Українська English
     

Роботи виконані в рамках планової тематики за 2008 рік

ТЕАТР І ГЛЯДАЧ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ:
СОЦІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

В.В. Неволов, О.М. Семашко

Частина 3

3.1 Вступ

Якщо взяти до уваги твердження, що „театр – це глядач”, який у кожну епоху є різним кількісно і якісно, то перше завдання театру буде полягати у пізнанні структури і складу глядацької аудиторії як першої умови планування і регулювання театральної діяльності. В основу такого пізнання кладуться соціально–демографічні характеристики аудиторії у зв’язку з регулярністю (мірою постійності) відвідування нею театру, що дає підстави для подальшого визначення її якісних характеристик.

Суцільна вибірка при вивченні театральної аудиторії,здійсненого в ході даного дослідження, дозволила нашій науковій групі визначити важливі тенденції її трансформації, про які й піде мова в третій частині нашого звіту.

3.2 Типологічні особливості складу театральної аудиторії України

Характеризуючи структуру аудиторії театрів України, зазначимо, що під поняттям „аудиторія” ми розуміємо всіх глядачів, які мають контакт з мистецтвом, виділяючи при цьому серед них (глядачів) „публіку” як частину аудиторії, яка має відносно усталену потребу в мистецтві, а також „випадкових глядачів”, які не відносять себе до шанувальників театру і відвідують його випадково. Зауважимо при цьому, що за результатами опитування остання група у драматичних театрах України складає близько 12%.

У самій же аудиторії виділяються дві групи. Одна з них — група „постійних глядачів” (20,7%), друга — „глядачів, які люблять театр, але не регулярно його відвідують” (67,3%). Наразі „постійні глядачі” й складають ту публіку, про яку ілюзорно мріє кожен театр.

Так, директори театрів і менеджери, даючи доволі високу оцінку „постійності складу аудиторії свого театру” (3,8 бали і 70% високих оцінок) вважають, що у типових середніх театрах постійна аудиторія складає від 20 до 40%, а у провідних театрах від 20% до 50%; проте як засвідчили наші власні анкетування в ході даного дослідження їхні уявлення про постійність аудиторії далекі від реальності.

Працівники літературно–драматургічної частини, які так суттєво впливають на стан репертуару і мають прогнозувати його адекватність смакам глядачів, у більшості (60%) вважають, що постійна „аудиторія складає від 40 до 50 % і більше всієї аудиторії” їхніх театрів, тобто суттєво переоцінюють обсяги постійної аудиторії, на яку вони мають в основному орієнтуватись. Ця ж тенденція притаманна і режисерам (3,72 бали), бо 65 % дають високу оцінку (4 і 5 балів) постійності складу аудиторії свого театру .

Такими ж нестабільними є відповіді і театральних критиків, серед яких тільки 12,1% низько оцінюють „постійність складу аудиторії” театрів, а 54,5% дає їй високу оцінку. Статистична модель для типових театрів, за визначенням більшості критиків, складає 30–40% постійних глядачів.

Таким чином, експертне опитування основних учасників театрального процесу свідчить, що всі вони перебільшують у своїх оцінках обсяг постійної аудиторії, породжуючи тим ілюзію благополуччя і, власне, деформуючи тим уявлення про стан театральної реальності.

Важлива проблема сучасного драматичного театру залишається не вирішеною і значно стримує поступ театрального процесу, бо без постійної (оптимальної за своєю кількістю і якістю) аудиторії неможливе існування театру.

Однак, і сама постійна аудиторія, як відомо, різна за своїм складом, хоч в цілому вона створює „ядро” аудиторії загалом і визначає перспективи розвитку театру. Проте, і в ній є особлива група, яка маніфестує цінності і норми, ініціює реакції зали і створює особливу творчу атмосферу єдності глядачів і сцени. Ця група сама виділяє себе як „театралів і знавців театру”. Вона складає всього 6,2%, але вага її, авторитет, безпосередні і часто особисті контакти з акторами та іншими учасниками театрального життя дозволяють вважати їх „людьми театру”. Найбільш загадковою, різнорідною і потенційною (пограничною) для поновлення лав постійних глядачів є група „глядачів, які люблять театр, але нерегулярно його відвідують”, яка й складає більше половини театральної зали (67,3 %) .

Саме на пізнання смаків цієї групи, складу, потреб і установок має бути направлена увага науковців і всіх учасників театральної діяльності. Однак, спочатку слід охарактеризувати загальну структуру аудиторії України за її соціально–демографічними і художньо–естетичними характеристиками [Таблиця 3.1].

Таблиця 3.1. Порівняльні характеристики структури аудиторії відносно театрів і вистав

Характеристики структури аудиторії театри
(1270)
«Великі»
театри
(827)
«Малі»
театри
(443)
Некомедійні
вистави
(692)
Комедійні
вистави
(578)
Вікові групи %
Менше 18 р. 16,23 16,26 16,17 13,23 19,83
19–21 р. 13,22 11,89 15,72 13,23 13,22
22–25 р. 19,71 18,33 22,32 21,22 17,91
26–30 р. 12,98 13,23 12,53 13,08 12,87
31–40 р. 12,51 13,47 10,71 11,34 13,91
41–50 р. 14,25 15,05 12,76 15,26 13,04
51–60 р. 6,89 7,40 5,92 7,56 6,09
Більше 60 р. 4,20 4,37 3,87 5,09 3,13
Групи за статтю %
Чоловік 31,25 30,19 33,25 29,75 32,96
Жінка 68,75 69,81 66,75 70,25 67,04
Групи за освітою %
Неповна середня 7,63 9,40 4,33 5,25 10,49
Середня та середня спеціальна 14,47 14,04 15,26 14,58 14,34
Незакінчена вища 22,42 20,27 26,42 21,14 23,95
Вища гуманітарна 21,62 21,25 22,32 24,78 17,83
Вища технічна 20,59 20,88 20,05 22,01 18,88
Вища інша 13,28 14,16 11,62 12,24 14,51
Групи за соціальним становищем %
Робітник 4,56 4,52 4,64 4,26 4,92
Військовослужбовець 1,60 1,95 0,93 1,32 1,93
Інженерно–технічний працівник 9,28 9,52 8,82 10,57 7,73
Підприємець 8,96 8,18 10,44 7,64 10,54
Працівник невиробничої сфери (вчителі, лікарі) 13,68 15,63 9,98 14,24 13,01
Державний службовець, працівник установи 16,88 18,19 14,39 15,27 18,80
Працівник мистецтва і культури 5,60 3,79 9,05 7,64 3,16
Пенсіонер, домогосподарка 5,20 5,86 3,94 5,73 4,57
Науковець, аспірант 3,84 3,30 4,87 5,14 2,28
Учень 8,80 10,50 5,57 5,73 12,48
Студент 21,60 18,56 27,38 22,47 20,56
Групи за сімейним становищем %
Неодружений (незаміжня) 59,43 56,07 65,75 57,85 61,32
Одружений (заміжня) 37,56 40,53 31,96 39,24 35,54
Діти є 34,15 37,50 27,85 35,90 32,06
Дітей немає 45,01 42,23 50,23 45,93 43,90
Групи за матеріальною забезпеченістю %
Малозабезпечені 14,75 16,15 12,15 15,56 13,81
Середньо забезпечені 62,51 63,08 61,45 64,50 60,18
Забезпечені 17,52 15,64 21,03 16,47 18,76
Добре забезпечені 3,91 4,01 3,74 2,72 5,31
Багаті 1,30 1,13 1,64 0,76 1,95
Групи за належністю до шанувальників («так») театру та «ні» %
«Так» 87,68 87,14 88,71 90,40 84,44
«Ні» 12,32 12,86 11,29 9,60 15,56
Групи за постійністю відвідування театру %
Постійні глядачі театрів (театрали, знавці) 6,19 3,54 11,14 8,28 3,67
Постійні глядачі, шанувальники театру 14,52 10,24 22,50 16,72 11,88
Глядачі, які люблять театр, але не регулярно його відвідують 67,30 72,80 57,05 65,26 69,76
Глядачі, які бувають в театрі дуже рідко, випадково 11,98 13,41 9,32 9,74 14,69
Оцінка складових діяльності театру глядачами (за п’ятибальною шкалою) Середній бал
Інтерес до п’єси 4,43 4,44 4,41 4,45 4,41
Режисерське вирішення вистави 4,44 4,45 4,43 4,52 4,36
Гра акторів 4,71 4,72 4,68 4,73 4,69
Художній рівень сценографії 4,18 4,21 4,13 4,27 4,08
Художній рівень музичного оформлення 4,34 4,39 4,23 4,42 4,26
Загальна оцінка художнього рівня вистави 4,51 4,52 4,49 4,57 3,99
Рівень репертуару 4,33 4,31 4,36 4,34 4,31
Художній рівень театру 4,42 4,42 4,40 4,45 4,37
Відповідність творчості театру Вашому смаку 4,33 4,30 4,38 4,34 4,32
Культура обслуговування глядачів 4,05 4,23 3,66 4,10 3,99
Жанри драматургії %
Драма 44,01 41,23 49,17 52,15 34,42
Трагедія 21,05 17,93 26,84 22,92 18,84
Комедія 70,30 72,73 65,80 64,15 77,54
Музична вистава 23,21 23,94 21,85 22,62 23,91
Фольклорна вистава 8,24 7,30 9,98 8,46 7,97
Літературний театр 13,64 12,42 15,91 17,08 9,60
Джерела інформації про виставу %
З театральної афіші 22,99 27,65 13,23 22,22 23,84
Від театрального касира 8,03 9,60 4,76 7,84 8,24
Від знайомих 65,56 60,35 76,46 67,48 63,44
З засобів масової комунікації та Інтернету 6,75 5,56 9,26 7,35 6,09

Критики і працівники театру відзначають, що нинішня театральна аудиторія „помолодшала” [75, 87], але наскільки і як цей фактор впливає на театральну діяльність? Вікова структура аудиторії свідчить, що молодь в цілому складає в ній 62,1%, підтверджуючи інтуїтивно відчутне зростання її складової в залі. Симптоматичним є зростання уваги до театру групи глядачів, молодших 18 років (16,2%) і групи 19–21 року (13,2%) .

