Статтю вперше опубліковано в літ. журналі «Прапор» (Харків), № 7, 1989 р.

В нашій мові є чимало слів, які ми вживаємо, не надто переймаючись їх первісним значенням,— вживаємо у тому розумінні, яке з'явилося поступово в ході поточного користування і часто-густо відійшло досить далеко від первісного смислу. І рано чи пізно настає момент, коли шкаралуща випадкових чи й навмисних семантичних деформацій та нашарувань робиться настільки грубою, що виникає необхідність розколоти її й викинути геть, аби повернути слову й поняттю їх справжній зміст.

На наших очах подібне сталося зі словами «одностайність» та «плюралізм». Змалечку нас переконували, що одностайність — це завжди добре, а неодностайність - завжди погано, що плюралізм — це антипод єдності, шкідлива ідейка, яку нам підсовує ідейний противник. Але ось пройшло рік-два, і нам уже здається цілком очевидним, що саме тотальна одностайність — непри- родна і веде до застою, а саме плюралізм — і природний, і продуктивний, а отже — й перспективний у будь-якому аспекті життя.

З деякими словами трапляється своєрідне роздвоєння: вони починають існувати майже незалежно в строго-науковому та що денно-побутовому значеннях. Наприклад, філософію Льва Толстого Ленін назвав реакційною «в найточнішому й найглибшому розумінні цього слова», проводячи аналогію з ученням утопістів Сісмонді та Прудона. Термін «реакційна», писав Ленін, «не стосується особистих якостей цих теоретиків. Кожен знає, що реакціонерами в побутовому розумінні ані Прудон, ані Сісмонді не були» (Повн. зібр. тв.. т. 2, с. 211).

На мій погляд, в аналогічний спосіб розібратися потрібно й зі словами «авангард», «авангардизм» — себто відділити науковий термін від слівця побутового вжитку, та й не лише побутового - адже нещодавно термін «авангардизм» зробився ще й політичним. Але чи можна сьогодні говорити про авангардизм, авангард як наукові поняття? Навіть побіжне ознайомлення з літературними джерелами зроджує серйозні сумніви...

Вперше опубліковано в часописі «Критика», 1998 р.

Коли вийшла з друку тонесенька книжечка "Трубить Трубіж"², її виявилося досить важко придбати (в жодній з книгарень Києва останньої книжки "відомого поета й політичного діяча, академіка НАНУ Бориса Ілліча Олійника" - цитую за анотацією до підсумкової книги вибраного "Шлях" - не виявилося, а дістати раритет вдалося лише у Фонді культури, що його головою віддавна є Б.І.Олійник), але ще важче було читати. Ні, надто складними для розуміння чи новими для українського читача ані форма, ані зміст поеми не є - скоріше навпаки. Однак за пострадянські роки я вже відвик від типової "української радянської поезії", в тому числі - в її "пізньошістдесятницькому" варіанті: з лобовою "злободенністю", з неуникними чотирирядковими ямбами та хореями, прикрашеними немудрящими римами на кшталт "мечі-ключі", "татари-яничари", "гетьмане-Богдане", "кончині-України" (всі приклади взято з однієї, а саме - першої сторінки поеми "Трубить Трубіж"), з її котурновою й водночас стилістично нестравною фразеологією на кшталт "на тебе вже давно двоглаво-єдиновірний павутиння тче" (приклад взято з тієї-таки першої сторінки поеми), хай читач не подумає, що я прискіпуюся саме до Бориса Олійника, як відомого "комуняки" - чимало подібних прикладів можна понавибирати з останніх збірок І.Драча та Д.Павличка.

Труднощів у сприйнятті поеми додавала й матеріальна форма книжки тоненької брошурки з бляклою м'якою обкладинкою, зате кожну набрану курсивом сторінку тексту взято в "мистецьку" орнаментальну рамочку завтовшки в півсантиметра. Таку книжку нескладно уявити в руках Проні Прокопівни Сєркової - "Ах, ви ко мнє? А я так зачиталася!"

Вперше опубліковано як розділ книжки «Герої та знаменитості в українській культурі» (К, УЦКД, 1999).

Доця, ти пашла по наклоннай!
В. Сердючка

Вєрку Сердючку породило телебачення. Породило і в сенсі прямому, фактологічному, і в значно глибшому - саме бурхливе формування пострадянської медіа-культури уможливило Вєрку як культурний феномен.

Спостерігаючи за київською масовою пресою, неважко зробити висновок, що Вєрка Сердючка не належить ані до найзнаменитіших, ані до найулюбленіших поп-культурних персонажів, але мало хто зі світу шоу-бізнесу та телебачення викликав стільки пристрасних та контроверсійних відгуків, як вона. Вєрка - постать "парадигматична" (мало не сказав: "архетипальна") для новонароджуваної медіа-культури сучасної України, тому безперечно заслуговує на окрему серйозну розмову.

Вєрка Сердючка - явище в нашій культурі, з одного боку, дуже традиційне, але з іншого - принципово нове. Як зразок травестійно-вернакулярного гумору, вона має довгу низку попередників, від "Перелицьованої Енеїди" І.Котляревського, Квітчиного "Шельменка-денщика", через до-ГУЛАГівські "Вишневі усмішки", Тарапуньку зі Штепселем, суржикові естрадні "усмішки" П.Глазового - аж по Вєрчиних сучасників "кроликів" та "довгоносиків".

Вперше опубліковано в польському перекладі як: Oleksandr Hrycenko. Swiat, Europa i my. – In: Sny o Europie (Red. Ola Hnatiuk) – Nemrod, Krakow, 2005, s. 41-54.

Років із десять тому серед американської гуманітарної інтелігенції трохи нашуміла книжка “Black Athena” (Чорна Афіна) – цілком сподівана, загалом кажучи, “деконструкція” міфу про давньогрецьку культуру як відправну точку й водночас чи не найвищий злет європейської культури. Автор “Чорної Афіни” переконливо показав потужні впливи близькосхідних та північноафриканських культур початку першого тисячоліття “до нашої ери” на зародження і формування давньогрецької культури, оригінальність якої, а тим більше – питома європейськість у цьому світлі ставали дуже сумнівними.

Ну то й що, можна спитати. В сучасному світі, з його глобалізаційними тенденціями, всі впливають на всіх, і практично жодна національна культура, жоден більш-менш значний культурний регіон не уникнув численних зовнішніх впливів, і тільки зашкарублі традиціоналісти продовжують називати такі впливи “чужорідними”. Але не так було ще зовсім недавно, та й тепер, як засвідчив легкий скандальний присмак, що супроводжував появу книжки “Чорна Афіна” чи інших подібних “викривальних” публікацій, дух мультикультуралізму й деміфологізації далеко ще не опанував світову (зокрема, європейську) гуманітаристику.

Уявлення про Європу як колиску сучасної світової цивілізації, як про особливу “духовну спільноту”, об’єднану не стільки географічними чи етно-культурними рамками, скільки специфічною “європейською ідеєю”, особливою місією європейців, віддавна лежать у підвалинах багатьох ідеологій та національних міфологій європейських народів.