|
|
Розділ 7. Міжнародне культурне співробітництво
До здобуття національної незалежності українська культура була майже ізольованою від зовнішнього світу свого роду подвійним бар’єром: перший – це так звана “залізна завіса”, характерна для всіх комуністичних держав, а другий бар’єр був специфічним для неросійських республік СРСР і полягав у тому, що практично всі контакти з іноземними культурами мали санкціонуватися московським „центром”, і значна частка цих контактів відбувалася лише через посередництво російської мови та культури.
Винятком, хай і частковим, були культурні контакти з іншими радянськими республіками та, меншою мірою, з іншими соціалістичними країнами, особливо з тими, що мали з Україною тісні історичні й культурні зв’язки, - наприклад, Польщею, Болгарією. Культурне співробітництво з сусідніми „братніми” країнами істотно полегшувалося тим, що багато українських митців, письменників, вчених, діячів культури традиційно мали тісні творчі й особисті контакти з польськими, грузинськими, литовськими, молдавськими, болгарськими та російськими митцями, письменниками, вченими. Втім, ці контакти людей культури „не дотягували” до статусу повноправного культурного співробітництва між націями й країнами.
Той факт, що Українська РСР вважалася державою-засновником ООН та ЮНЕСКО, небагато важив, оскільки контакти з ЮНЕСКО відносилися до компетенції Міністерства закордонних справ Української СРСР, що фактично було просто регіональним відділенням „союзного” МЗС у Москві. Свідченням того, наскільки слабо могла впливати Україна на співпрацю в рамках ЮНЕСКО, можна вважати відсутність українських пам’яток у Списку Світової культурної спадщини ЮНЕСКО аж до 1989 року.
Становище почало змінюватися тільки наприкінці 1980-х рр., коли горбачовська перебудова зруйнувала “залізну завісу” та скасувала монополію московського „центру” на міжнародні культурні зв’язки. Українські митці отримали можливість широко презентувати свої твори за кордоном, а українське суспільство отримала вільний доступ до сучасної світової культури в усьому її різноманітті. Ще одним важливим результатом набутої відкритості до світу стала активізація контактів з українською діаспорою на Заході.
Внаслідок набуття Україною незалежності Міністерство культури України стало повноправним суб’єктом міжнародного культурного співробітництва. Отже, його досвід у цій сфері поки що є доволі коротким, тому головні цілі міжнародного культурного співробітництва важко вважати досягнутими.
Згадані головні цілі можна сформулювати таким чином:
- інтеграція української національної культури до світового культурного простору;
- формування привабливого міжнародного іміджу України засобами української культури та культурної спадщини;
- використання активних міжкультурних контактів задля зміцнення позиції України на міжнародній арені;
- зміцнення культурних та міжлюдських зв’язків з українською діаспорою по всьому світі;
- просування українського культурного продукту на міжнародний культурний ринок.
Стислий аналіз здобутків та втрат міжнародного культурного співробітництва України за останні 15 років дозволяє дійти висновку, що головними „активами” української культури в міжнародному контексті можна вважати:
- існування видатних мистецьких шкіл та окремих яскравих митців у таких сферах, як академічна музика, хореографія, театр тощо, які довели свою конкурентоспроможність на міжнародному рівні;
- наявність багатої культурної спадщини, хай і недосить відомої за кордоном, але потенційно привабливої для зарубіжних туристів, учених, митців;
- певний досвід, хоча й не дуже масовий, вдалої участі в міжнародних мистецьких фестивалях, конкурсах, виставках.
Як головні чинники, що ускладнюють міжнародне культурне співробітництво України, слід констатувати: недостатню обізнаність світової спільноти з українською культурою і, як наслідок, нееквівалентний культурний обмін між Україною та світом; відносно низький рівень інтегрованості України до міжнародних культурних процесів, особливо слабку українську присутність у web-просторі; низький рівень розвитку сучасних ринкових структур в українській популярній культурі, що призводить до її відносно низької конкурентоспроможності.
Що стосується досвіду державної діяльності у сфері міжнародного культурного співробітництва, то Україна може пишатися такими досягненнями:
- досвідом тривалого співробітництва з ЮНЕСКО та іншими міжнародними культурними організаціями;
- приєднанням України до більшості основних міжнародних конвенцій, хартій та інших актів міжнародного права у сфері охорони культурної спадщини, культурного співробітництва;
- широкою правовою базою та багатим практичним досвідом двостороннього міжнародного культурного співробітництва, особливо з країнами СНД та східноєвропейськими країнами.
До недоліків і втрат у царині міжнародного культурного співробітництва слід віднести: недостатнє фінансування міжнародних контактів українських митців та мистецьких організацій; недостатня інтенсивність співробітництва з міжнародними культурними організаціями (зокрема, Україна жодного разу не брала участі в конкурсі на здобуття гранту за програмою “Culture 2000” чи в інших європейських культурних програмах); відсутність мережі українських культурних центрів за кордоном (втім, у 2006 році Президент України В. Ющенко підписав Указ про заснування за кордоном українських культурно-інформаційних центрів на базі дипломатичних представництв України і вже кілька таких центрів створено); зрештою, слабка координація роботи різних суб’єктів міжнародних культурних відносин з боку України, зокрема – Міністерства культури і туризму з Міністерством закордонних справ, яке все ще майже „ексклюзивно” опікується контактами з ЮНЕСКО, Радою Європи тощо.
| |
|