Найбільш чисельною і модальною групою є молодь 22–25 років (19,7%), яка складає майже п’яту частину аудиторії, охоплюючи частково студентський і після студентський контингент і вік. Якщо врахувати те, що власне студентський вік складають група 19–22 та 22–25 років, то разом вони презентують третину зали (32,9%).

В цілому ж молодь до 25 років складає майже половину аудиторії (49,1%). Такі ж дані отримані в цей час і в Росії ]. Там середнє (доросле) покоління (31–50 років) складає четверту частину зали (26,7%), а старше покоління (51–60 і більше років) трохи більше її десятої частки (11,9%). Такі співвідношення свідчать про те, що на сьогодні сформувалась нова структура аудиторії, з домінуванням молоді, характер якої вимагає радикальної зміни театральної політики у всіх ланках театрального процесу.

Мало змінився, однак, гендерний аспект складу аудиторії (68,7% складають жінки і 31,3% — чоловіки), хоч, скажімо, у Швеції фемінізація театру просунулась ще далі, бо жінки складають до 80% від загальної кількості глядачів , що варто брати до уваги при плануванні репертуару.

За освітнім рівнем зараз спостерігається збільшення у складі аудиторії осіб з незакінченою вищою освітою (22,4%) — студентський вік, який є модальною групою. Глядачі з вищою освітою складають 55,5% (з близьким за обсягом представництвом людей з вищою гуманітарною і вищою технічною освітою — відповідно 21,6% та 20,6% та з іншими групами вищої освіти — 13,3%), що впливає на рівень і характер потреб аудиторії театру. Близькі результати отримані у 2000 році в Росії .

Соціальне становище глядачів театрів України, певним чином відображає зміни в соціальній структурі українського суспільства. Як і раніше лідерами є студенти (21,6%). На другому місці — „державні службовці, працівники установ” (16,9%), а за ними — „працівники невиробничої сфери (вчителі, лікарі та інші)”— 13,7%), „інженерно–технічні працівники” (9,3%) та нова прогресуюча верства „підприємців” (9%). Примітним є зростання у складі аудиторії „учнів” (8,8%), „працівників культури і мистецтва” (5,6%). Зовсім мало „пенсіонерів” (5,2%), „робітників” (4,5%), „науковців” (3,8%).

За сімейним становищем, як і раніше, переважають неодружені (незаміжні) — 59,4% та ті, у кого немає дітей (45%). Рівень матеріальної забезпеченості в останні роки суттєво впливає на диференціацію, склад аудиторії. Сьогодні її основу складають середньозабезпечені (62,5%) та забезпечені (17,5%). Малозабезпечені на третьому місці і складають всього 14,7%. З’явилась нечисленна група „багатих” глядачів (1,3%) .

Нові соціальні верстви з певним достатком характеризуються, очевидно, і своєрідністю духовних потреб щодо мистецтва і, мабуть, активізують розважально–престижну домінанту, яка так посилилась у сучасному театрі, що вимагає, однак, окремого дослідження. Проте, переважання потреб у комедії (70,3%) серед улюблених жанрів глядачів сценічного мистецтва свідчить про однобічність бажань і смаків .

Якими ж соціально–демографічними та іншими особливостями характеризуються названі категорії глядачів? Із всіх чотирьох найбільш цікавою і різноманітною за характеристиками є група постійних глядачів, розділена на театралів (знавців) і шанувальників (6,2% і 14,5%). Саме ця група є найбільш бажаною для театрів.

Ми спробували вибудувати ці групи за віком, статтю і проаналізувати типологію глядачевих груп.

Так група театралів доволі повно представлена групою до 18 років (9,3%) та групою „51–60 років” (5,6%), тобто майже крайніми віковими групами. В загальній масі театралів на перше місце знову виходить група до 18 років (24,4%) та найчисленніша група 22–25 років (17,9%) . У її складі 69% жінок, 32,5% людей з вищою гуманітарною та 27,3% з вищою незакінченою освітою, 30,2% — працівники мистецтва і культури (30,26%) та студенти (27,6%), неодружені (74%) і такі, що не мають дітей (58,4%), середньо забезпечені (53,3%) та забезпечені (21,3%) .

Група постійних глядачів (шанувальників театру) (14,4%) за віком, насамперед, складається з двох груп — 19–21 рік — 22% та 22–25 років — 21,4% (43,4% їх складу), жіноцтва (71,8%), людей з незакінченою вищою освітою (33,5%), вищою гуманітарною освітою (21,4%) та технічною освітою (17,6%), студентів (31,3%) та державних службовців (15,1%), неодружених (66,1%), середньо забезпечених (55,1%) та забезпечених (22,7%).

Основна група „глядачів, які люблять театр, але не регулярно його відвідують” (67,3%) у структурі за віком представлена групами 22–25 років — 19,9%, менше 18 років — 15,7%, 41–50 років — 14,3%, 26–30 років — 14%; жіноцтвом — 70,7%, людьми з вищою технічною (22,8%), незакінченою вищою (21,3%) та вищою гуманітарною освітою (20,8%), студентами (20,7%), державними службовцями (18,7%), працівниками невиробничої галузі (14,4%), неодруженими (57,2%), середньо забезпеченими (64,9%) і забезпеченими (17,1%). Це така група, яка реально за своїми показниками цілком може поповнити при певних умовах склад постійної аудиторії театру, бо мало від неї відрізняється за своїм складом .

І остання група – це „глядачі, які бувають у театрі дуже рідко, випадково” (11,8%), які складають трохи більше десятої частини. В її загальному складі найбільше представлені ті, кому до 18 років (18%), 22–25 років (17,3%), 41–50 років (15,3%), значно менше, ніж в інших групах жінок (54,9%). Це люди з середньою та середньою спеціально освітою (25,5%) та вищою гуманітарною освітою (20,8%), державні службовці (16,9%), працівниками невиробничої галузі (14,2%), неодружені (57,6%), середньо (61,4%) і малозабезпечені (22,1%).

Ця погранична група відрізняється від інших груп нижчим рівнем освіти і більшим числом малозабезпечених та має достатньо інших спільних показників, щоб при певному специфічному впливі на них поповнити групу шанувальників театру.

Зважаючи на те, що художньо–адміністративне керівництво театрів у своїй роботі з оптимізації театрально–глядацьких відносин обов’язковим чином враховує соціально–демографічний склад аудиторії, її художньо–естетичні смаки, варто окремо періодично аналізувати трансформацію відношення до театрального мистецтва загалом і творчості окремого театру в середині різних соціально–демографічних груп аудиторії.

При аналізі структури театральної аудиторії за віком, у групі „до 18 років” виділяється театральна підгрупа, яка складає 9,4% всього її складу, яка відносить себе до театралів і, очевидно, характеризується відданістю театру.

У цілому радикальне омолодження аудиторії театру (62,1% молоді до 30 років) має трансформувати парадигму і ціннісні орієнтири його діяльності та впливати на перспективи розвитку.

Найбільш перспективною віковою групою є група студентського віку (19–21 рік), 23,9% якої (при 14,5% загальних) входить до постійних глядачів, а разом із театралами (6%) вона складає біля 30%. Ця група має найнижчий показник (8,4%) серед випадкових глядачів.

Найчисельніша ж вікова група 22–25 років (умовно в основному після студентського віку) — 19,7% за своєю структурою майже повністю співпадає з загальною структурою театральної аудиторії.

Нижчі від середніх показників постійності аудиторії мають групи

26–30 р., 31–40 р., 51–60 рік, а група „більше 60 років” має значний індикатор постійності відвідування (ІІ місце після групи 19–21 рік) (16,9%).

Таким чином, найбільш перспективні позитивні зрушення спостерігається в групах до 21 року при стабільності показників групи

22–25 років і тенденції до їх зниження у вищих вікових групах, крім групи „більше 60 років”.

Близькими за чисельністю (від 13,1% до 14,3%) є вікові групи від 26 до 50 років, а у вищих вікових групах відбувається різкий спад (4,2%).

За статевою ознакою, жінок більше (69,5%) серед глядачів, які нерегулярно відвідують театр, а чоловіків – серед випадкових глядачів (17,1%) .

За освітою в цілому 78% аудиторії складають люди, які вже мають вищу освіту, або її набувають.

За якісними показниками (постійності) виділяються групи з незакінченою вищою освітою (21,6%), іншою вищою освітою (16,9%), а серед театралів виділяється прошарок з вищою гуманітарною освітою (9,3%).

