|
|
 |
Нематеріальна культурна спадщина України. Співпраця з ЮНЕСКО |
 |
Положення про Всеукраїнський відкритий конкурс читців імені Тараса Шевченка |
|
|
|||||||||
 |
Народні аматорські мистецькі колективи | |
«Міжнародні та Всеукраїнські культурно-мистецькі заходи регіонів України» |
|
Народне мистецтво карпатського регіону України | |
Фольклорні колективи України |
|
У пропонованому аналітичному огляді
використано статистичні відомості, надані Міністерством культури і туризму України ВСТУПУкраїнське село здавна було хранителем цінностей, традицій, звичаїв, моральних засад національного буття. З огляду на ті неоднозначні зміни, що відбулися за останні десятиліття в укладі життя українського села, стан культури в сільській місцевості, рівень задоволення культурних потреб сільського жителя потребують сьогодні особливої уваги держави та місцевого самоврядування, всього українського суспільства.Аналізувати розвиток культури на селі неможливо поза контекстом культурної ситуації в Україні загалом. Розвиток культури на селі визначався не лише функціонуванням мережі місцевих закладів культури, а й змінами в структурі споживання культурних послуг та товарів, дозвіллєвих практик селян. Дані соціологічних досліджень засвідчують кореляцію між заможністю (та освітою) і місцем проживання громадян (Табл. 1.1): чим більше місто, тим, як правило, вищий у ньому середній рівень освіти й добробуту, тим кращий доступ до культурних та дозвіллєвих ресурсів, і тим кращі можливості задоволення своїх культурно-дозвіллєвих потреб. Таблиця 1.1. Залежність структури населення України за рівнем заможності від місця проживання
Статистичні дані про витрати українських родин свідчать про наявність істотних відмінностей у витратах мешканців міст і сіл на культуру й відпочинок. Якщо витрати на одяг і взуття чи, скажімо, на охорону здоров’я є в них доволі близькими, а витрати на продукти харчування, житло, комунальні послуги у великих містах та селах співвідносяться приблизно як 1,5 – 2 до 1, то на культурні потреби селяни витрачають в три з половиною рази менше коштів, ніж мешканці великих міст, у тому числі на культурні послуги – в сім разів менше. Щоправда, така відмінність зумовлена не лише розривом у рівні доходів, а й практичною неможливістю для сучасного українського селянина відвідати театр, музей чи бодай кіно (чисельність діючих, використовуваних за призначенням кінозалів у сільській місцевості впала в багато разів). На жаль, дозвіллєві практики й культурні пріоритети сьогоднішніх українців змінюються не внаслідок проведення цілеспрямованої культурної політики держави, а стихійно, під впливом глобалізаційних процесів. Поширення не найкращих, однак найдоступніших через свою дешевизну зразків мас-культури призводить до укорінення спримітизованих масових культурних смаків і потреб та стандартів споживацького ставлення до культури. Такі негативні тенденції потребують корекції на рівні продуманої і послідовної культурної політики, здійснюваної на всіх рівнях державної влади та місцевого самоврядування. Повноцінне функціонування культурних практик населення зумовлено, передусім, доступом до культурних продуктів і послуг, а отже, потребує відповідного розвитку культурної інфраструктури, наявності фінансових ресурсів у родині для витрат у сфері культурного споживання, тощо. Усі ці чинники дуже послаблені в мешканців сучасного українського села. У тисячах сіл та малих містечок України базові заклади культури, до яких належать будинки культури, клуби, бібліотеки, залишаються основним місцем культурного відпочинку та мистецького аматорства. Базова мережа закладів культури на селі включає понад 16 тис. сільських клубів та будинків культури і близько 15 тисяч бібліотек. Загалом будинки культури, клуби та бібліотеки сьогодні складають близько 80% із приблизно 40 тисяч державних і комунальних закладів культури, в них працює до 50 тисяч працівників. Економічна криза 90-х років найболючіше зачепила місцеві громади – тому саме місцеві заклади культури (будинки культури, клуби, бібліотеки) найдошкульніше відчули її наслідки, передусім – різке зменшення фінансування (навіть порівняно з хронічно недофінансованими школами та лікарнями) за сумнозвісним «залишковим принципом». Наслідком недостатнього фінансування є відсутність належних ремонтів протягом десятиліть, брак оновлення музичних інструментів, сценічного обладнання, реквізиту тощо. Більшість сільських клубів у багатьох регіонах України працюють у пристосованих приміщеннях і не опалюються взимку, а понад півтисячі з них перебувають в аварійному стані. Брак коштів позначився й на зарплатах працівників культури – найнижчих з-поміж усіх інших галузей. У 2006 році в Україні налічувалося до 24 тисяч частково зайнятих працівників культури – ледь не кожен п’ятий працівник галузі, і чи не кожен другий працівник закладів базової мережі. Ясна річ, що таке становище з кадрами працівників культури вкрай негативно відбивається на рівні, якостях і можливостях надання культурних послуг на селі. Можливо, головною помилкою, що її було допущено в 1990-і роки щодо культури на селі, була непродумана децентралізація – передача мережі закладів культури у власність і на утримання місцевої влади. На початку 1990-х років проблема децентралізації державного управління взагалі, й управління галуззю культури зокрема, набула великої важливості в більшості східноєвропейських посткомуністичних країн. Однак досвід тих країн засвідчує: перехід влади й відповідальності з центрального на регіональний та місцевий рівні сам по собі ще не розв’язує проблем. Без попереднього впровадження нових схем фінансування і відповідної законодавчої бази, що надала б можливість владі на місцях втілювати їх власну культурну політику, децентралізація культурної сфери виявляється просто адміністративною передачею державних закладів культури на баланс регіональних органів влади. Збільшення відповідальності місцевих та регіональних органів влади вимагає збільшення фінансування, управлінської компетенції і належної підготовки кадрів. Не узгодженість фінансових і бюджетних механізмів з передачею владних повноважень і відповідальності спричиняє високий ризик фінансової дестабілізації і занепаду соціально-культурної сфери. Проведена без дотримання належних передумов, без забезпечення необхідних ресурсів, децентралізація в культурній сфері перетворилася на формальність, її результатом став занепад багатьох закладів культури на селі і в малих містах. Децентралізація в сфері культури матиме позитивні наслідки лише за дотримання таких передумов:
Дієвим механізмом забезпечення чинності державної політики щодо культури на селі можуть бути норми, передбачені проектом Закону України “Про культуру”, яким визначено поняття базової мережі закладів культури та зафіксовано механізми, що гарантують її збереження й розвиток. Серед них – гарантоване законом фінансування, неможливість закриття чи перепрофілювання сільських закладів культури без дотримання відповідних умов тощо. Ухвалення цього закону в поєднанні зі змінами в бюджетній політиці держави та прийняттям нової редакції Закону “Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії” здатне не лише подолати все ще відчутні негативні тенденції у культурній сфері на селі, а й істотно змінити стан і структуру культурної інфраструктури села. |
|
Інформація про УЦКД | Наукові розробки | Бібліотека праць | Методичні розробоки | АІС ''Народна творчість'' Наш банер | Мапа сайту | Посилання | Контакти | Архів новин | Блоги науковців УЦКД Обласні центри народної творчості | Голодомор 1932-1933 рр. |
||||||
|
||||||
