|
|
 |
Нематеріальна культурна спадщина України. Співпраця з ЮНЕСКО |
 |
Положення про Всеукраїнський відкритий конкурс читців імені Тараса Шевченка |
|
|
|||||||||
 |
Народні аматорські мистецькі колективи | |
«Міжнародні та Всеукраїнські культурно-мистецькі заходи регіонів України» |
|
Народне мистецтво карпатського регіону України | |
Фольклорні колективи України |
|
Богуцький Ю. П., кандидат філософських наук, професор, академік Академії мистецтв України КУЛЬТУРНА ТРАНСФОРМАЦІЯ ЯК ПРОБЛЕМА ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВАналіз проблем філософсько-онтологічного змісту має своєю методологіч-ною передумовою з’ясувати питання про співвідношення історії філософії та культури, а також актуальні проблеми культурної трансформації в контексті глобалізаційних процесів. Розв’язання цих питань може здійснюватися у двох аспектах, однаково важливих щодо завдань національного відродження культури українського народу. Перший потребує принципової переорієнтації історико-філософського бачення відповідно до вимог культури, утвердження погляду на історію філософії як важливий компонент культурної реальності сучасної лю-дини. Другий аспект – усвідомлення особливостей розвитку філософії як суттєвого компоненту культури українського народу, з’ясування специфіки буття філософії в органічному зв’язку з культурою впродовж багатовікової її історії й водночас своєрідність української філософії з огляду на діалог, що мала українська культура з культурами інших етносів на різних етапах розвитку людської цивілізації.Всі узагальнюючі праці з історії української філософії розглядали Україну передусім як певну територію, в межах якої здійснювалося вивчення єдиного, всесвітнього процесу поступального розвитку філософської думки. За таких пе-редумов не створювалося достатніх можливостей до відтворення цілісної картини розвитку української філософії з усіма, притаманними їй специфічними рисами, що визначалися умовами національного культурного буття [4, 5–6]. Шлях подолання зазначених проблем пролягає через перебудову типу історичного мислення згідно з канонами культурної трансформації. Культура як "обґрунтування людського буття в його ж людській визначеності, людській обґрунтованості" виступає сферою реалізації людських цінностей, утворює простір людського спілкування. Саме як сфера спілкування людей культура передбачає не вертикальне співвідношення типу "суб’єкт – об’єкт", як це має місце в пізнанні, або типу "мета – засіб", що властиве діяльності, спрямованій на перетворення навколишнього світу, а співвідношення діалогічне, спрямоване на розуміння учасника діалогу [6, 193–194]. Звернена до історії культура є формою одночасного існування сучасних і майбутніх культур, формою діалогу і взаємопроникнення цих культур. Особливістю XX – початку XXI ст. є те, що в "одному просторі свідомості" присутні різні духовно-культурні спектри: східний і західний, середньовічний і християнський, просвітницький і культурне відродження, а також новітній час, якому характерні ознаки інтеграційних та глобалізаційних процесів. Не менш важливим є інший аспект, що характеризує перехід історичного, історико-філософського знання на рівень культури. Йдеться про розгляд історії думки в контексті національної культури, що передбачає гуманізацію історії філософії, перетворення, трансформацію її на поле, де існують цілісні філософські системи. При цьому необхідно враховувати, що культура за своєю природою інтер-суб’єктивна, вона має своєю передумовою існування суб’єктів, що вступають у міжкультурні взаємини. Культура спілкування передбачає не лише відкритість суб’єктів, але й позначена притаманною йому замкненістю на ту систему цінностей, навколо якої єднаються учасники спілкування. Серед найсуттєвіших факторів, що становлять корінні цінності людського існування, чільне місце належить нації, як чиннику, який визначає реальні межі спілкування суб’єктів філософської творчості в системі національної культури. Тому, "діалогізм" і гуманізація – два вирішальні принципи, на яких має ґрунтуватися перехід історико-філософської свідомості на рівні культури, яке замість однолінійного, монологічного погляду стверджує справді плюралістичне, діалогічне розуміння історії філософії, особливо в умовах світової глобалізації. Подібна переорієнтація й, водночас, трансформація щодо розвитку національної самосвідомості свідчить про наступне. Перш за все, "діалогічне" розуміння історії стимулює передусім включення всього духовного багатства минулої культури до складу актуального базису національної самосвідомості. Воно позбавляє однобічності в розумінні духовного минулого свого народу, а минуле уявляється як позитивна чи негативна альтернатива сучасності, що позбавляє особистість можливості усвідомити історичність власного буття. Переключення історико-філософського бачення на систему культури передбачає й осмислення філософської думки минулого в контексті історії національної культури і, передусім, визначення місця, яке посідає філософія в системі культури нації. В історії нації важливу роль