|
|
Гриценко О. А.,
кандидат технічних наук,
заслужений діяч мистецтв України,
директор УЦКД
"ПАМ'ЯТЬ МІСЦЕВОГО ВИРОБНИЦТВА":
ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ ТА ЇЇ РЕЦЕПЦІЯ НА МІСЦЯХ
(на прикладі історичних наративів та пам’ятників м. Ватутіного)
Термін "політика пам’яті", попри часте його вживання істориками, політиками, журналістами, не має тим не менше чіткого визначення. У нашому неангломовному інтелектуальному середовищі його неоднозначність посилюється ще й нерозрізненням між memory policy (тобто цілеспрямованою діяльністю влади у сфері історичної пам’яті) та politics of memory (тобто використанням історичної пам’яті в політичній діяльності). У нас цей термін вживається переважно в другому сенсі, на означення намагань можновладців використовувати історичні знання з політичною (ідеологічною) метою [9].
Однак політику пам’яті (в сенсі memory policy) можна визначати й дещо ширше та конструктивніше, не зводячи її цілей та інструментів до боротьби за політичну владу. В цьому сенсі будемо розуміти її як галузь (чи напрямок) публічної політики, а саме – як цілеспрямовані заходи держави (чи іншої публічної інституції, суспільно-політичної сили), що мають на меті утвердження в свідомості суспільства певних (бажаних для держави чи суспільної сили) уявлень про історичне минуле і, відповідно, підваження або й усунення з суспільної свідомості таких уявлень про історичне минуле, котрі, на погляд суб’єкта політики, не відповідають інтересам спільноти, держави, національним інтересам. У такий спосіб окреслена політика пам'яті передбачає свідомо визначені цілі, певний набір принципів та інструментів їх реалізації.
Актуальність політики пам’яті для будь-якої великої спільноти обумовлюється тим, що колективні уявлення про спільне минуле є, по-перше, потужним чинником формування ідентичностей, групових та індивідуальних, по-друге, необхідним елементом у побудові соціальної гегемонії в грамшіанському сенсі, іншими словами – елементом, що може визначати стабільність чи нестабільність суспільно-політичного ладу.
Зазвичай предметом аналізу політики пам’яті є відповідні практики державної влади, а досліджуються вони, так би мовити, "згори": розглядаються відповідні законодавчі акти та адміністративні дії органів влади, заяви та промови політиків, державні заходи з відзначення історичних подій, встановлення чи знесення пам’ятників і таке інше.
Доволі перспективним може бути інший підхід до аналізу процесів формування групових уявлень про історичне минуле – погляд на ці процеси "знизу", підказаний грамшіанською концепцією "підлеглих класів", іншими словами – детальний розгляд того, що реально відбувається в плані формування колективних уявлень про минуле не серед еліт, не в центрах влади чи творення громадських опіній, а в середовищі так званих "пересічних українців", ще й у "глибинці" (наприклад, у невеликому українському місті), та до яких конкретних результатів це призводить.
Важливим складником дослідження політики пам’яті "знизу" має стати аналіз того, як місцева громада, зокрема – інтелігенція, формує власні уявлення про минуле свого міста, його найзначніші події та найвидатніших особистостей. Такий аналіз дозволить з’ясувати, як відбуваються процеси взаємовпливу між місцевими "історіями" (а точніше, особистими та груповими уявленнями про минуле) та історією країни – в її попередній радянській та нинішній, національній українській версіях.
Конкретними результатами, матеріальними й "нематеріальними", здійснення політики пам’яті, сучасні історики вважають передусім так звані "місця пам’яті" (музеї та архіви, ювілеї та свята, історичні споруди, кладовища, монументи, історичні праці, підручники та довідники, мемуари і так далі).
Однак аби утримати розміри цього дослідження в розумних межах, обмежимося двома типами "місць пам’яті": письмовими історичними наративами та монументальними меморіалами, сиріч пам’ятниками.
Часопросторові рамки нашого дослідження – це поки що недовга історія міста Ватутіне Черкаської області, створеного в 1947 році на теренах буровугільних розробок (Юрківський басейн, або ж Юрбас).
