|
|
 |
Нематеріальна культурна спадщина України. Співпраця з ЮНЕСКО |
 |
Положення про Всеукраїнський відкритий конкурс читців імені Тараса Шевченка |
|
|
|||||||||
 |
Народні аматорські мистецькі колективи | |
«Міжнародні та Всеукраїнські культурно-мистецькі заходи регіонів України» |
|
Народне мистецтво карпатського регіону України | |
Фольклорні колективи України |
|
Вовкун В. В., Народний артист України НАЦІОНАЛЬНА ВИЗНАЧЕНІСТЬ – ШЛЯХ ДО ПОДОЛАННЯ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ВИКЛИКІВ ТА УСПІШНОГО РОЗВИТКУВдумливо оцінюючи нинішнє становище української нації, її культури, перебуваючи у пошуках відповідей на виклики глобалізації, слід розуміти, що таке національна ідентичність у сучасних умовах.Науковці визначають національну ідентичність як здатність особистості чи групи ототожнювати себе з великою національною спільнотою, її символами й цінностями, історією й культурою, з державними інституціями, з національними інтересами. Це ототожнення не лише раціональне, розумове, але також емоційне і навіть естетичне. Національна ідентичність виконує низку важливих функцій, зовнішніх та внутрішніх. До зовнішніх належать територіальні (демаркація історичної національної території), економічні (національний контроль над господарчими ресурсами країни) та політичні (підтримка національної держави, леґітимізація запроваджених нею прав та обов’язків громадян). До внутрішніх функцій належать згуртування членів національної спільноти на підставі спільних вартостей, символів, традицій, а також – сприяння самовизначенню і самоорієнтації особистості у світі завдяки ресурсам національної культури. Сила та якість національної ідентичності відiграють вирішальну роль не лише в критичні моменти, коли нація потребує консолідації для подолання загрози чи кризи. Міцна ідентичність має велике значення в повсякденному житті, адже від неї залежать:
Націєтворчий і реформаторський потенціал цього національного ідеалу не вдалось, однак, належною мірою реалізувати, передусім – через нашу складну історію, тривалу бездержавність, протидію колоніальних, імперських чинників, котрі не зникли, а працюють і сьогодні. Тому одним із стратегічних завдань, що їх перед нами поставило здобуття державної незалежності, стало подолання колоніально-імперських хвороб, зміцнення культурної та національної ідентичності української політичної нації. Іншими словами, це завдання національної визначеності суспільства і його культури. Сьогодні, на початку ХХІ століття, таке завдання для декого звучить архаїчно. Мовляв, усе це – проблеми минулого, а то й позаминулого століття. Такий погляд, на моє переконання, є ознакою короткозорості або лукавства. У світі триває глобальна жорстка боротьба, якщо не війна, за культурно-духовний та інформаційний простір. І в цій війні є переможці і є переможені. Питання збереження й навіть виживання стоїть навіть перед тими мовами й культурами, що давно сформувалися і утвердились. А що вже казати про національну культуру, яка лише нещодавно виходить на світову арену, як повноправний учасник глобальних процесів? Національна визначеність – це усвідомлення, що культура не існує сама по собі, у якомусь "природному" вигляді. Національна культура – це продукт повсякденних солідарних зусиль усієї спільноти. Вона потребує не лише творчих поривів окремих особистостей, а й ясного усвідомлення всією національною спільнотою своїх стратегічних культурно-світоглядних завдань. Чи маємо ми сьогодні таке усвідомлення, чи маємо національну визначеність? Питання, на жаль, риторичне. Досі значна частка українського суспільства має розмиту, двоїсту, провінційно-імперську ідентичність, чи просто кажучи, є зденаціоналізованою. У соціологів є чимало фактів на доказ цього. Зокрема, згідно з опитуваннями Інституту соціології НАНУ, протягом 1992-2004 років кількість тих, для кого національна ідентичність є пріоритетною, коливалася між 34% та 44%, і лише в 2005-му, році "революційного піднесення", цей показник перевищив половину населення (понад 54%). В наступні роки він знижувався, і нині становить менше 49%. Натомість для понад третини громадян пріоритетними є локальна та регіональна ідентичності, а для 8-9% – такою лишається радянська ідентичність! При цьому в таких регіонах, як південь і схід України, локальні та регіональні ідентичності явно домінують. Тож чи може успішно розвиватись, протистояти викликам країна, в якій жителі окремого реґіону почувають