|
|
 |
Нематеріальна культурна спадщина України. Співпраця з ЮНЕСКО |
 |
Положення про Всеукраїнський відкритий конкурс читців імені Тараса Шевченка |
|
|
|||||||||
 |
Народні аматорські мистецькі колективи | |
«Міжнародні та Всеукраїнські культурно-мистецькі заходи регіонів України» |
|
Народне мистецтво карпатського регіону України | |
Фольклорні колективи України |
|
3.3.2. Музичне мистецтвоНині в Україні існує 77 професійних концертних організацій (філармонічні організації, оркестри, танцювальні колективи, хори та ін.), більшість яких (54) перебувають у комунальній власності, 17 мають статус національних та державних, і 7 – у приватній власності. Діють 7 театрів опери та балету, з яких два розташовані у столиці (Національна опера та Київський театр опери та балету для дітей та юнацтва), решта – у Львові, Донецьку, Харкові, Одесі та Дніпропетровську, і 3 театри оперети або музичної комедії (у Києві, Одесі та Харкові).Крім національних музичних театрів, Міністерству культури і туризму України підпорядковані ще 11 мистецьких колективів, в т.ч. 9 – національних:
Бюджетні видатки на підтримку виконавських мистецтв в Україні були подані вище в Таблицях 2.6, 2.8, 2.11, а загальна картина щодо доходів національних мистецьких організацій (хоча й лише за 2001 р.) представлена в Таблиці 2.17. Нижче подано відомості про зароблені доходи концертних організацій у 2004 році по регіонах України (Табл. 3.4). На підставі цих даних можна зробити висновок, що, оскільки реальне бюджетне фінансування в минулі роки часто було нижче від запланованого, то компенсувати виниклий фінансовий дефіцит було можливим тільки докладаючи енергійних зусиль до самостійного заробітку, включно з одержанням доходів від непрофільної діяльності. Але, як видно з Таблиці 3.4, загальні доходи від непрофільної діяльності (1,6 млн.) були в 2004 році меншими, ніж сплачувана мистецькими організаціями сума податків (2,84 млн.). Іншими словами, якщо держава звільнить заклади виконавських мистецтв від сплати ПДВ, необхідність у заробітках від непрофільної діяльності певною мірою відпаде. Таблиця 3.4. Зароблені доходи державних концертних організацій, 2004, тис. грн.
Спостерігаються відчутні відмінності в платоспроможності концертно-театральної публіки (а отже, і в можливостях одержання доходів мистецькими організаціями) в різних регіонах України. Так, у Києві ці доходи перевищили 15 млн. грн., у двох великих регіональних культурних центрах – Львові та Донецьку – вони склали по 1 млн. грн., у той час, як у трьох інших великих містах із населенням понад 1 млн. чол. (Харкові, Одесі та Дніпропетровську) ці доходи разом склали менше 1 млн. грн. (164 тис. грн., зароблених мистецькими організаціями Дніпропетровська - це удвічі нижче, ніж в економічно слабкому Чернігові, де доходи мистецьких закладів склали 338 тис. грн.). Водночас, державна підтримка музичного мистецтва не обмежується фінансуванням мистецьких закладів. Щороку в Україні влаштовується близько 30 міжнародних та всеукраїнських фестивалів і конкурсів, фінансово підтримуваних Міністерством культури і туризму (а також з обласних та місцевих бюджетів). Найвідоміші з-поміж них –
Підсумовуючи, можна сказати, що і сучасний стан українського мистецтва, і державна політика щодо нього в незалежній Україні є значною мірою наслідком дії двох тенденцій, закорінених ще в радянській добі: - по-перше, інерційного тривання радянської політики патерналістської опіки держави над мистецтвом, передусім – “високим”, академічним (утримання мережі національних і державних мистецьких закладів та колективів, фінансування національних творчих спілок), при значно стриманішому, а часом – настороженому ставленні до “неорганізованих”, андерграундових та контр-культурних мистецьких явищ і течій (зокрема – тих, що на Заході отримали назву contemporary art), представники котрих, у свою чергу, нерідко „відплачують” недовірою до будь-яких заходів держави; - по-друге, демонстративний розрив на початку 1990-х років з деякими одіозними елементами радянської культурної політики (від естетичної й ідеологічної цензури – до забезпечення високого суспільного статусу провідних митців взамін за їхню політичну лояльність) не супроводжувався, однак, формулюванням нової, артикульованої й послідовної системи принципів взаємин між державою та мистецтвом. Друга з названих тенденцій триває фактично й дотепер, оскільки різні групи в сучасному суспільно-культурному житті України пропонують доволі відмінні підходи до потрібної нової системи принципів: від постановки національного мистецтва на службу націєтворенню й “розбудові державності” – до класичного (і нині дещо анахронічного) західного ліберального laissez-faire, тобто невтручання держави у мистецьку сферу. Очевидно, що в суспільно-політичних обставинах сучасної України жоден з цих підходів не є ані цілком адекватним потребам культури й суспільства, ані політично здійсненним. Отже, на порядку денному стоїть формування певного широкого компромісу, або ж синтезу пропонованих підходів до державної підтримки розвитку мистецтва. | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Інформація про УЦКД | Наукові розробки | Бібліотека праць | Методичні розробоки | АІС ''Народна творчість'' Наш банер | Мапа сайту | Посилання | Контакти | Архів новин | Блоги науковців УЦКД Обласні центри народної творчості | Голодомор 1932-1933 рр. |
||||||
|
||||||
