРСР у незалежній Україні жорсткий політичний контроль та цензура були ліквідовані, а імідж “яскраво-національного” для митця став не небезпечним, а навіть якоюсь мірою модним. Водночас, система, що складалася з державних і комунальних мистецьких закладів та творчих спілок, фактично збереглася без великих змін. Республіканські організації творчих спілок радянської доби невдовзі перетворилися на Національні творчі спілки України, зберігши значну частину майна і навіть регулярну бюджетну підтримку. Загальна сума бюджетного фінансування 10 національних творчих спілок 2006 р. складала 6,8 млн. грн. (майже триразове зростання за 5 років). Ця сума насправді не така й велика, оскільки більша частина коштів, як правило, витрачається на утримання майна спілок (поліклініки, будинки відпочинку, майстерні художників тощо). Таблиця 3.1. Національні творчі спілки, що підтримуються з держбюджету, 2006 р.
Окрім національних спілок, нині діє також низка інших мистецьких об’єднань загальнонаціонального рівня, заснованих у 1990-і роки (зокрема, Асоціація українських письменників, Національна ліга українських композиторів та ін.), але вони не одержують бюджетного фінансування, не успадкували частки майна колишніх радянських творчих спілок. Неоднорідні й широкомасштабні процеси соціокультурної трансформації, що їх переживає українське суспільство, справили значний вплив і на національне мистецтво. Які саме перетворення відбуваються в кожній із основних галузей мистецтва, і яким чином держава і мистецька спільнота реагують на трансформаційні виклики, про це докладно йтиметься нижче, тут натомість доречно зробити кілька загальних зауваг. Передусім – це нові, складніші фінансово-господарчі умови мистецької діяльності. Через болісні ринкові перетворення, що зачепили також сферу культури, більшості мистецьких закладів виявилося складно існувати без бюджетного фінансування. Цього фінансування, одначе, часто не вистачає на придбання нового обладнання, на капітальні ремонти, на підготовку нових театральних вистав і концертних програм. Вміння виживати в кризових умовах, набуте багатьма керівниками мистецьких закладів, включає й практику заробляння коштів від побічної діяльності (здача приміщень в оренду крамницям та іншим підприємницьким структурам, залучення комерційно успішних гастролерів). Таке “заробітчанство” часом відбувається за рахунок основної мистецької діяльності. Зниження суспільного статусу й престижу (а також заробітків) багатьох мистецьких професій спричиняє відплив українських професійних митців за кордон та в інші сфери діяльності – наприклад, в індустрію розваг. Окрім того, триває фактична нерівноправність державного та недержавного секторів у мистецтві (через брак бюджетної підтримки недержавного сектора), що можна вважати перешкодою для розвитку як приватного підприємництва у сфері мистецтва, так і неприбуткових недержавних мистецьких організацій. Та водночас роки незалежності стали для українського мистецтва періодом хай і складного, але небачено вільного, відкритого, різноманітного розвитку. |
|
Інформація про УЦКД | Наукові розробки | Бібліотека праць | Методичні розробоки | АІС ''Народна творчість'' Наш банер | Мапа сайту | Посилання | Контакти | Архів новин | Блоги науковців УЦКД Обласні центри народної творчості | Голодомор 1932-1933 рр. |
||||||
|
||||||