більшу спорідненість із закордонними сусідами, ніж із співвітчизниками з іншого реґіону? Переважання локальних ідентичностей над загальнонаціональною, що має місце в значній частині України, в наших умовах особливо загрозливе, оскільки створює ґрунт для політичних авантюристів і провокаторів в Україні та за її межами, відкриває спокусу перед безвідповідальними політиками: протиставляти регіональні ідентичності одна одній, загострювати мовне, міжетнічне, міжреґіональне протистояння задля власних цілей. Одначе слід розуміти: причини неподоланої зденаціоналізованості – вже не стільки в постколоніальній спадщині, скільки в тому, що за 18 років незалежності держава, політичні, фінансові та інтелектуальні еліти так і не зуміли виробити й реалізувати цілісної стратегії формування міцної, ідейно визначеної національної ідентичності. Інша причина наших проблем – у тому, що, не вилікувавшись від постколоніальних болячок, ми виявилися непідготовленими до потужних викликів глобалізації. Так, сьогодні Україна, подобається це комусь чи ні, розвивається у глобалізованому світі, що сформувався наприкінці ХХ століття – із розвитком світової фінансової системи, поширенням новочасних технологій та засобів масової комунікації. Глобалізація – це широкомасштабний, багатогранний і суперечливий процес дедалі інтенсивнішого включення суспільств, економік та культур різних країн у всесвітню мережу взаємообмінів та взаємовпливів. Глобалізація – суперечливе явище, бо вона, з одного боку, створює нові можливості для матеріального і духовного збагачення її учасників, але з іншого – здатна підтримувати й поглиблювати наявні диспропорції та деформації. Серед негативних сторін глобалізації – загроза нівелювання, уніфікації національних культур, навіть зникнення мовно-культурного розмаїття сучасного світу. Чи вдається Україні використовувати надані глобалізацією нагоди і нейтралізувати створені нею загрози? На жаль, поки що глобалізаційні тенденції радше сприяють збереженню в українців розмитої, постколоніальної ідентичності, аніж її подоланню. На це є дві головні причини. По-перше, Україна є радше об’єктом, аніж суб’єктом глобалізаційних процесів. Рівень її інтеґрованості у глобалізований світ оцінюють як посередній. Більшість наших співгромадян не володіють іноземними мовами, не користуються Інтернетом, не бували за кордоном, а тому судять про навколишній світ на підставі старих, часто ще радянських стереотипів, а не нових знань і досвіду. Яскравий приклад такого світогляду – ставлення нашого суспільства до НАТО. А це означає, що Україна ще нездатна ані ефективно захиститися від неґативних аспектів глобалізації, ані отримати користь від аспектів позитивних. По-друге, глобалізований світ і глобальні тенденції, зокрема у культурній сфері, часто сприймаються в Україні через російське посередництво. Скажімо, іноземну літературу у нас досі читають переважно в російських перекладах, а джерелом інформації про зовнішній світ для багатьох залишаються російські ЗМІ. Наслідок такого становища – домінування в українському культурно-інформаційному просторі закордонної мас-культурної продукції (книжок, фільмів, телепередач, поп-музики тощо). Наше суспільство й надалі залишається пасивним споживачем культурних, ідеологічних послань, створених іншими культурами, іншими державами. А це має прямі негативні наслідки не лише для економіки України, а й для її культури, для національної ідентичності її громадян. Небезпека не в тому, що наша культура відкрита до зовнішніх впливів, а в тому, що фактично відбувається не взаємовплив і взаємообмін між народами й культурами, а однобічна культурна, інформаційна, ідеологічна експансія. Часто вона здійснюється від прикриттям високих фраз про єдиний "Русский мир", у якому, мовляв, не повинно бути жодних мовно-культурних та ідейних відмінностей між "братніми народами". А поруч із такими фразами часто проривається просто-таки тваринна ненавить до всього українського. Підсумую: від успішного формування модерної української ідентичності, прийнятної й привабливої для більшості населення і ґрунтованої на сучасній, європейського рівня національній культурі, залежить успішна відповідь України на внутрішні й зовнішні виклики. Така відповідь, з огляду на наявні в Україні етнокультурні поділи, повинна полягати у плеканні громадянської і культурної складової національної ідентичності. Кожна політична, або ж громадянська нація має етнічне та мовно-культурне