При нижчій освіті нижчим, більш випадковим, є відвідування театру.

За складом відносно соціально–професійного становища можна зробити висновок, що основу аудиторії складає інтелігенція і студентство.

Прикметною є поява нової верстви глядачів в особі підприємців, серед яких „постійні глядачі, шанувальники театру” складають 18,2%, що займає місце після студентів (20,8%) і працівників мистецтва і культури (20,3%). Таким чином, група підприємців є однією з найбільш перспективних по розширенню постійної публіки. При наявності серед учнів значної групи театралів (9,3% їх чисельності) у них значний об’єм випадкових глядачів (16,7% при середніх 11,9%) і значно нижчий показник постійності відвідування (шанувальників театру) (8,3% при 14,4% середніх даних).

В межах випадкового (24,6%) і нерегулярного (66,7%) відвідування знаходиться основна маса (91,3%) робітників.

Низькі показники постійності відвідування театру в групі інженерно–технічних працівників (12,3% складають разом театрали, знавці та шанувальники театру), та у державних службовців (13,3%).

У межах середніх показників знаходяться відвідування пенсіонерами і домогосподарками. Подібне ж становище у науковців, хоч у них втричі менший показник віднесення себе до театралів (2,1%). У межах трохи нижче середніх показників відвідування театру знаходяться працівники невиробничої галузі. А лідером, закономірно, є працівники мистецтва і культури (33,3% знавців–театралів і 20,3% постійних шанувальників).

Очевидно, що той могутній порив масового залучення пролетаріату до театру у 20–ті роки ХХ ст. завершився в наш час поворотом до освоєння його в перехідний період студентською молоддю і гуманітарною інтелігенцією, а входження в постійну публіку робітничого класу не відбулося.

Стосовно впливу сімейного становища на відвідування театру, то, як і у всьому світі, вище середніх даних показники у неодружених, і у тих, у кого немає дітей.

Важливою проблемою театру в умовах низького матеріального становища громадян є зниження його відвідування. Проаналізуємо вплив матеріального становища глядачів на художньо–естетичну і соціально–демографічну структуру аудиторії театру. Низький рівень матеріальної забезпеченості однозначно негативно впливає на відвідування театру і постійність контактів з ним, бо при тому, що у складі населення бідні складають 70%, то у театрі вони складають 14,8% аудиторії. Позитивно те, що малозабезпечені глядачі (серед яких, очевидно, немало студентів) мають середній показник з постійності відвідування (6,6% театралів, знавців і 14,4% шанувальників театру), але найвищий середній показник у групі випадкових відвідувачів (17,7%). Середньо забезпечені складають основу (62,4%) аудиторії театру і мають незначуще менші показники постійності відвідування театру (5,3% — театралів і 12,7% — шанувальників театру). Симптоматичними є позитивно вищі показники групи забезпечених („забезпечені”, „добре забезпечені”, „багаті”). Вражаючою є тенденція покращення показників постійності відвідування театру з підвищеним рівнем матеріальної забезпеченості. Так у групі „добре забезпечених” більше (8,3%) театралів (при середніх 6,1%) і шанувальників театру — (20,8% при середніх 14,4%) і менше „випадкових” глядачів. В цілому, якщо всі групи забезпечених складають 22,7% загальної театральної зали, то серед театралів їх 30,6%, а серед постійних глядачів (шанувальників театру) їх 30,1%, тобто їх склад аудиторії є більш якісним і перспективним

3.3 Попит публіки на театральну продукцію

Базовий характер театральних потреб для розвитку театру і публіки пов’язаний з тим, що вони (потреби) є детермінантою театральної діяльності в цілому і всіх її суб’єктів зокрема, джерелом театральної активності . Тому театрально–художня потреба в системі театрально–художнього життя постає серцевиною виникнення суспільно–театральних відносин її суб’єктів (митців, критики, публіки, посередників та ін.) Театральне мистецтво як складова мистецтва загалом „становить органічну частину суспільства і, отже, несе в собі і на собі всі найхарактерніші його соціально–культурні ознаки та етнонаціональні особливості.

Зважаючи на те, що в основі театрально–художньої реальності лежить система „художньо–театральне виробництво (творчість) – художньо–театральна суспільна потреба – художньо–театральне споживання (освоєння)”, роль потреби постає однією з визначальних, бо наповнює художньо–соціальним змістом творчість і сприйняття, об’єднуючи всі складові художньої реальності в цілісність, у якій вони детерміновано пов’язані, створюючи тим самим простір постійно нових можливостей, соціально–художній потенціал розвитку театру, театральної реальності в цілому .

Головне ж, стосовно нашої теми, полягає в тому, що рушієм змін театрально–глядацьких відносин постає суспільна театрально–художня потреба у певному сучасному театрі та у певній його публіці. Але публіка театру – це особлива, певним чином соціально організована, спільнота, яка є репрезентативним представником суспільства, носієм його суспільно–театральних потреб, а тому потреби публіки — це „згущені” художні, специфічно виражені потреби суспільства, які значною мірою впливають на трансформацію предмету сценічного мистецтва і зміст всієї діяльності театру. При такій постановці проблеми, публіка постає не тільки умовою існування театру, але й основним його партнером, суб’єктом, який не пасивно приймає все, що пропонує йому театр, а активно своїми реакціями впливає на нього, певним чином програмуючи його діяльність і формуючи реципієнтну театральну естетику. Тому, характер театральних потреб публіки визначає всю її сутність, є її базовою характеристикою, яка обумовлює її соціальне і художньо–театральне структурування і, власне, своєю потребою публіка і цікава театрові.

Взагалі, театр постійно огорнений ореолом публічності, культурно–суспільного призначення, а визнання його в цій та інших ролях, насамперед, відбувається завдяки публіці. Тому важливе значення має кількісне і якісне визначення природи, характеру, типології потреб публіки в театрі.

Принциповою і нерозв’язаною проблемою (бо ще не існує достатніх для цього засобів) є наявність двох типів взаємопов’язаних потреб: художньої потреби і потреби в театрі лише за мотивами соціокультурної наближеності до нього. Ми виходимо з того, що коли відвідання вистави мотивується художньо–естетичним тяжінням, то ми маємо справу з театрально–художньою потребою публіки, а коли в театрі глядачів приваблюють лише пізнавальні, моральні, ідеологічні та інші потреби без естетичної мотивації, то ми маємо справу з носіями потреб другого типу. У чистому вигляді ці розрізнення провести майже неможливо, бо в різних пропорціях одночасно існують і та, і друга сторони.

Потреба в театрі виростає в контексті громадського і культурного життя та залежить від місця театру в ньому. Нова соціальна і культурна реальність нашого часу, переоцінка цінностей, хронічне відставання вітчизняної драматургії і розважально–комедійна домінанта діяльності театру в ринкових умовах призвели до суперечливого формування публіки театру, як за її складом, так і за потребами.

Як уже зазначалось, „інтерес аудиторії до театру” за оцінками всіх суб’єктів театральної діяльності доволі високий (3,71 бали — усереднена оцінка), що є основою успішного розвитку театрального життя і його стабільності. Важливо підкреслити, що, оцінюючи зміни в українському театрі за останні десять років, і режисери, і критики вважають, що „інтерес аудиторії до театру” зростає (відповідно 57,6% та 60%), а це свідчить про позитивні зміни стану театральних потреб.

Такий рівень потреб забезпечується цілком достатнім „рівнем театральної культури глядачів драматичних театрів України” (режисери дали оцінку 3,42 бали, менеджери – 3,27 бали, критики – 3,12 бали), хоч в цілому рівень театральної культури глядачів в Україні визначається як невисокий. І актори, і режисери схильні, очевидно, переоцінювати „рівень театральної культури глядачів” «свого» театру (відповідно 3,64 та 3,59 бали).

В цілому „рівень театральної культури” і рівень „театральної компетентності глядачів” в оцінці працівників літературно–драматургічної частини (3,67 бали) і менеджерів (3,23 бали) досить низькі.

Якщо переважна більшість учасників театрального процесу схильна до поблажливо високої оцінки „художньої вимогливості основного складу аудиторії” (так оцінюють працівники літературно–драматургічної частини у 3,83 бали, менеджери – 3,62 бали, режисери – 3,59 и актори – 3,44 бали), що очевидно свідчить про не дуже глибоке знання, то критики і театрознавці низько оцінюють „театральну компетентність глядачів” (2,8 бали, 34,3% низьких оцінок!) і „художню вимогливість основного складу аудиторії” (2,82 бали, 36,3% негативних оцінок).

Критики як арбітри у фахових змаганнях думок більш послідовні і принципові у своїх позиціях. Вони, оцінюючи зміни характеристик театру за останні 10 років (1993–2003 роки), вважали, що за цей час нижчою стала як „загальна культура глядачів” (47%, при 38,2% „без змін”), так і „рівень її театральної культури” (53,1%, при 31,2% „без змін”), що закономірно веде до зниження „художньої вимогливості глядачів” (48,6% при 28,6% „без змін”), а значить – і їх потреб ( дані наведені в монографії «Глядач і театр: соціодинаміка взаємовідносин, Київ, ВПП «Компас, 2006)..