Гірняцьке селище, що спершу називалося "Юрківське соцмістечко", або ж "посьолок Юрбас", і підпорядковувалося Юрківській сільраді, в 1949 році Указом Верховної Ради УРСР отримало статус міста й нинішню назву – на честь генерала армії М.Ф.Ватутіна, командуючого 1-м Українським фронтом, що його війська в лютому 1944 р. саме в цій місцевості, з’єднавшись із військами 2-го Українського фронту, замкнули Корсунь-Шевченківське оточення.
Про інші видатні історичні події на місці майбутнього Ватутіного фахівцям невідомо. Отже, з огляду на недавнє утворення та напливовий характер населення, виникає спокуса назвати Ватутіне містом без історичної пам’яті – адже особисті спогади прибулих ватутінців були пов’язані не з новоутвореним містом, а з тими місцевостями, звідки вони приїхали.
Одначе, попри відносну молодість Ватутіного, в історії міста є період, що його можна вважати "давньоминулим" – це перші десятиліття його існування, коли воно було майже цілковито шахтарським містом, таким собі company town, у якому не лише більшість робочих місць, а й більшість соціальної інфраструктури належала шахтоуправлінню. Флагманом місцевої індустрії була Юрківська теплоелектроцентраль (ЮТЕЦ, див. фото 1), про видатну роль якої в розвитку Черкащини дещо писав місцевий поет і краєзнавець Василь Дергач:
"Нове енергетичне підприємство засяяло в самім серці сільського краю, збудило до бурхливої діяльності все населення Звенигородського, Катеринопольського, Шполянського і ще багатьох районів Черкащини, аж до самого Дніпра-Славутича. Це світло наповнило великим змістом життя людей на батьківщині Кобзаря" [2, 52].
Але видобуток бурого вугілля, придатного лише для місцевої ТЕЦ та ще для виготовлення брикетів, залишався економічно вигідним десь до 70-х років, коли вичерпалися якісніші пласти Юрківського родовища.
|
Фото 1. Юрківська ТЕЦ у 1960-ті рр.
Варто звернути увагу на помпезний фонтан зі статуєю посередині, в стилі московської ВДНГ. Фото – з книжки В.Дергача "Ватутіне" (1977) |
Потім місцеві шахти й вуглерозрізи стали приносити збитки й поволі "прикривалися". ЮТЕЦ перевели на привізне вугілля з Олександрії, потім на мазут, а в 1997 році зовсім закрили. Після розпаду СРСР залишилася одна діюча шахта, що на ній запаси вугілля виявилися меншими за прогнозовані, тож і її небавом закрили.
А в часи економічної кризи 1990-х Ватутіне, з його шахтарською ідентичністю, перетворилося на економічно-депресивне "містечко пенсіонерів", й виживає значною мірою за рахунок дрібного бізнесу. Отак "вугільні" часи Ватутіного, його індустріальна ідентичність поволі переходять зі сфери особистого життєвого досвіду у сферу історичної пам’яті, що, у певному сенсі, стирає межу між куценькою історією "міста без історії" та багатовіковою історією землі, на якій воно постало.
Власне, в офіційній, "великій" історії (байдуже, чи України, чи СРСР) міста Ватутіне практично немає. Наприклад, у новій академічній "Енциклопедії Історії України" (том 1, А-В, вийшов 2003 р.) гасло "Ватутіне" відсутнє.
Це нескладно пояснити: про якісь видатні історичні події, що сталися на місці майбутнього Ватутіного, як уже сказано, історикам невідомо. Навіть трипільських городищ (численних, до речі, на Черкащині) чи інших археологічних пам’яток на його теренах не виявлено. А факти на кшталт того, що у 1950-ті роки це містечко було "республіканською ударною комсомольською будовою", вочевидь, уже не становлять інтересу для історичної науки в незалежній Україні. Так само не цікавить істориків архітектури й містобудування та обставина, що центральна частина Ватутіного, побудована у 1950-ті як цілісний ансамбль, є яскравим зразком втілення уявлень радянських урбаністів сталінської доби про ідеальне "соцмістечко".
