|
|
 |
Нематеріальна культурна спадщина України. Співпраця з ЮНЕСКО |
 |
Положення про Всеукраїнський відкритий конкурс читців імені Тараса Шевченка |
|
|
|||||||||
 |
Народні аматорські мистецькі колективи | |
«Міжнародні та Всеукраїнські культурно-мистецькі заходи регіонів України» |
|
Народне мистецтво карпатського регіону України | |
Фольклорні колективи України |
|
Розділ 5. Культурні індустріїУ вступному розділі вже зазначалося, що, навіть не маючи власної національної держави, не завершивши процесів формування модерної нації, українці все ж зуміли протягом XIX - початку XX століть створити національну “високу” культуру (літературу, музику, театр, гуманітарні науки). Однак істотним недоліком, ба навіть гальмом у процесах формування й розвитку новітньої української культури варто вважати те, що до 1920-х років не вдалося розбудувати власні, “суверенні” культурні індустрії - книговидання, масову пресу, естраду, кінематограф, індустрію звукозапису.Цьому завадили, ясна річ, передусім об’єктивні суспільно-політичні обставини – бездержавність і територіальна розділеність України, утиски й обмеження з боку панівних імперських режимів, незначні розміри освіченої й платоспроможної української публіки. Кілька слів про зміст поняття “культурні індустрії” в цьому огляді. З огляду на централізований і плановий характер господарювання в галузі культури в радянські часи, на офіціозну ідеологічну заангажованість цієї галузі, включно з її академічним складником, при майже цілковитому придушенні будь-якого авангарду чи взагалі проявів “безконтрольної” творчості, - культуру радянської доби, майже без винятку, можна розглядати як “індустрію культури” в сенсі Т.Адорно, тобто як великий, уніформований та індустріалізований потік мас-культурного виробництва і споживання, метою якого є передусім утвердження існуючого ладу та його ідеології . Однак таке визначення культурних індустрій є надто спрощеним, тому в нашому огляді поняття “культурні індустрії” трактується вужче - як сукупність тих галузей у сфері культури, де творення культурних цінностей і надання культурно-дозвіллєвих послуг пов’язане з масовим, індустріальним виробництвом і, відповідно, з масовим споживанням. Це загалом відповідає визначенню культурних індустрій, яке використовується Радою Європи . Далі ми обмежуємося прикладом кількох найбільших культурних індустрій у сучасній Україні – книговидання і книготоргівлі, кінематографії, музичної індустрії, телебачення та радіо, реклами, Інтернету, індустрії моди, врешті, туристичної індустрії. Передусім зазначимо, що попит на україномовний (і ширше - приналежний до української культурної традиції) продукт масово-розважального характеру в Україні здавна існував, попри русифікаційні чи полонізаційні заходи влади. Цей попит не без успіху задовольняли неукраїнські культурні індустрії. Наприклад, російські “лубочні” видавництва кінця XIX - початку XX ст. (зокрема - київський видавець Губанов) видавали чималими тиражами збірочки українських “оповідань, козацьких брехеньок, жартівливих пісень і дечого другого, веселого і чудного, всім людям на втіху для реготу і сміху” ; нарешті, в багатьох каталогах європейських фонограмних фірм, які до 1914 року домінували на російському ринку, фігурував “Малороссийский отдел”, де пропонувалися українські пісні та романси . На початку XX ст. в Україні мали місце активні спроби – як у Галичині, так і в Наддніпрянщині - започаткувати власні, національні культурні індустрії, передусім – книговидання й пресу. У 1920-і роки культурна політика тодішніх наркомів освіти УСРР О.Шумського та М.Скрипника спрямовувалася на те, аби докорінно змінити культурну ситуацію, сформовану антиукраїнською політикою Російської імперії: ішла розбудова українських видавництв, преси, кінематографії, котрі почали давати споживачеві український масовий культурний продукт, хай і з цілковитим дотриманням радянських ідеологічних настанов. Однак у сталінську добу стан речей знову змінився на трагічно протилежний. Створені в 1920-х і на початку 1930-х років українські державні та кооперативні видавництва, Одеська та Київська кіностудії тощо були або розгромлені, або ж перетворені на “коліщатка та гвинтики” загально-радянської машини ідеологічної обробки населення, в якій прояви несанкціонованої української самобутності цензурувалися, або й суворо каралися. Втім, і далі працювала, навіть розбудовувалася масштабна державна інфраструктура закладів, установ, підприємств культури. Що стосується культурних індустрій у вужчому сенсі, то ця інфраструктура в Українській РСР включала: десятки державних видавництв, сотні газет та журналів, кілька державних кіностудій, державний телеканал УТ, державні та регіональні радіоканали (в тому числі – розважальний „Промінь”), систему державних філармоній у всіх областях (яким були підпорядковані професійні виконавські колективи), мережі державних кінотеатрів та прокатних організацій, книготорговельну організацію „Укркнига” та тисячі державних книгарень по всіх великих і малих містах тощо. Уся ця мережа адмініструвалася й майже цілковито фінансувалася державою. Навіть якщо окремі види закладів культури (кінотеатри, кіностудії, філармонії, видавництва) вважалися госпрозрахунковими підприємствами (хоча й з бюджетними дотаціями), а деякі навіть давали прибуток (наприклад, кінопрокат або масові журнали), то ця прибутковість була наслідком комплексу специфічно радянських господарчих та політичних чинників (як-от закритість до зовнішнього ринку культурних товарів і послуг - отже, брак реальної конкуренції