Вище аналізована висока „відповідність репертуару театрів потребам публіки” (середній узагальнений бал — 3,76 бали), яка за останні десять років, на думку критиків, суттєво покращилась (46,9%), супроводжувана, на думку режисерів, „жанрово–тематичним урізноманітненням репертуару” (4,1 бали). Це привело за останні роки до зростання „постійності складу аудиторії” на думку всіх опитаних експертів (узагальнений середній бал — 3,71), що свідчить про стабілізацію потреб і форм їх задоволення. Вказане жанрово–тематичне урізноманітнення репертуару сприяє більш повному задоволенню існуючих потреб і сприяє розширенню спектру нових театральних потреб, що об’єктивно веде до „урізноманітнення складу аудиторії”, яке, на думку критиків, характерне для останнього десятиріччя (42,4% при 27,3% оцінок експертів–критиків, які дотримуються протилежної думки). Останнє — свідчення дії „закону” диференціації театральних потреб.

Очевидно, цей процес у державі має відбуватись більш інтенсивно, бо жанрово–тематична різноманітність репертуару всіх театрів разом з музичними і дитячими) загалом оцінена режисерами (4,1 бали), значно вище, ніж в драматичних театрах України (усереднений бал — 3,4 бали).

Додатковим свідченням прагнення режисерів врахувати потреби публіки є доволі високий рівень „визначення образу потенційної аудиторії у період постановки вистави” (3,75 бали). Ця визначеність образу майбутньої аудиторії особливо важлива для 62,5% режисерів.

У процесі задоволення театральної потреби, сприйняття театрального твору, є важливою „міра адекватності реакцій глядачів впродовж вистави”, яка свідчить про відповідність режисерського рішення смакам аудиторії. Актори оцінюють міру такої адекватності доволі високою оцінкою (4 бали). Актори вважають, що режисери значною мірою враховують потреби і смаки публіки у тих виставах, у яких вони беруть участь (4,1 бали), що має позитивно впливати на контакт сцени і зали.

Тому, очевидно, слід погодитись з думкою менеджерів і критиків про значну „залежність творчого процесу в театрі від характеру вирішення проблем глядацької аудиторії” (відповідно 3,0 і 3,57 бали). Зауважимо, що з визнанням такої залежності не погоджуються 6,6% критиків, а 65% вважають таку залежність значною !

При всьому загальному розумінні критиками ролі публіки в творчому процес, існує проблема адекватності їхнього відгуку на потребу публіки в критичному осмисленні вистав, бо театрально–художня потреба включає в себе і критично–оціночну складову. Самі критики самокритично визнають, що „рівень їх публікацій, присвячених проблемам театральної аудиторії” є низьким (2,32 бали), а тому вони погоджуються з думкою, що за останні десять років „увага глядачів до критики” значно знизилась (так вважають 69,7% опитаних критиків) в умовах гострої потреби глядачів зрозуміти нові реалії театрального життя.

Стосовно жанрових і драматургічних смаків публіки, крім уже розглянутого, слід підкреслити комедійно–розважальну домінанту потреб, яка проявилась у відповідях глядачів. Власне, потреби й інтереси у їх динаміці свідчать, що протягом останніх двадцяти років відбувається зміна в структурі потреб у жанрах вистав і драматургії, співвідношенні класики і сучасності, що пов’язано із зміною соціокультурної реальності в Україні, новим змістом репертуару, формуванням театральної реальності. Основу ж тлумачення специфіки театральних потреб дає нам розуміння соціальної і художньої ролі, яку виконує театральне мистецтво.

У нашому дослідженні критики і менеджери, які виступають в якості експертів давали оцінку значущості театральних вистав для основної маси глядачів як можливості задовольнити потреби пізнання, відпочинку та ін.

Лідерами стають функції „розваги, відпочинку, розрядки” (експерти–критики виставили 4,15 балів, менеджери – 4,17 бали), „відходу від повсякденних турбот” (критики – 4,06 бали, менеджери – 4,58 бали). Близька до них функція „підвищення тонусу емоційного життя”, забезпечення активної життєдіяльності (менеджери — 4,5 бали — ІІ місце, критики — 3,6 бали — ІІІ місце). І тільки на ІV місці (а раніше ІІ місце) опинилася така важлива художньо–естетична функція, як „отримання естетичної насолоди” (менеджери дали 4 бали — ІV місце, критики — 3,41 бали ІV місце), що можна розцінювати як зниження рівня художньо–театральних потреб сучасників. На V місці як у критиків, так і у менеджерів, позначена нова і актуальна функція для нашого часу, пов’язана з продовженням представницько–презентативної, демонстраційної поведінки. Особливо це стосується перш за все так званих „нових українців”, а функцію ми назвали „задоволення престижних амбіцій і „світського” спілкування” (менеджери виставили 3,75 бали, критики — 3,38 бали), що ми розглядаємо як специфічну форму нехудожньої мотивації залучення до мистецтва. І тільки на шостому, передостанньому, місці на думку експертів – критиків і менеджерів – знаходиться функція театру (яка суперничала з провідними функціями, донедавна знаходячись на ІІ–ІІІ місці) „пізнання життя”, що активно утверджувалась естетикою радянського часу (і театральною творчістю) як провідна. Піраміда пануючих потреб–функцій мистецтва щодо публіки перевернулась вершиною долу; те ж саме можна констатувати і стосовно естетично–гедоністичної функції, яка також утверджувалась як провідна у радянські часи. Нова соціально–культурна та художня реальність формує нові потреби публіки і відповідний зміст творчості театрів. Тому, напевне, на останньому, сьомому місці, знаходиться така функція театру, яка за радянських часів довгі роки утверджувалась як провідна і визначальна у вихованні нової людини, це функція „самовиховання, пошуку шляхів розв’язання особистих проблем” (менеджери оцінили її прояви у 3,1 бали, а критики дають дуже низьку оцінку — 2 бали!. Такій рівень функціонування театрів мало відповідає потребам розвитку публіки, хоч і поглиблює можливості реалізації деяких інших потреб глядачів засобами театрального мистецтва.

Для більш глибокого проникнення в сутність театрально–художніх потреб аудиторії ми спробували визначити, чим, на думку експертів, цікавий і привабливий театр для публіки сьогодні, якими своїми сторонами він відповідає установкам, інтересам і прагненням глядачів. Відповіді експертів ми розглядаємо як конкуруючі (залежно від професії кожного з експертів) точки зору, які сукупно дозволяють відтворити певною мірою складну картину відповідності театральних вистав потребам публіки.

У відповідях на відкриті питання, тобто у вільному викладі експертами своєї позиції, нами було виділено 17 типів відповідей, які розкривають, чим саме театр цікавий і привабливий для глядачів сьогодні. Це дало можливість отримати загальні і усереднені оцінки від всіх експертів (231 респондент) та порівнювати наскільки позиції різних експертів співпадають чи розходяться. Відповідаючи на питання анкети, експерти у довільній формі висловлювали свою думку, потім була проведена систематизація відповідей, знаходження відсотку у відповідності до п’яти груп експертів (оскільки відповідь на питання не обмежувалась вибором одного з варіантів, а формулювалася довільно, то здебільшого відносилась до декількох з них; тому відсоток відповідей вираховувався в залежності від кількості респондентів, які запропонували даний варіант відповіді на питання), затим підраховано середній відсоток серед відповідей всіх експертів. В залежності від відсотку відповідей на той чи інший варіант у порядку зменшення визначені місця розташування у списку.

Відразу зауважимо, що позиції експертів доволі різні, а інколи навіть протилежні. Проте майже всі вони схиляються до думки, одвічна особливість театру, яку не втрачено і сучасним українським театром, у „живому спілкуванні акторів і глядачів (можливості емоційно–енергетичного контакту)” (21,5%). Ця позиція на першому місці у режисерів (25,9%), критиків (21,2%) та акторів (20,4%). До цього має бути приєднана позиція „виконавці, особливо артисти, „зірковість” акторів, режисерів та інше” (11,2%) і тоді „фактор актора” виходить на провідне місце в оцінці привабливості театру (21,5% + 11,2% = 32,7%)!

Поруч, як і раніше, виділена „відпочинкова розважально–видовищна функція” як спроба вижити і протистояти труднощам життя у формі „розважальності, видовищності, комедійності, відповідності вистав потребі глядачів відпочити розважаючись” (23,2%). Особливо на пріоритеті цієї функції наполягають критики (27,3%), актори (20,4%) і працівники літературно–драматургічної частини (30%).

Фактор впливу на привабливість театру для глядачів сьогодні, сформульований як „можливість відключитись від повсякденного життя, отримання емоційної розрядки, катарсису”, займає третє місце (18,4%). Менеджери ставлять його на перше місце (30%), режисери — на друге (22,2%).

Зважаючи на змістовну єдність розважально–релаксаційної функції та функції „відходу від турбот і емоційної розрядки”, їх можна умовно об’єднати в одну і тоді разом вони на 41,6% визначатимуть в середньому загальну оцінку привабливості театру для глядачів.

Це не означає, однак, що експерти нехтують іншими ознаками привабливості театру, бо вони вважають, що театр також привабливий для певної категорії глядачів своїм „високим художнім рівнем (професіоналізмом, багатством засобів художньої виразності, естетичної витонченості та інше)” — 17,9%. Особливо на цьому наполягають експерти–менеджери, ставлячи цю функцію у своїх оцінках на І місце (30%), критики (18,2% — ІІІ місце), режисери (18,5%). Всі групи експертів майже рівнозначно звертають увагу на важливість для публіки „різноманітності репертуару, який відображає багатство світу, долає тенденційність”, що усереднено характеризує наявність цієї функції в ієрархії ознак привабливості театру на 12,4%.