ядро. Протиставлення політичної нації та "культурної", громадянської та етнічної є штучним, бо практично всі нації поєднують обидва начала в різних пропорціях. Як показує зарубіжний досвід, обійтися в націєтворенні без культурних чин-ників неможливо, оскільки саме вони за слабкості державних інституцій та громадянського суспільства об’єднують та леґітимізують спільноту. Іншими словами, в Україні саме потужна національна культура може і має відігравати роль національної ідеї. Формування громадянського складника національної ідентичності передбачає (само)ототожнення громадян із національними державними інституціями, що ефективно виконують свої функції, забезпечуючи рівність громадян перед законом, здобуваючи авторитет суспільства та набуваючи символічного (а не лише утилітарного) значення. Незалежна Україна зробила ряд кроків у цьому напрямку, наприклад – надавши громадянство всім, хто проживав на її території, та визначивши в Конституції українську націю як політичну спільноту всіх етносів, що проживають в Україні (при цьому, на жаль, необґрунтовано вилучено графу національність із паспорта та особистих посвідчень – а вона була не просто формальністю, а традиційним маркером національної ідентичності). Натомість розбудова культурної складової національної ідентичності потребує делікатного балансу між пріоритетністю культури титульного українського етносу та дієвою підтримкою інших, меншинних культур, за умови концептуального розуміння української національної культури як такої, що охоплює спадщину всіх етносів, що традиційно проживають в Україні, доповнюючи й збагачуючи одне одного. Пріоритетність культури українського етносу визначається двома ключовими обставинами:
На цьому напрямку українська держава має змогу показати меншинам, що їхній культурний інтерес є спільним з національними інтересами, і що українська держава є захисником цих спільних інтересів в умовах глобалізації. У свою чергу, представники етнічних меншин мають усвідомлювати й реалізувати на практиці роль державної української мови як мови міжетнічного спілкування в Україні, виявляти належну повагу до мови й культури титульного етносу. Ще одна проблема: значна частка україномовного населення, а також національні меншини України змушені споживати переважно продукти не своєї, а "сусідської" культури, як фактично єдиної щедро представленої на ринку. Отак кількісне домінування набуває якісного виміру, формуючи враження культурної неповноцінності української нації, свідомо поглиблюване українофобськими мас-медіа, місцевими й закордонними. Нелегко бути патріотом держави, котра досі залишається культурним сателітом колишньої метрополії, нездатна забез-печити повноцінне функціонування національної культури на власній території. Тому дуже важливо утвердити солідарне, об’єднавче розуміння модерної національної культури як такої, що включає спадщину і сучасну творчість усіх етносів України, зокрема й російського. Російськомовна складова національної культури має розглядатися як доповнення, а не замінник культури україномовної. Обидва ці складники, як європейські, політично проукраїнські, можуть і мусять стати альтернативою імперській культурі, у багатьох проявах антидемократичній, антиєвропейській, антиукраїнській. Тож замість протистояння мов і культур, на якому часто наголошують політики, слід говорити про боротьбу цінностей, котрі справді багато в чому є несумісними. За таких умов конче необхідним і водночас цілком реальним, уже випробуваним в інших країнах засобом протекціонізму національної культури в умовах глобалізації є той набір правових і фінансових інструментів, що задіяний у проекті Закону України "Про національний культурний продукт", розроб-леному фахівцями нашого міністерства та науковцями. Тому слід невідкладно прийняти цей проект, а також ідейно пов’язаний із ним проект закону "Про меценатство", завдяки яким ми одержимо дієвий і сучасний набір інструментів захисту національного культурного простору, національної культури й ідентичності від негативних впливів глобалізації та комерціалізації, не ізолюючись водночас від широких контактів із світовою культурою. Йдеться про те, щоб забезпечити комплексну підтримку національного культурного виробника (кінематографії, музики, театру, книговидання, преси, моди тощо) – через пільгове оподаткування, активну PR-промоцію в мас-медіа, через закупівлю українських книжок, часописів, відеофільмів для бібліотек, а також