Отож у справі осмислення власного минулого та власної історичної долі Ватутіне полишене саме на себе, й виникає запитання: як бачить себе в історії країни містечко, що його країна у своїй історії майже не бачить?
Я кажу – "майже", оскільки на такі-сякі офіційні історичні наративи про себе, хай і короткі, місто заслужило ще в радянські часи. Йдеться передусім про два тексти – статтю "Ватутіне" в "Історії міст і сіл України" (том "Черкаська обл.", 1976 р., с. 214-220, автор – О. Ф.Заїка) та 70-сторінкову брошуру Василя Дергача "Ватутіне. Історико-краєзнавчий нарис" (1977).
Авторами обох оповідей, як бачимо, стали ватутінці – таке собі історіографічне самообслуговування, хоча й далеко не самодіяльність: обидва тексти – явно замовні зразки радянської офіційної історіографії застійного періоду, доволі нудні й шаблонні. Це якраз той випадок, коли "дискурс володіє автором", так що імена авторів до певної міри не мають значення – їхніми перами водив казенний совєцький дискурс, а конкретні факти й особи, згадані в обох текстах, є в певному сенсі віртуальними – від заміни їх іншими фактами та іменами нічого по суті не змінилося б.
Для обох оповідей характерний підхід до матеріалу, що його можна назвати "вульгарним індустріалізмом": історія промислового міста викладається як історія місцевої паливної промисловості, з детальними описами створення й подальшого успішного функціонування кількох провідних підприємств. Інші ж аспекти життя Ватутіного висвітлюються побіжно, наприкінці розділів, за залишковим принципом.
Однак навіть за такої немудрящої побудови історичних наративів про молоде "соцмістечко", в них уже помітна власна періодизація:
- "Доісторична доба" – часи до прийняття в 1945 році владою СРСР "історичного рішення" про створення комплексу буровугільних підприємств на базі Юрківського родовища. Сюди входять і "похмурий дореволюційний час", і довоєнні, й воєнні роки.
- "Героїчна доба" створення міста та його підприємств (кінець 1940-х та 1950-і роки). Наголос робиться на героїчному подоланні початкових труднощів та успішному виконанні поставлених партією завдань.
- Прикінцевий опис щасливого сьогодення ватутінців. Тут наводяться численні цифри – обсяги виробництва, кількість шкіл, магазинів, лікарняних ліжок, висаджених дерев, а також автомобілів і мотоциклів. Це має засвідчувати, що плани партії успішно здійснилися.
Стиль у статті з ІМіС – сухо-канцелярський, у В.Дергача натомість – стереотипно-барвистий, мало не бароковий, але результат – аналогічний. Хоча два описи офіційної історії міста дещо різняться в деталях і фактах, але збігаються в ідеологічних конструкціях та дискурсивних рисах. Лейтмотивом цих оповідей можна вважати яскраві твердження: "Та не піддавалися труднощам активісти. В перших лавах, як завжди, були комуністи" (В.Дергач, с. 17), або: "з кожним ро-ком зростали потужність підприємств міста та кількість виробленої продукції" [3, 217] (ІМіС).
Однак не будемо втомлювати цими перлинами читача, позаяк маємо можливість порівнювати офіційну версію героїчної розбудови "нового соціалістичного міста", викладену в ІМіС та брошурі В.Дергача, з особистими спогадами учасників цієї розбудови, зокрема – інженера Ервіна Скорецького, який у 1951-1954 рр. працював на Юрківській ТЕЦ як молодий спеціаліст, потім виїхав до Києва, а у 1980-х роках опинився в Ізраїлі, де й написав мемуари "Моя Одиссея", розмістивши їх у веб-журналі "Самиздат", а також – зі спогадами ватутінської пенсіонерки Ольги Пилипівни Шпари, записаними місцевим краєзнавцем П.Блажком і опублікованими в його книжці "Ватутіне. Історичний нарис" (2001).