Важливими для глядача, на думку експертів, є дві особливості театру, які, нажаль, дуже мало ним використовуються сьогодні: „сучасність вистав за темою та ідеєю, їх актуальність, новизна” (8,1%) та „соціальність, правдиве відображення життя та відповідна йому направленість ідей” (7,3%). На сучасність особливу увагу звертають експерти–режисери (22,2% — І–ІІ місце в ієрархії експертних оцінок), як і на „соціальність, правдиве відображення життя” (18,5% — IV–VI місця). Звертають на ці фактори увагу і експерти–актори (15,7% — ІІІ місце). Симптоматично і важливо, що і актори, і працівники літературно–драматургічної частини театрів відчувають потребу публіки в необхідності правдивого і новаторсько–пошукового відображення життя.

Певна частина експертів–критиків (15,1% — IV–VI місця) і експертів–акторів (12% — VIІ місце) звертають увагу на те, що публіку в театрі цікавить „пошук дійсних цінностей життя, людяність, гуманізм” (в середньому ж 6,9%). Однак, це цікавить далеко не всю публіку, як і функцію, яка ще в часи „застою” була однією з провідних рис творчої діяльності театру, виявляючись в „пізнавальності, можливості задовольнити потребу пізнання життя і себе в ньому”. Проте, сьогодні про неї згадують лише експерти–режисери (14,8% — VII місце) та актори (10,2% — Х місце).

Працівники літературно–драматургічної частини (40% — І місце) вважають разом з акторами (14,8% — ІV місце), що сучасний театр цікавий глядачеві, бо має „особливу здібність творити неординарний, ілюзорний світ з його яскравістю і особливою атмосферою”, в чому названі експерти знаходять підтримку менеджерів (20%).

„Акцент” радянської естетики на співтворчості і виховній ролі мистецтва експертами не вбачається актуальним для сучасного театру, бо лише незначна частина режисерів (7,4%) та акторів (7,4%) вважають ці фактори актуальними. Натомість, працівники літературно–драматургічної частини (20%) та 3,7% експертів–режисерів фіксують таку нову особливість очікувань публіки як ажіотаж, пов’язаний з „епатажністю, скандальністю, ексцентричністю” деяких вистав.

Очевидно, що кожен тип експерта згідно з особливостями свого фаху по–своєму бачить привабливість театру для сучасного глядача, але для нас важливі не стільки ці розходження скільки те спільне, що їх об’єднує. Цим спільним, домінуючим є визнання докорінних змін у потребах публіки і, відповідно, у функціонуванні театру. При визнанні безумовного пріоритету і специфіки сценічного мистецтва, забезпечуваного спілкуванням глядачів з акторами і необхідності високого художнього рівня театру з різноманітним репертуаром, близьким глядачеві, домінує, на думку експертів, розважально–видовищна релаксаційна функція і відповідні їй очікування, поєднувані меншою мірою, з прагненням (з боку театрально підготовленої публіки) бачити вистави новаторські, сучасні за темою, актуальні, соціальні, які правдиво відображують життя і які б вводили глядача в особливий яскравий художній світ, неординарний і високодуховний. Глядацька аудиторія в своїй масі під впливом атмосфери соціального життя та полегшеного репертуару театрів не налаштована на творчу співучасть та виховну роль у своєму ставленні до театру.

Український драматичний театр, який традиційно є носієм нових ідей, соціально–художньої критики, засобом громадянського виховання, за нових умов втрачає свої важливі соціально–художні функції, більше повертаючись до проблем приватного життя, надто „заземлюючись” і пристосовуючись більше до смаків, ніж до дійсних потреб своїх сучасників, більше розважаючи їх, ніж утверджуючи високі життєві цінності. У сучасному театрі годі шукати соціально–актуальні й політично гострі вистави, як виняток можна назвати вистави Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької (Львів) та деякі інші. Потреба стимулює театральну творчість, але якісно остаточно визначається характером відповіді театру на неї, якщо не втрачає своєї громадянської і художньої позиції. Бо театр своєю творчістю і соціальною позицією певною мірою має вести глядача, а не йти за ним, лише задовольняючи потреби.

Принагідно зауважимо, що подібні тенденції в розвитку театрально–художніх запитів та інтересів властиві й публіці сучасних російських театрів, які знаходяться в умовах подібної соціально–культурної і театрально–художньої реальності .

3.4 Формування глядацької аудиторії театрів України

Згідно Закону України „Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005–2007 роки” „головною метою розвитку людства є суспільна і культурна самореалізація особистості”. Відкрита трибуна театру у його зверненні до суспільства, діалог театру з суспільством шляхом посередництва публіки сприяє не тільки поступу культури, але і його впливу на прийняття державою рішень з її вдосконалення. У прийнятому у 2005 році Законі України „Про театри і театральну справу” зазначено, що розвиток театрів і театральної справи „спрямований на формування і задоволення творчих потреб та інтересів громадян, їх естетичне виховання, збереження, розвиток та збагачення духовного потенціалу українського народу”. Місце проблеми публіки театру у стратегії культурної політики держави посідає надзвичайно важливе місце, оскільки його суб’єкти створюють тло засобів масових комунікацій, особливі засоби впливу на суспільство, вносячи більш високий і піднесений зміст у суспільні і повсякденні відносини і тим сприяючи трансформації цивілізаційних змін в культурно–гуманістичні. Публіка є важливим суб’єктом театру як інституту соціально–культурного посередництва і тому її проблеми пов’язані не тільки суто з проблематикою ефективності театральної діяльності. А визначення театром і його найважливішими учасниками відносин з публікою – це не тільки предметно–інструментальна і управлінська проблема заповнення зали глядачами, але й творча проблема знаходження єдності та спільності митців театру з публікою як представником суспільства. Це велика спеціальна театрознавча проблема, до вивчення якої ми плануємо ще повернутись, для кращого розуміння факторів вибору вистави аудиторією.

Для розуміння характеру і змісту проблем формування публіки драматичних театрів України в цілому необхідно звернутись до самого глядача, визначивши фактори вибору ним вистав, складові задоволеності переглянутими виставами і міру прийняття ним умов перегляду вистави та перебування у приміщенні театру.

Дана проблема була довгий час, починаючи з 20–х років ХХ ст., предметом соціологічних і театрознавчих досліджень, бо на основі отриманих даних формувались нові умови для регулювання процесу залучення глядача до театру, визначались завдання з організації глядача, роботи з ним .

У процесі соціологічних досліджень склалась система індикаторів і показників вибору глядачем вистави, якими є міжособистісна комунікація, афіша, засоби масової комунікації, рецензія на виставу, спілкування з касирами, диспути з питань театру та інше . Ці показники були використані й у нашому дослідженні.

Основними „джерелами інформації” про вистави для глядачів драматичних театрів України, за їх же свідченнями, є насамперед, міжособистісна комунікація соціального оточення („знайомі, друзі, родичі” — 65,5%). На другому місці — театральна афіша (23%) і надзвичайно низька ефективність „засобів масової комунікації та Інтернету” (6,7%) при певному впливі „театрального касира” (8%). Зауважимо, що в джерела „засобів масової інформації та Інтернету” входять також театральні рецензії і відгуки на вистави, що робить їх важливим дороговказом для „правильного” вибору вистави глядачем. У цьому деякою мірою знаходить прояв театральна критика у виборі вистави та формуванні громадської театральної думки. Визнають це і самі критики, бо „міра сприяння української театральної критики кращому розумінню театрального мистецтва” оцінена ними як незначна (2,54 бали). Це цілком може бути пов’язано із недооцінкою критиками у їхніх рецензіях ролі театральної аудиторії. Самі критики усвідомлюють, що „відображення в рецензіях на виставу реакцій і прийому її критикою” є мізерно низьким (2,33 бали).

Стосовно особливостей джерел інформації в аудиторії „великих” і „малих” театрів підтверджується гіпотеза про якісніші характеристики аудиторії „малих” театрів, бо вони значно більше користуються послугами засобів масової інформації (8,1% при 5,5% у аудиторії „великих” театрів), значно менше (майже вдвічі) прислуховуються до порад касирів (5,4% при 9,6% у аудиторії „великих” театрів). Якщо для більше четвертої частини глядачів „великих” театрі значущою є театральна афіша, то серед глядачів „малих” театрів вона є значущою лише для 10% її складу. І, головне, аудиторія „малих” театрів, серед якої значно більше постійних глядачів, і більші можливості безпосереднього спілкування між собою до вистави, в антракті і після неї, отримує інформацію про вистави „від знайомих” (81,1%!).

Тому, не можна погодитись з думкою деяких соціологів про необов’язковість і оцінкову поверховість каналу міжособистісної комунікації у виборі вистави , бо все залежить від якості такої комунікації.

У структурі показників вибору вистави глядачами драматичних театрів України на першому місці знаходяться міжособистісна комунікація, характер якої в основному і визначає якість вибору вистави глядачем. Дуже низький рівень у каналах інформації про вистави займають „засоби масової інформації, Інтернет” (5,6%) та рецензії на виставу, роль яких, за свідченням критиків, в останні роки, як і увага аудиторії до них, знизилась. Виникає необхідність розширення ролі останніх у структурі джерел інформації.