через підтримку міжнародних проектів, у яких беруть участь наші митці. Тут потрібне не лише протекціоністичне законодавство, а й інституційні заходи – як-от створення національних центрів з промоції української культури за кордоном, а також національних туристичних агенцій, що забезпечили б зростання іноземного культурного туризму в нашу країну. Потрібна масштабна Державна програма формування міцної національної ідентичності, її гро-мадянських і культурних складників. Слід також активізувати підтримку української мови, що має ґрунтуватися на затвердженій Концепції державної мовної політики, і забезпечуватися роботою єдиного центрального органу виконавчої влади з питань мовної політики. Держава не повинна забувати також про підтримку культури й ідентичності українців діаспори, для чого доцільно створити спеціальний державний орган з питань закордонного українства. Зазначу, що протекціонізм щодо національної культури матиме виразний соціальний аспект, оскільки йдеться, по суті, про культурне відродження малих містечок і сіл, де україномовне населення складає абсолютну більшість і водночас є майже ізольованим від національного культурного простору, від якісної освіти. Культурна обділеність української провінції проявляється не лише в малій кількості платоспроможних споживачів українського культурного продукту, а й у зверхньому ставленні до нього з боку мешканців "упривілейованішого" світу російськомовних великих міст. Тому конче необхідно передбачати в Державних програмах, спрямованих на розвиток села, цілком конкретні завдання щодо відродження культурної та освітньої інфраструктури, розвитку новітніх засобів інформації, зокрема мережі Інтернет, забезпечення інших духовних потреб сучасних селян. Слід підкреслити, що конкретні механізми підтримки культурної інфраструктури, зокрема й на селі, передбачає проект Закону України "Про культуру", нещодавно поданий на розгляд Верховної Ради. Тому Верховна Рада, на моє переконання, має не відкладаючи розглянути й прийняти цей давно очікуваний українською культурою законопроект. Важливим інструментом формування національної ідентичності є відродження історичної пам’яті нації, очищення її від фальсифікацій. Сьогодні вже чимало зроблено для цього: суспільству повернуто правду про Голодомор, про визвольну боротьбу, про Крути, Полтавську й Конотопську битви; відроджу-ються Батурин, Чигирин, Хортиця. Але це – перші кроки на нелегкому шляху повернення до "історичної притомності", що його має пройти все українське суспільство. Ці важливі кроки, однак, не були підкріплені глибинними реформами в різних сферах державного життя: Україна так і не стала справді правовою державою; її владні установи залишились неефективними, корумпованими, відчуженими від громадян. Беззаконня, корупція, сваволя чиновників аж ніяк не сприяють символічному самоототожненню громадян зі своїми державними інституціями, емоційній прив’язаності до своєї держави та формуванню сильної громадянської ідентичності. В неправовій державі у кожного виникає відчуття, що право і справедливість є не суспільно-значущими вартостями, а лише ситуативними рішеннями тієї елітної групи, яка в даний момент контролює владні структури. Тому навряд чи можливо сформувати міцну політичну ідентичність у громадян слабкої держави, з розсвареними і скорумпованими елітами. Отже, без кардинальної зміни нинішньої, фактично постколоніальної ситуації в культурному просторі України говорити про формування міцної національної ідентичності навряд чи доводиться. Тому ще раз хочу підкреслити: для України розвинена національна культура і є національною ідеєю! А заходи, спрямовані на всебічну підтримку розвитку культури української громадянської нації, на розвиток культурних індустрій в Україні, будуть, на моє переконання, найефективнішим шляхом зміцнення національної ідентичності, протистояння загрозам, пов’язаним із неґативними аспектами глобалізації, та водночас – засобом використання тих можливостей, що їх дають глобальні інтеграційні процеси, для творення позитивного, динамічного образу України у світі, для успішної промоції її політичних, економічних, культурних інтересів. Використані джерела
|
|
Інформація про УЦКД | Наукові розробки | Бібліотека праць | Методичні розробоки | АІС ''Народна творчість'' Наш банер | Мапа сайту | Посилання | Контакти | Архів новин | Блоги науковців УЦКД Обласні центри народної творчості | Голодомор 1932-1933 рр. |
||||||
|
||||||