В.Дергач бадьоро оповідав:
"На Юрківській ТЕЦ будувались під’їзні колії, лінії електропередач, велись земляні роботи по фундаменту головного корпусу. Ще більше зростало й прикрашалося майбутнє місто. Всі вулиці були закріплені за підприємствами, висаджувалося багато дерев, кущів… В кінці 1950 року почалося будівництво 12-квартирних 2-поверхових будинків… Тут було застосовано швидкісний метод будівництва двома потоками. Це дозволило строк будування одного будинку довести до 24 днів".
А ось про те ж саме – Ервін Скорецький:
"…Во всем этом строительстве ощущалась невероятная спешка. Все горело под руками, и халтура проскальзывала на каждом шагу. Все работы велись одновременно – и дороги, и коммуникации, и жилье, и производственные цеха. И это, как нельзя более, отвечало советской действительности. Сначала длительная раскачка, согласования на всех уровнях, а потом ''ударный'' труд с лозунгом ''Давай, давай!'' часто вне зависимости от логической и целесообразной последовательности. Неудивительно, что все так же быстро выходило потом из строя. Не могу забыть ватутинские тротуары. Они делались асфальтовыми. Асфальт укладывался непосредственно на землю, и после каждого дождя целые его пласты трескались и расползались" [13].
А ось розповідь Ольги Шпари про свою участь у будівництві міста:
"У січні 1946 року мене викликали до сільради голова і вербовщик. Ска-зали, щоб їхала з першого лютого на новобудову в Юрбас. Але не було взуття, то приїхала сюди аж у квітні. Підносила каміння для фундаментів під житло на Шахтинському, щити від вагона, де тепер вокзал, на місце зборки будинків… Жила в Юрківці у місцевих людей. Потім перевели мене на будову залізниці. Робили вручну насип, носили шпали. Рейки не в силах була тягати, тому коли почали будувати житло на вулиці Щорса, перейшла самовільно з дівчатами сюди. Майстер Довгань прийняв нас, дав роботу. Спали на горищах споруджуваних будинків, а восени 1946 року дали нам кімнату, де з дощок та цеглин ми влаштували собі ліжка. Потім перевели нас на пилораму. Працювали вночі, тому що вдень там робили наші колишні полонені та ув’язнені…
Була в мене хлібна картка. Ходила часто в Княжу (рідне село, приблизно в 15 км від Ватутіного – О.Гр.), носила хліб мамі, підтримуючи її в голодних 1946-47 роках" [1, 125-126].
Як бачимо, люди оповідають ніби про те саме, а які різні історії…
Так само по-різному висвітлюють офіційні радянські наратори та пізніші особисті спогади індустріально-технічний бік народження "нового соціалістичного міста". Ось В.Дергач, розділ "Вирішальні роки будови":
"У січні 1951 р. почалися роботи по монтуванню транспортно-відвального моста. Зводилися будівлі і завозилося обладнання на брикетну фабрику і ТЕЦ. Цеглу для них поставляв Ватутінський цегельний завод… У березні 1951 року з міста Олександрії на ТЕЦ прибув перший котлоагрегат ТП-30. …До кінця 1951 р. на ТЕЦ було привезено три котлоагрегати ТП-30, на брикетну фабрику – сушильні барабани. Але багато іншого устаткування ще не вистачало… Тому механізми, що були відсутні на комплектувальній базі в Олександрії, терміново замовляли на вітчизняних і зарубіжних заводах" [2, 24-25].
А ось Е.Скорецький з того ж приводу:
"Устанавливаемое оборудование было демонтировано с немецких предприятий в качестве военных репараций и долгое время пролежало в разобранном виде… Среди этого ''хлама'' числился уникальный для того времени 80-метровый в высоту роторный отвальный мост для удаления породы. …Аварии на ТЭЦ по причине ошибок персонала были редкостью, чего нельзя было сказать об авариях из-за выхода из строя оборудования.