3.5 Висновки

Всебічно розглядаючи різні грані театрально–глядацьких відносин, що сформувались на сучасному історичному етапі в умовах трансформації української театральної реальності, нами методом узагальнення зроблено такі висновки:

  • Стан соціокультурної реальності, до якої входить театральна реальність, посутньо впливає на формування театрально–глядацьких відносин, визначальною складовою яких є публіка. За оцінкою експертів стан театральної сфери конкретизується в новій театрально–художній реальності і проявляється у значно зростаючому інтересі публіки до сценічного мистецтва, неврегульованості відносин театру з владою, зниженні рівня художньої вимогливості глядачів, зростанні ролі театрального менеджменту, більшій відповідності репертуару театрів потребам публіки, зниженні художньо–виховної ролі театру та рівня театральної критики, посиленні орієнтації театру на розважальну тематику, зниженні соціальної критичності і моральної вимогливості театру, погіршенні стану драматургії.


  • У період державної незалежності України театру вдалось подолати вузькість репертуару, нездатного зацікавити публіку. Репертуар постає інтегральним показником позиції театру по відношенню до глядача. Експерти, крім критиків, позитивно оцінюють стан репертуару і всі експерти відзначають відповідність репертуару драматичних театрів потребам публіки. Відбулись суттєві зміни у структурі уподобань публіки, лідером яких залишилась комедія. Зростає інтерес публіки до зарубіжної класики і ускладнюється проблема донесення до глядача здобутків української сучасної драматургії.


  • За останні роки дещо змінився склад і структура аудиторії драматичних театрів України. Дослідження виявило невідповідність уявлень експертів про склад і обсяг постійної аудиторії. Відкриваються значні принципові зміни у складі аудиторії, які впливають на характер її потреб та смаків, а отже і на функціонування театру. Аудиторія сучасного українського театру стала більш молодіжною і різноманітною за своїм складом. „Великі” театри втрачають свою постійну аудиторію при набутті більшої постійної аудиторії „малими” театрами. „Великі” і „малі” театри України характеризуються своїми особливими структурами аудиторії за соціально–демографічними і художніми характеристиками, що принципово впливає на ситуацію їх функціонування і творчу позицію.


  • Слід також враховувати, що аудиторія некомедійних і комедійних вистав має свої особливості, які слід брати до уваги. Дослідження показали, що основу сучасної аудиторії театру складають середньо забезпечені. Сьогодні глядачі, які нерегулярно відвідують театр (67,3%) переважають над постійними. Особливістю „малих” театрів є те, що за своїм репертуаром, художнім рівнем вони сприяють формуванню не тільки постійності аудиторії, але й більш високої за своїми потребами і рівнем театральної підготовленості публіки. Прикметно, що кожен драматичний театр має свою специфічну за структурою аудиторію.


  • Важливою проблемою українського драматичного театру є питання постійності аудиторії, яке залишається нерозв’язаним при позитивному враженні щодо її стану з боку основних учасників театрального процесу.


  • Відбулися докорінні зміни в потребах театральної публіки і, відповідно, у функціонуванні театру. Домінуючою стає розважально–видовищна функція, на яку переважно орієнтується і глядачі, і театр, хоч підготовлена публіка прагне бачити вистави новаторські, сучасні й актуальні за темою. Глядач в цілому сьогодні не налаштований (за даними емпіричного дослідження) на пізнання життя засобами театру, творчу співучасть у художньому процесі та визнання виховної ролі театру. Творчі колективи надто потурають масовим потребам, нерідко втрачаючи своїх постійних прихильників–глядачів.


  • Оцінка аудиторією театрів художніх компонентів переглянутих вистав показала їх високу відповідність смакам і потребам глядачів, як і не високу міру їх критичності. Експерти вважають, при певному розходженні їхніх позицій, що головними факторами, які визначають успіх вистави є, насамперед, її „високі художні якості” та „видовищність, розважальний характер”, як і новизна, актуальність, популярність акторів, реклама, відгуки критики, режисура, якість драматургії та ін.


  • Для сучасної аудиторії драматичних театрів характерні суперечливі тенденції як зниження художньої вимогливості і зростання видовищного споживацтва, так і посилення пізнавальної направленості, прагнення об’єктивності. Критики виділяють такі нові якості сучасної аудиторії, як „інтелектуальність”, її „більшу відкритість, активність”, „розуміння специфіки театру” та ін.


  • Загальний аналіз вимірів формування театральної аудиторії свідчить, що канали інформування і мотивування відвідування вистав глядачами є обмеженими і мало взаємопов’язаними. Реальна участь в цьому процесі засобів масової комунікації і критики не відповідає їх значно більшим можливостям і повинна суспільно, морально і фінансово забезпечуватись і підтримуватись.


  • В Україні склались толерантно–зацікавлені театрально–гдядацькі відносини, які проявились у доволі високій оцінці глядачами вистав. Запропоновані стратегії роботи театрів з глядачем дозволяють успішно вирішувати проблему публіки, але кожному театру по–своєму.

3.6. Рекомендації щодо шляхів удосконалення роботи театрів України з глядачами

Формування нової соціокультурної реальності в Україні на початку ХХІ ст., радикальні зміни в природі функціонування мистецтва і у відносинах суб’єктів художнього, в тому числі, театрального життя, активізували в теорії і на практиці необхідність вивчення театрально–глядацьких відносин які, значною мірою, визначають розвиток театру, його орієнтації і програми творчої діяльності.

В осмисленні природи театрально–глядацьких відносин необхідно виходити з розуміння системотворчого положення театральної публіки у цих відносинах, її специфіки як соціально–художньої категорії, бачити її естетичний і соціальний феномен. Публіку слід визначати в системній єдності художнього і суспільного життя як особливу форму, спільноту специфічного освоєння мистецтва і, разом з тим, як специфічну соціальну групу, соціально–художнє утворення, форму відношення суспільства до мистецтва.

Публіка займає особливе соціально–художнє становище в суспільстві, яке має бути освоєне тими, хто прагне увійти до її складу. Вона в кожну епоху, в цілому і залежно від кожного виду мистецтва має свою специфіку, свої особливі межі, склад, динаміку, характер активності і функціонування. Оскільки мистецтво існує для суспільства, виразником якого в театрі є публіка, то вона є центральним суб’єктом художнього життя, відповідно до особливостей якого структурується весь художній процес. Базовою констатуючою характеристикою публіки є її стала потреба в мистецтві.

Для театральної публіки характерна підвищена інтенсивність прямого і опосередкованого спілкування, багатошаровість її складу, широка поліфункціональна спрямованість на виставу та ін.

Інтегруючи різні підходи, публіку театру слід визначити як особливу соціально–художню спільність, яка утворюється єдністю просторово–часового буття в процесі освоєння вистави, особливими соціально–демографічними ознаками і складом, певною елітарністю порівняно з публікою інших видів мистецтва, особливостями театрально–художніх потреб, поглядів, смаків, системи норм і цінностей, спілкування, особливим зворотнім впливом на розвиток сценічного мистецтва.

Проведений аналіз соціально–психологічних особливостей відносин публіки і акторів свідчить про необхідність постійної їх корекції із врахуванням акторами і режисером неповторних особливостей, топографії культури аудиторії кожної вистави, що передбачає особливу підготовку актора, режисера, критика у пізнанні публіки, врахування соціально–культурного контексту епохи, часу і нової театральної реальності.

Проблема театрально–глядацьких відносин конституюється в системі нової соціокультурної і художньої реальності, визначаючись в межах нової театральної реальності, ознаки якої досліджуються в сучасній театрознавчій науці в Україні.

Нова театральна реальність характеризується новими цілями і творчими та соціально–культурними орієнтаціями, цінностями і нормами творчої і раціонально–управлінської підсистем, складанням конкурентності державних і недержавних підсистем, новим змістом відносин основних суб’єктів–учасників театрального процесу і театрального життя (режисер, актор, глядач, критика, громадськість, влада, драматург, менеджер та ін.), які утворюють складну мережу відносин, оптимізація яких рухає театральну культуру, формує новий профіль самої театральної реальності. Вивчення театрально–глядацьких відносин театру можливе з урахуванням всього ансамблю зазначених складових, не тільки шляхом фіксування якостей глядацької аудиторії та її суджень про театр, а й за допомогою фокусування колективно представлених думок експертів (режисерів, акторів, критиків та ін.) шляхом їх оцінювання.

Це дозволило нам багатовимірно визначати публіку театру, знайти типове і відмінне в ній, притаманне нашому часу. Стан театральної реальності останнього десятиріччя в оцінці критиків як основних арбітрів при певному розходженні думок інших експертів проявляється в тому, що театр ширше, ніж раніше орієнтуючись на потреби публіки, став більш розважальним, але репертуарно і художньо більш різноманітним і активним. Разом з тим театр став менш художньо–вимогливим, його соціальна критичність знизилась, як і моральна вимогливість та інтелектуальна насиченість.

І в цілому експертні оцінки свідчать, що за останні роки при недостатньому рівні стану драматургії, особливо вітчизняної, зниженні виховної ролі театру і уваги громадськості до нього, зменшенні ролі критики, все ж відбувається розвиток взаємовідносин „театр–глядач”, досягається більша відповідність репертуару театрів потребам публіки, урізноманітнюється її склад, зростає роль театрального менеджменту по залученню до театру потенційної аудиторії та ін.