відіграє культура, формуючи потенціал життєвої активності народу, яка консолідує його в ім’я досягнення змін в усіх сферах суспільного життя. Цей потенціал становить сутність явища, яке ми називаємо духом нації. Саме дух виступає як ідея, що визначає й спрямовує життя нації, втілює найвищий зміст й об’єднує людей у межах національної культури. Філософія при цьому, особливо в культурній традиції українського народу, завжди виступала тим типом духовної діяльності, де з’ясовувались найглибші підвалини людського буття [5, 6–8; 7, 345]. Саме тому історія національної культури невід’ємна від розвитку філософії, що в межах її завжди виконує функцію самоусвідомлення культури, слугує вираженням духу нації, втіленої в її культурі. Усталеними є численні визначення філософії як науки про найзагальніші закони людського буття. Часто філософію характеризують як науку про загальні закони розвитку природи, суспільства й мислення, як науку про загальні закони взаємодії людини з навколишнім світом. Історично філософія складалась і здійснювала свій розвиток впродовж віків не як функція науки, а як особлива сфера духовної діяльності людини, спрямованої до усвідомлення генези людського буття [8, 54–55]. Це визначає неповторне обличчя філософського знання серед загального здобутку людської інтелектуальної діяльності. У цьому розумінні саме філософію можливо розглядати як сферу, де реалізується потреба самопізнання духу народу, де здійснюється усвідомлення найзагальніших духовних потреб людини, особистості, націй і народів. Результати філософського осмислення дійсності, як наприклад, в умовах глобалізаційних процесів, дістають своє відображення не лише у філософських працях, концепціях, доктринах, програмах тощо [2, 19–21]. Філософська позиція завжди становить глибинне підгрунтя світоглядної позиції діяча культури, що неодмінно позначається на результатах його діяльності. Й лише на певному високому рівні духовного розвитку людської цивілізації стає можливим розв’язання філософських проблем науковими засадами. Так виникає філософська наука як певна модифікація філософської діяльності, що набуває переважаючого впливу й трансформації в умовах сучасного українського суспільства. Отже, філософію необхідно розглядати як особливий тип духовної діяльності, що виключає можливість визнання науки парадигмою побудови філософії як науки та навчальної дисципліни [6, 199]. Філософія українського терену, будучи органічно поєднана з культурними процесами, протягом своєї історії трансформувалася відповідно до зрушень, що відбувалися в культурі нації загалом. Тому цілком виправданою є періоди-зація історії філософії України з урахуванням змін історичних типів національної культури, що вирізняються передусім характером світоглядної позиції, яка відповідає структурним особливостям даного типу культури [1, 9–10; 3, 60–62]. Зміни, що зумовлюють якісну своєрідність сутності та способів побутування філософії у певному історичному типі культури, передбачають урахування трьох головних компонентів: духовно-змістовного (визначається належністю до певного типу культури, характеризує модель світу); морфологічного (ознака філософії як автономної системи в сфері культури, спрямовує до визначення якісної характеристики її змісту, розгортання й трансформації структури філософського знання, зміни способів функціонування її головних складових); інституціонального (роль філософії в системі культури, характер співвідношення філософії з наукою, релігією, політикою, соціологією, мистецтвом тощо). Аналіз розвитку філософії в історії української культури внаслідок специфіки міжнаціонального спілкування, що здійснювалося протягом цієї історії, нагадує ще одну складну проблему – про критерії національної ідентифікації тієї чи іншої філософської системи, вчення, ідеї, про національну специфіку, що вирізняє саме українську філософію поміж витворів мислителів, які репрезентують інші національні культури. Складність розв’язання цієї проблеми полягає в тому, що жодна з ознак, які пов’язані з визначенням етнічної, національної приналежності, взята відірвано від самоідентифікації культурної, не може вважатись достатнім критерієм для виявлення відношення того чи іншого представника культури до філософії даної нації. Визначаючи особливості національного характеру української філософії, зазначимо, що проблема потребує подальшого дослідження. Водночас, напевно можна стверджувати, що індивідуально-неповторне обличчя філософії України утворюється не однією чи кількома ознаками, що відрізняють її від інших національних філософських культур. Воно полягає в неповторному єднанні всього, що було створене в галузі філософії в Україні, що реально функціонувало в культурі українського народу як суб’єкта філософського осмислення дійсності. Використані джерела
|
|
Інформація про УЦКД | Наукові розробки | Бібліотека праць | Методичні розробоки | АІС ''Народна творчість'' Наш банер | Мапа сайту | Посилання | Контакти | Архів новин | Блоги науковців УЦКД Обласні центри народної творчості | Голодомор 1932-1933 рр. |
||||||
|
||||||