Все оборудование, за исключением отечественных котлов, демонтировалось в Германии. Оно было малонадежным уже потому, что, проработав 10-15, а то и больше лет в Германии, оказывалось физически и морально изношенным. Особенно нелепым казался демонтаж и вывоз из Германии старой немецкой брикетной фабрики. После установки ее у нас, без аварии не обходилось ни дня, ни ночи…".
Звернімо увагу на згадку обох авторів про транспортно-відвальний міст (ТВМ), що був, сказати б, окрасою ватутінської вугільної індустрії. В.Дергач згадує про нього з гордістю: "Могутня машина, яку всі за її величні стріли-крила і невтомну працездатність не інакше як чудодійним птахом звали…" [2, 36]. Окремий розділ своєї книжки, з назвою "Небувалий рейс", він присвячує складній, але успішній операції переведення ТВМ "своїм ходом" у 1967 році з вичерпаного Юрківського вуглерозрізу на новий, Звенигородський, за 2-3 км північніше. При цьому не згадує ані про німецьке походження ТВМ, ані про те, що сталося з "чудодійним птахом" трьома роками пізніше...
Зате про походження "чудодійного птаха", його роботу в Ватутіному, а також його не надто славний кінець розповідає матеріал, уміщений без зазначення автора на веб-сайті vatutino2005.narod.ru. Тут сухо, беземоційно оповідається, як міст перевозили на Юрбас, монтували, як потім, у 1960-х, йому видовжували роторну стрілу, як переводили на Звенигородський вуглерозріз, і як невдало йому там працювалося від самого початку:
"Уголь Звенигородского месторождения был значительно хуже по зольности, и обеспечивать работу ТЭЦ и брикетной фабрики разрез не мог. Приходилось сокращать продолжительность зимнего ремонта и эксплуатировать мост в морозную погоду, когда температура воздуха опускалась ниже 10 градусов. В конце 1970 года, во время пересмены в 00 часов внезапно оборвались четыре цилиндра основных гидравлических опор моста, и отвальная стрела упала. Официальное расследование не проводилось, но предположительной причиной аварии могла стать совокупность таких факторов, как удлинение роторной стрелы, усталость металла, работа при температуре -10°С с гидравлической жидкостью в системе, соединяющей цилиндры опор моста, загустевающей при низкой температуре".
Бачимо абсолютно різні "оптики" поглядів на індустріальне минуле Ватутіного в офіційному радянському наративі та у позитивістськи настановленого "технаря".
Але безславний кінець "чудодійного птаха" й замовчування "трофейного", ще й застарілого походження ТВМ та більшості основного обладнання великих промислових підприємств міста – то не єдині лакуни в офіційних радянських наративах про історію Ватутіного. Є обставини "героїчного періоду" створення міста, про які не згадує й Е.Скорецький – він, проживши в місті лише три роки, мабуть, просто не знав того, що знали ті, хто працював на новобудовах Юрбасу ще в 1940-х роках, а саме: першими будівниками "соцмістечка" були зеки та німецькі військовополонені. Лише мимохідь, двічі на 160 сторінок тексту, згадано про роботу ув’язнених у пізнішій книжці П.Блажка (одна з таких згадок – у процитованому спогаді О.Шпари; інша принагідна фраза констатує, що, за розповідями, на будовах Юрбасу працювало "близько семи тисяч ув’язнених") [1, 10].
А полонені німці будували дороги й зводили перші будинки на головній вулиці міста – вона дуже схожа на інші вулиці в українських містах, споруджені по війні німецькими полоненими, як-от Червоноткацька в Дарниці. Назва її – проспект Дружби – мала символізувати, ясна річ, "дружбу народів СРСР". Однак СРСР розвалився, й сучасний ватутінський краєзнавець Блажко спробував дати цій назві дещо "оновлене" тлумачення:
|
| Фото 2. Проспект Дружби на початку 1950-х рр. (фото з сайту vatutino2005) |
"Назва проспекту символізує трудову співдружність будівничих міста, про багатонаціональну армію яких говорять їхні прізвища. Це була співдружність, освячена потом і кров’ю у Великій Вітчизняній війні" [1, 89].