Важливою проблемною ланкою театрального процесу є репертуар, який розглядається нами як інтегральний показник позиції театру по відношенню до глядача. Важливо підкреслити, що всі експерти дали високу оцінку „відповідності репертуару драматичних театрів потребам публіки”. Проблемою є часто нереалістичні оцінки в цьому та іншому відношеннях режисерів, акторів та інших експертів, яким протистоїть зважений раціоналізм критиків (наприклад „стан репертуару” лише критики оцінюють низькою оцінкою).

Дослідження також виявило значні розходження між оцінками улюблених театральних жанрів експертами і самими глядачами. Лідером у судженнях і критики, і глядачів є комедія. Зростає інтерес публіки до зарубіжної класичної і сучасної драматургії. В цілому ж „рівень репертуару” театрів оцінюється їх аудиторією доволі високо.

Вивчення структури театральної аудиторії драматичних театрів столиці багато в чому засвідчило невідповідність оцінок експертів реальному стану справ. Тільки п’ята частина опитаних вважають себе постійними глядачами. Аудиторія „помолодшала” (майже половина її складу особи до 25 років). Більше двох третин глядачів складають жінки і більше половини – люди з вищою освітою. За соціальним станом лідерами є студенти.

Основу аудиторії формують середньо забезпечені (62,5% — феномен „середнього класу”) та забезпечені глядачі (17,5%). Найбільш перспективні позитивні зрушення спостерігаються в групі віком до 21 року. Основу аудиторії складає інтелігенція і студентство (78%). Група підприємців є однією з найбільш перспективних по входженню до складу постійних глядачів. Працівники мистецтва і культури складають ядро не чисельної групи театралів (6,2%). Існує чітка тенденція покращення показників постійності відвідування театру з підвищенням рівня матеріальної забезпеченості населення.

Розкрита специфіка театральної аудиторії „великих” і „малих” театрів. Майже за всіма якісними показниками аудиторія „малих” театрів переважає аудиторію „великих” театрів.

Дослідження за даними експертів показало доволі високу оцінку інтересу глядачів до театру та достатній рівень театральної культури глядачів драматичних театрів України. Всі групи експертів, крім критиків, упевнені у високому рівні художньої вимогливості основного складу публіки.

Театр, за визнанням всіх експертів, стає для глядачів переважно засобом розваги, відпочинку, відходу від повсякденних турбот, підвищення тонусу емоційного життя і, у значно меншій мірі, отримання естетичної насолоди, пізнання життя, самовиховання та ін. Зростає роль театру у функції задоволення потреб, престижних амбіцій і світського спілкування.

Аналіз оцінок складових, переглянутих глядачами вистав, („рівень інтересу до п’єси”, „рівень режисерського вирішення вистави”, „рівень гри акторів”, „художній рівень сценографії”, „художній рівень музичного оформлення”, „загальна оцінка художнього рівня вистави”) свідчить про високу оцінку глядачами вистав театрів України, про відсутність суперечностей між сценою і залом, але, разом з тим, й про невисоку міру критичності аудиторії.

В успіху вистав у глядачів визначальним, на думку експертів–критиків є високі художні якості вистав, видовищність та розважальний характер вистав, „новизна, оригінальність, новаторство”, „актуальність, сучасна тематика, сучасність театрального мислення” та інше, а також популярність акторів, режисера, якість драматургії та ін.

На основі дослідження приходимо до висновку, що аудиторія сучасного українського драматичного театру характеризується своїми особливостями. Вона за останні роки стала менш художньо вимогливою, знизився рівень її театральної культури, увага до критики, постійність складу, але суттєво зріс її інтерес до театру, як і відповідність репертуару її потребам. Експерти виділяють у сучасній аудиторії такі риси, як „висока художня вимогливість і культура”, „інтелектуальність”, „бажання нового, небуденного”, „розкутість”, „прагнення свободи, незалежності суджень”, „відкритість”, „емоційність”, „неупередженість сприйняття”.

Серед негативних рис частини нового глядача експерти виділяють „театральну невихованість”, „загальнокультурну невибагливість (байдужість, бездуховність, консерватизм)” та „перенесення „тусовочної” атмосфери аудіовізуальних механізмів сприйняття на освоєння театральної вистави”. Актори ж, даючи характеристику „ідеальної” аудиторії, наділяють її, насамперед, емоційною, інтелектуальною і високою загальною культурою.

Зацікавленість нового глядача в театрі проявляється через певну вимогливість до якостей актора і його культури. На думку акторів, глядач цінує в них, насамперед, „природність, органічність, відкритість” та „професіоналізм, майстерність”, а також „різнобічність, універсальність”, „динамічність”, „вимогливість до себе”, „особистісність”, „харизматичність” та ін.

Значна частина акторів перебуваючи на сцені відчуває відмінності реакцій глядачів різних частин зали, а нерідко і відсутність контакту з ними.

Усереднена експертна оцінка узагальненого образу глядача сучасного українського драматичного театру в його типових рисах проявилась в тому, що за останні десять років глядач став більш розважально налаштованим, більш протилежним за реакцією груп, з яких він складається. Аудиторія театру стала більш молодіжною за віком, раціональною, активною, соціально різноманітною за своїм складом, менш постійною у своїх уподобаннях і смаках та менш морально вимогливою, мало зацікавленою соціальною проблематикою, бо театр надто піддається невибагливим запитам глядачів, втрачаючи разом із своєю творчою позицією і художньо та соціально налаштованого глядача.

Важливою проблемою театру є робота з глядачем не тільки художніми, а й організаційно–управлінськими засобами, в тому числі шляхом стимулювання факторів вибору вистави глядачем. Дослідження засвідчило незбалансованість факторів вибору вистави глядачами, бо визначальним із них є міжособистісна комунікація в рамках їх соціального оточення при низькій ефективності засобів масової інформації та Інтернету і театральної критики. Аналізуючи даний фактор можна було б порекомендувати театрам для раціональнішого використання власних коштів більше уваги приділити використанню реклами, яку б глядач хотів і міг отримати у власні руки, зберегти і продемонструвати знайомим у посткомунікаційний період. Це могли б бути яскраві невеликі безкоштовні листівки з фотографіями зі сцен з вистави з обов’язковим зазначенням репертуару театру на найближчий термін, пластикові пакети із ідентифікуючим театр зображенням тощо. При цьому варто дещо заощаджувати на розміщенні реклами у дорогих засобах масової інформації.

Ефективність залучення глядачів до театру визначається загальним рівнем зв’язків театру з громадськістю, який є, за оцінкою критиків, низьким, як і стан репертуару та рівень менеджменту з оптимізації театрального процесу. Тому і стан роботи з організації глядача не забезпечує потреб розвитку аудиторії театрів, особливо формування постійної публіки, та залучення нової.

Шляхи залучення глядача до театру мають свої особливості в оцінках експертів. Критики, недооцінюючи в цьому процесі своєї ролі, вважають головним художню якість вистав, високий професійний рівень режисури, театральний менеджмент і рекламу, роботу з глядачем, вимогливість театру до себе, пропаганду театру і кращих його здобутків.

В цілому ж проведене дослідження дає підстави зробити висновок про необхідність вивчення проблеми театрально–глядацьких відносин із урахуванням специфіки театральної реальності, яка склалась в Україні і в контексті функціонування сучасних драматичних театрів. Проблема публіки є базовою в соціології театру і театрознавстві в цілому, бо публіка є носієм суспільно–театральних потреб, на задоволення яких спрямована вся театральна діяльність. Особливістю даного дослідження є фокусування думки на проблемі публіки не тільки компонентів театрального життя, але й основних суб’єктів театрального процесу, що дозволяє коректно поєднати соціологічний і театрознавчий аналіз на основі нової методики.

Значне у деяких параметрах розходження експертних оцінок критиків та інших учасників театрального процесу свідчить не тільки про специфіку експертних суджень, але й про ілюзії деяких груп експертів, які мають бути предметом фахових дискусій, сприяти регулюванню і оптимізації театрального процесу.

Вивчення показало, що відповідно до потреб сучасного глядача змінюється репертуар, направленість і зміст театрального життя. Нова аудиторія театру характеризується і новими соціокультурними вимірами, новою структурою, більшою плинністю, певними втратами постійних глядачів.

Гострою і не вирішеною є проблема постійної аудиторії для „великих” театрів. Необхідні нові форми і методи роботи з аудиторією, програмування її складу, розробка системи театрального виховання молоді, засобів організації глядачевої аудиторії.

Проводячи періодичне анкетування аудиторії театрів, можна аналізувати ефективність експериментальних впроваджень театрального менеджменту. Організація регулярних круглих столів на рівні Міністерства культури і туризму України, обласних та міських управлінь культури сприяли б обміну досвідом впровадження нових форм з організації глядачевої аудиторії.

Державне і спонсорське фінансування фестивального театрального руху в Україні сприяло б урізноманітненню репертуару театрів, поліпшенню соціально–економічної результативності діяльності театральних колективів різних форм власності.

Створена методологія, методика забезпечення соціолого–театрознавчого моніторингу аудиторії драматичних театрів України дає можливість подальшого комплексного її вивчення. Варто було б відродити під патронатом територіальних виконавчих органів влади відділи соціологічних досліджень глядачів, завданням яких була б допомога у виборі пріоритетних напрямків фінансового і організаційного сприяння розвитку в галузі культури. При проведенні тендерів на надання державної економічної підтримки театральним проектам мали б враховуватись висновки досліджень театральних соціологів під кутом зору потреб потенційної аудиторії.