на внутрішньому ринку; фіксовані ціни та штучно низька собівартість вітчизняних фільмів, книжок, вистав, платівок; недотримання в СРСР міжнародних норм авторського права; врешті, політично вмотивований перерозподіл доходів між окремими галузями. Пропозиція культурних товарів і послуг була штучно відокремлена від реального попиту і часто формувалася під впливом політичної кон’юнктури. Робилися спроби компенсувати цю відірваність, але вони нерідко набирали гротескових форм (наприклад, так звані макулатурні видання - популярні книжки, що продавалися лише взамін за здану макулатуру). Неофіційними, стихійними способами такої компенсації були самвидав (зокрема, “неполітичний” ) та “магнітофонна музична культура” (поширення ігнорованих радянськими фірмами звукозапису жанрів - бардівської пісні, західної рок-музики, “блатного фольклору” тощо). У часи горбачовської перебудови ця стихійна діяльність набула вже таких масштабів, що можна говорити про свого роду альтернативну культурну індустрію. Ця неофіційна культурна індустрія, вкупі з ігноруванням міжнародних норм авторського права, створювала потенційно живильне середовище для масового “піратства”. Після розвалу СРСР, ліквідації цензури та заборон на приватне підприємництво, альтернативна “культурна індустрія” вийшла з “тіні” й невдовзі, як відомо, Україна поруч із Росією та Болгарією опинилася серед лідерів “піратства” у світі. Істотними для подальшого перебігу подій рисами культурних індустрій в УРСР були їх неповноструктурність (брак низки важливих складових елементів – як-от аудіо-виробництва, кіноархівів, професійної освіти за багатьма мистецькими спеціальностями тощо) та несамостійність (підпорядкованість розташованих в Україні підприємств та установ всесоюзним органам формування й здійснення культурної політики). Наслідком цього було маргінальне становище виготовленої в УРСР культурно-мистецької продукції навіть на місцевому ринку: у книгарнях та бібліотеках домінували книжки, видані в Москві, у кінотеатрах – фільми московських кіностудій, а вироблених в УРСР платівок не існувало в природі. Проголошення незалежності, на думку багатьох, мало започаткувати нове відродження української культури й розквіт вітчизняних культурних індустрій. Та, на жаль, набута ідеологічна свобода, разом із не надто керованим і усвідомлюваним владою й суспільством перебігом ринкової трансформації насправді принесли неочікувані наслідки - швидкий занепад державних культурних індустрій (передусім кінематографії та видавничої справи), а також дальшу експансію російськомовних культурних практик, що їх тепер забезпечував переважно приватний комерційний сектор. Опір роздержавленню в культурній сфері, що його чинили не лише політична лівиця, а й чи не більшість культурно-мистецького середовища, імовірно, лише посприяв цьому занепаду, а майже відсутня підтримка державою альтернативних каналів культурної комунікації стримувала їх розвиток. У 1990-х роках “конвенційні” масові культурні практики (відвідування театрів, музеїв, бібліотек, кінотеатрів) швидко скорочувалися, а за ними - й тиражі книжок, газет та журналів, виробництво фільмів (далі ці процеси будуть розглянуті детальніше стосовно окремих індустрій). Фахівці вказують на численні й різнорідні причини такої кризи - від різкого падіння доходів пострадянських українців до трансформації смаків, ціннісних та естетичних орієнтацій людей, особливо - молодих. Економічний спад та зубожіння збіглися в часі з руйнуванням ідеологічних і господарчих бар’єрів на шляху західної культури, передусім масової, комерційної. Поруч з майновим розшаруванням відбулося розшарування культурне: чи не більшість українців старшого покоління не мають грошей на регулярну купівлю книжок, театральних та концертних квитків, натомість молодь віддає перевагу західним кіно-бойовикам і російським телесеріалам перед місцевими театрами, комп’ютерним іграм - перед музеями, а з книжок - воліють розрекламоване розважальне „чтиво”, здебільшого імпортоване з Росії. Протягом останніх років спостерігається доволі динамічний, хоча й не позбавлений нездорових проявів, розвиток недержавного, комерційного сектора в культурних індустріях, причому майже без державної підтримки. Сьогодні в культурному виробництві України вже домінують приватні теле- і радіоканали, видавництва, музичні та кінопрокатні організації. Одначе на ринку культурних товарів і послуг ми не бачимо радикальної зміни: попит українських громадян на музику, книжку, фільм задовольняється вітчизняним продуктом на 10-20%, решта - імпорт, переважно російський та американський, до того ж істотною мірою “піратський”. Домінування іноземного культурного продукту на українському музичному, книговидавничому, кінопрокатному ринках породило низку проблем - від економічних (втрати української економіки від вивезення доходів) до ідеологічних (небажаний вплив іноземної мас-культури на суспільну свідомість). Далі на прикладах конкретних галузей буде показано, як відбувався їх розвиток та як формувалася державна політика щодо них. Ми обмежимося прикладами кількох найбільших культурних індустрій у сучасній Україні – книговидання і книготоргівлі, кінематографії, музичної індустрії, телебачення та радіо, реклами, Інтернету, індустрії моди, врешті, туристичної індустрії. |
|
Інформація про УЦКД | Наукові розробки | Бібліотека праць | Методичні розробоки | АІС ''Народна творчість'' Наш банер | Мапа сайту | Посилання | Контакти | Архів новин | Блоги науковців УЦКД Обласні центри народної творчості | Голодомор 1932-1933 рр. |
||||||
|
||||||