Як бачимо, на місце "дружби радянських народів" пропонується "трудова співдружність будівничих міста". Однак згадка про інший ключовий радянський міф – про "Велику вітчизняну війну" – збереглася. Це, як на мене, є дуже характерним для нових, пострадянських наративів з історії міста.
Зупинімося детальніше на цих наративах. Їх, власне, небагато: вже неодноразово згадана книжка П.Блажка "Ватутіне. Історичний нарис" (2001) та кілька матеріалів історичного змісту на сайті vatutino2005.narod.ru.
На титульному аркуші нарису П.Блажка сказано: "Книга видана за сприяння Ватутінської міської ради", що можна трактувати як офіційне визнання історії міста у цій версії.
Петро Блажко (1933 р. нар.) – ватутінський краєзнавець і журналіст, редактор місцевої газети "Місто робітниче". Фахової журналістської чи історичної освіти не має: виріс у селі на Чернігівщині, закінчив у 1950 році Дніпропетровський гірничий технікум, працював у тамтешньому тресті "Укрвуглегеологія", а з 1954 року – на ватутінських підприємствах, потім – в апараті шахтоуправління, в міськкомі КПУ, був членом бюро Звенигородського райкому комсомолу. Вищу гірничу освіту здобув у 1968 році – мабуть, заочно. Краєзнавцем та журналістом він став уже згодом, публікуючи з початку 1960-х років дописи в місцевих газетах.
П.Блажка, як і В.Дергача, можна назвати типовими представниками першого покоління ватутінської інтелігенції: селянське походження, технічна освіта, професійна кар’єра на підприємствах міста, а паралельно – гуманітарні зацікавлення, котрі евентуально переростають у поважніші заняття (література, журналістика, краєзнавство). Їхній життєвий досвід і освіта обмежуються радянськими часо-просторовими та ідеологічними рамками, їхні особистості сформовані голодним колгоспним дитинством, радянськими інститутськими аудиторіями й гуртожитками, потім – роботою в радянських "виробничих колективах", а за-галом – існуванням у тоталітарному радянському комунікаційному просторі. А з цього простору, особливо ж з українського його сегменту, як відомо, була виклю-чена значна частка національної та світової культури, зокрема й історичної думки.
Тож зрозуміло, що інтелектуальний харч провінційного українського радянського інтелігента навіть у "вегетаріанські" хрущовсько-шелестівські часи був не те щоб цілком неякісним, але доволі обмеженим.
Чого міг би очікувати сучасний читач, уже знайомий із попередніми історичними наративами про Ватутіне (текстами О.Заїки та В.Дергача) й незадоволений ними, від історичного нарису, опублікованого на початку ХХІ століття? Імовірно, того, чого не дали йому згадані офіціозні тексти – не шаблонно-заідеологізованого, а вільного погляду на події та їх учасників, а також запов-нення тих "білих плям", хай і нечисленних, що виникли в радянській історії міста.
А читач підготовленіший і вимогливіший міг би очікувати нової, альтернативної чи хоча б сучаснішої, не-радянської версії історії міста, котра запропонувала б переосмислення її основних подій, а ще – вписання локальної міської історії до контексту національної історії України, чого у О.Заїки та В.Дергача фактично не було.
Такому "вимогливішому" читачеві одразу можу сказати: книжка П.Блажка – не для нього. "Історичний нарис "Ватутіне" не задовольнить його сподівань із тих причин, що, по-перше, краєзнавець-аматор Блажко не мав для цього відповідної кваліфікації, а по-друге, він і завдання такого (створити історію міста, альтернативну до радянської) собі не ставив.
Книжка П.Блажка – не наукова праця з історії і навіть не науково-популярний історичний твір. Це – збірка нарисів з недалекої минувшини міста, створених, як можна здогадатися, на базі вже згаданих краєзнавчих публікацій автора в місцевих газетах протягом 1960-х – 1990-х років, а також на матеріалі спогадів старих ватутінців – "першобудівників", "ветеранів війни і праці", як їх називає автор.