Варто було б створити на телеканалі „Культура” телепередачу, яка б висвітлювала проблеми театрально–глядацьких відносин у сучасному театральному мистецтві за участі всіх суб’єктів театрального процесу.

Регіональне вивчення попиту і пропозиції театрального мистецтва, його маркетинг за умови використання суцільної методичної бази сприяв би підвищенню культури населення.

Необхідна оптимізація державних замовлень на проведення гастролей театрів на теренах всієї держави.

Порівнюючи соціально–демографічний склад аудиторії різних типів театрів, кожний окремо взятий театр має відкоригувати свою роботу з організації глядача, як це було, наприклад, зроблено в Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки, коли в роботі над проектом „Студентська молодь і театр” були виявлені резерви для покращення діяльності уповноважених касирів шляхом активізації продажу квитків серед потенційної студентської аудиторії.

Можна б було рекомендувати „великим” театрам для використання позитивного досвіду „малих” відкривати скрізь, де існує така можливість малі сцени, щоб публіка, яка вихована естетикою театрального мистецтва малих театральних форм (серед якої більший відсоток театралів–знавців), поступово синтезувалась з аудиторією „великих” театрів, таким чином піднімаючи загальний рівень театральної культури „великих” театрів.

А „малим” театрам необхідно скористатись досвідом організації рекламної роботи у „великих”. Адже реклама „з вуст у вуста” не завжди ефективна для популяризації нового сценічного твору, який ще не був апробований шляхом показу глядачам та при організації проведення гастролей.

Обов’язково театрам у плануванні їх творчої діяльності необхідно враховувати бажання глядачів бачити в театрі вистави за участю популярних, „зіркових” акторів. Як відомо, дійсно всенародну любов акторам приносить швидше, ніж плідна робота в театрі зйомки в кіно і на телебаченні. Тому театрам є сенс сприяти участі своїх акторів у теле– та кінопроектах, щоб потім не запрошувати для участі у виставах на умовах ангажементу вже відомих «зірок». При плануванні творчо–виробничої діяльності художнє керівництво театру має враховувати міру „зірковості” акторів трупи. Для визначення рівня популярності акторів, можна періодично проводити опитування як самих глядачів, так і, використовуючи розроблену методику і програмування опитування експертів, використовувати практичний досвід касирів та розповсюджувачів квитків, як безпосередніх співрозмовників з потенційними глядачами.

Театрам, які репертуаром зорієнтовані на дорослого глядача, необхідно приділяти постійну увагу питанню наступності поколінь у театрі. Адже, як відзначили 15% експертів, любов до театру треба виховувати з дитинства. І поряд з важливою роллю сім’ї в цьому питанні, театр, використовуючи свої властиві тільки йому засоби, має виконувати своє високе покликання – виховувати театральну культуру глядачів.

Використовуючи знання про смаки публіки щодо театральних жанрів і тематики п’єс, театральне мистецтво не може залишитись осторонь від процесів, які відбуваються в сучасній українській драматургії і перекладацькій діяльності. Театр, а через нього і глядач, має стимулювати сучасну літературну думку для створення дійсно високохудожніх і актуальних інсценізацій і п’єс. Треба відродити сталу українську традицію співпраці драматургів з театральними колективами. А для їх плідної роботи необхідно мати експертні групи при театрах, які б вивчали шляхом періодичних замірів можливу динаміку структури аудиторії театру, трансформацію її попиту і динаміку зміни її якісного складу.

Контроль за доцільним використанням державних і спонсорських трансфертів і ресурсів має виконуватись не тільки з точки зору порушень керівниками театрів діючого законодавства, а й з врахуванням думки глядачів і експертів–професіоналів, які б могли за допомогою анкетного опитування періодично (приміром, наприкінці фінансового року чи театрального сезону) давати оцінку творчої діяльності театру, яка б була гарантією пролонгації діючої угоди між театральним закладом і державним органом культури або комерційною організацією.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Бардовский А. Театральный зритель на фронте в канун Октября.—Л., 1928.— 77 с.
  2. Заболотна В.І. Театральні сновидіння на межі століть // Укр. театр.— 2000.— №1/2.— С. 2-5.
  3. Игнатовъ И.Н. Театр и зрители.— М.: Задруга, 1916.— Ч. 1: Первая пол. XIX ст.— 342 с.
  4. Калайтан Н.Е. Из истории социологического изучения театральной публики // Вопросы социологии театра.— М.: Гос. б-ка им. В.И.Ленина, 1982.— С. 203-207.
  5. Карасьов М.М. Глядач у театрі.— К.: Мистецтво, 1979.— 152 с.
  6. Ковтуненко В.І. Театральний репертуар як форма відповіді на потреби публіки та регулятор театральної діяльності // Актуальні культурно-мистецькі проблеми: Організаційний аспект: 36. наук, праць. — К.: Символ-Т, 2001.— С.50-59.
  7. Ковтуненко В.І. Український театр в період сучасних соціальних трансформацій (до проблеми визначення соціокультурних показників): Дис канд. мистецтвозн.: 17.00.01.— К., 2002.— 185 с.
  8. Корнієнко Н.М. Самосвідомість: гра в театр на межі тисячоліть: Соціологічний портрет сучасника // Додат. до журн. Ренесанс.— К.: Поезія, 2003.— Вип. 1: Співзвучність.— 95 с.
  9. Корниенко Н.Н. Театр сегодня — театр завтра: Социоэстетические заметки о драме, сцене и зрителе 70-80-х годов.— К.: Мистец¬тво, 1986.— 221 с.
  10. Семашко О.М. Служителі Мельпомени в перебудовчих процесах: Нотатки соціолога // Укр. театр.— 1991.— №1.— С.7-8.
  11. Семашко О.М. Соціологія театру // Соціологія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти України / За ред. О.М.Семашка, В.М.Пічі.— К.: Каравела; Л.: Новий світ-2000, 2002.— С.313-331.
  12. Семашко О.М. Об'єктивна мова цифр: Сучасний театральний процес в Україні за оцінками делегатів IV з'їзду Національної спілки театральних діячів (22-23 грудня 2001 р.) // Просценіум.— 2002.— №3.— С. 34-39.
  13. Семашко А.Н. Социально-художественная эффективность деятельности драматических театров УССР / Укр. театр, о-во.— К., 1986.— 126 с. [За участі І.Безгіна та С.Паламарчука].
  14. Семашко А.Н. Социально-эстетические проблемы развития художественных потребностей.— К.; Одесса: Вища шк., 1985.— 170 с.

ПУБЛІКАЦІЇ

  1. Неволов В.В. Коли скресне творча крига? (погляд на вітчизняну сцену початку нового століття). – Профспілки України. – 2005, № 6. – С. 86–89.
  2. Неволов В.В. Не на живу душу, а на касу? (погляд на вітчизняну сцену початку нового століття). Профспілки України. – 2005, № 4. – С. 75–78.
  3. Неволов В.В. Подорож у часі… сходинками захоплення. – «Український театр», 2008, №5. – с.13–14.
  4. Неволов В.В. Прощальний акорд: несподіванки золотої театральної осені. - «Культура і життя», №50, 10 грудня 2008 р. – с.2.
  5. Неволов В.В. Ревізія сприйняття. Погляд на вітчизняну сцену у новому столітті. – Профспілки України. – 2005, № 3. – С. 76–79.
  6. Семашко О.М. Глядач і театр: соціодинаміка взаємовідносин (у співавт.). – К.: ВПП «Компас», 2006.



Назад Назад Догори Догори На першу сторінку На першу сторінку

СЕРВІСИ САЙТУ: слухати, відео, RSS, контакти, блоги
© Український центр культурних досліджень,
1994-2014 рр.


Адміністрація УЦКД може не поділяти точку зору авторів публікацій.
Усю відповідальність за зміст та достовірність інформації матеріалу
несе його автор. Адміністрація УЦКД залишає за собою право редагувати
надані тексти. Усі права застережені. Відтворення, передрук матеріалів
можливо лише за письмовим дозволом адміністрації УЦКД.

Режим роботи:

початок робочого дня: 9:00;

обідня перерва: 13:00 — 13:45;

закінчення робочого дня: 18:00

* По п'ятницях та передсвяткових днях
закінчення робочого дня: 16:45

Прийом громадян з особистих питань директором:
кожна перша та третя середа місяця, починаючи з 16:00

Інформація про УЦКД

Наукові розробки

Бібліотека праць

Методичні розробоки

АІС ''Народна творчість''

Наш банер

Посилання

Контакти

Нематеріальна культурна спадщина України

Положення про Всеукраїнський відкритий
конкурс читців імені Тараса Шевченка

Архів новин

Блоги науковців УЦКД

Обласні центри народної творчості

Голодомор 1932-1933 рр.

Народне мистецтво карпатського регіону України

Народні майстри України

Міжнародні та Всеукраїнські культурно-
мистецькі заходи регіонів України

Народні аматорські мистецькі колективи

Фольклорні колективи України




Каталог україномовних сайтів

Офіційне інтернет представництво Президента України Урядовий портал Верховна Рада України Міністерство культури України (офіційний веб – сайт)