На жаль, нарисові П.Блажка заважає стати популярним історіографічним текстом його незграбний, переповнений шаблонними фразами стиль, а також – безсистемність викладу. Розділи книжки не складаються ані у хронологічний виклад подій, ані в тематичний. Оповідь перебігає з однієї теми на іншу, з одного часового відтинка – раптом перестрибує на значно пізніший, або й раніший. Оповідаючи, Блажко притримується засади, сказати б, корпоративної: пише, наприклад, про Ватутінське шахтоуправління, потім переходить на деревообробний комбінат, потім – до міської системи торгівлі, потім згадує про будівельні організації, усе це – без розбивки на розділи.
П.Блажко поділяє зауважену раніш у В.Дергача схильність до "вульгарного індустріалізму" у викладі минулого міста, у нього вона навіть сильніше виражена, адже над ним уже не тяжіли офіційні ідеологічні вимоги (не забувати про "керівну роль партії", подавати історію міста як процес невпинного зростання його промисловості та добробуту городян).
З іншого боку, фактів з минулого міста, цифр, адрес і дат, а особливо імен у П.Блажка наведено значно більше, ніж у В.Дергача, Тож за інформаційною насиченістю, звільненістю від ідейно-пропагандистських завдань нарис П.Блажка виглядає значним кроком уперед у порівнянні з офіціозними наративами радянської доби.
Однак чи відсутність давнього славослов’я рідній партії та агіографічних портретів бригадирів-ударників справді означає звільнення автора від старих ідеологем, від світоглядного тяжіння радянського дискурсу? Наскільки збалансовано й об’єктивно викладено факти, наскільки критичний (чи хоча б неупереджений) автор щодо використаної інформації?
На жаль, часто складається враження, що П.Блажкові просто невідомо про необхідність критичного аналізу джерел, тим більше – офіційних радянських, що він чи не може, чи радше не бажає давати власну оцінку навіть загальновідомим похмурим явищам радянської дійсності, обмежуючись їх констатацією (голод 1932-33 та 1947 років, злидні й нелюдські умови праці й побуту в 1940-х роках) чи цитуванням печальних спогадів своїх респондентів.
Характерною рисою книжки є довгі переліки тих, хто "сумлінно й самовіддано працював" на відповідному підприємстві. Часом згадуються посади й почесні звання поіменованих людей, але частіше – лише прізвища, імена та по-батькові, в алфавітному порядку.
Який, кажучи сучасним сленгом, меседж несуть вони читачеві? Відповідь залежить від того, кого вважати цільовою аудиторією книжки. Звернімо увагу на останню фразу вступного слова "Від автора". Висловивши вдячність кільком місцевим керівникам та одному колезі-журналістові, П.Блажко пише: "Книгу видано на прохання будівничих міста Ватутіного, їх нащадків, рідних і близьких" [1, 4]. Іншими словами, книжка – це немовби своєрідний світський "пом’яник" першого покоління ватутінців, аби їхні імена і справи не пішли в небуття, аби нагадати собі, своїм одноліткам, а також власним дітям та онукам, що прожите нелегке життя все-таки мало зміст і сенс.
Блажко не приховує тих фактів, що їх замовчували О.Заїка та В.Дергач – як-от використання "зеків" на будівництві міста, жахливі умови роботи й побуту ватутінських робітників у 1940-х роках, повільний занепад місцевого вуглевидобування, починаючи з 1970-х. Але деякі замовчування лишаються: наприклад, він чомусь не згадує про "трофейне" походження більшості обладнання ватутінських підприємств (це зазначено лише щодо ТВМ) та про роботу на будівництві міста полонених німців. Мабуть, ці обставини не вкладалися в змальовувану ним картину самовідданої побудови нового міста руками простих українських трударів.
Окрім переліків імен та безлічі фактів, у книжці П.Блажка є те, що робить її справді цінною і для історика, і просто для вдумливого читача. Це – записані автором розповіді старих ватутінців про своє нелегке життя – і на будовах "нового соціалістичного міста", і поза ними. Ці нехитрі історії є найціннішою джерельною базою аналізованої книжки. Інші ж джерела, якщо судити з їх переліку на 36 позицій, уміщеному наприкінці, складаються з 17 газетних публікацій самого П.Блажка, кількох газетних публікацій інших авторів, уже згаданих текстів О.Заїки та В.Дергача, краєзнавчої брошури "Звенигородщина" (1994), науково-популярних видань "Днепровский буроугольный бассейн" (1957) та "Контине-тальная кора" (1975), а також – "матеріалів підприємств, установ, організацій міста Ватутіного", "особистого архіву автора" та "фотоматеріалів".
Із цього переліку може скластися враження, що П.Блажко чи то не читав жодної наукової праці з історії краю (поза радянськими підручниками, ясна річ), чи то не вважав за потрібне їх використовувати. Непрямим свідченням такої історіографічної цнотливості автора є висловлене ним своєрідне кредо:
"Важко знайти в 11-віковій історії України і держави Російської або в історичних нарисах дійсні імена рядових трудівників: селян, ремісників, майстрів. Можна знайти прізвища окремих ратників, козаків, сотників, писарів, полковників і, звичайно, імена бояр, князів і гетьманів. Імена ж простих трудівників і навіть рядових воїнів, дійсні імена, а не опоетизовані в художній літературі узагальнені образи, в історичній літературі зустрічаються рідко. А історія – це перш за все реальні люди, не лише події. Тому і згадую тут учасників подій. Пам'ять, звичайно, треба берегти краще, ніж це було раніше. Тому в 1997 році й утворено в місті історичний музей, що отримав звання народного" [1, 39].
Хтось може зверхньо знизати плечима на таке "кредо" ватутінського краєзнавця, його наївно-незграбний стиль, зауваживши, що автор, мабуть, нічого не чув ані про школу "Анналів", ані про праці з усної історії, зокрема й української (як-от книжка В.Нолла про українське селянство 20-30-х років [8] та публікації спогадів про Голодомор), а тому береться "винаходити велосипед".
Однак мені набагато важливішою видається виражена в цих словах потреба суспільства в історичних дослідженнях, що виходили б поза рамки конвенційної політичної історії й ґрунтувалися не лише на "національному метанаративі", а й на життєвому досвіді звичайних людей, на родинних спогадах про минуле, тобто фактично – на підходах, відомих як "усна історія" та "історія знизу" [10, 46]. Адже лише такі праці здатні міцно пов’язати особистий досвід людей і їхню родинну пам'ять про минуле – з історією їхньої країни.
Одначе "усна історія", при всій довірі науковця до оповідача та його життєвого досвіду, не усуває потреби в критичному ставленні до джерел, а "історія знизу" не означає обмеження горизонту бачення історика тим найнижчим рівнем, що його дає соціальна позиція описуваних персонажів.
На жаль, як видається, П.Блажко не усвідомлює ані першої, ані другої небезпеки. У його нарисі майже відсутній ширший суспільно-політичний контекст історії міста. Наприклад, автор жодного разу не згадує імен радянських лідерів – Сталіна, Хрущова чи Брежнєва (а відповідно, не згадує й не коментує їхніх рішень чи дій); про Другу світову війну (у нього це, ясна річ, Велика Віт-чизняна) хоча й згадує неодноразово, але головно у зв’язку з подіями Корсунь-Шевченківської битви в околицях майбутнього Ватутіного, або переповідаючи біографії своїх персонажів.
Немає в книжці П.Блажка також жодної згадки, навіть принагідної, про Горбачовську перебудову та про розвал СРСР, а про здобуття Україною незалежності він згадує лише на закінчення книжки, знову-таки, принагідно:
"Завдяки родючим чорноземам, невичерпним мінерально-сировинним ресурсам, трудолюбному народу нашому, відродження державності України породжує надії на суспільний прогрес, покращення життя" [1, 139-140].
В одному з розділів книжки Блажка знаходимо принагідні спогади автора про власне важке дитинство й молодість, а також про думки та мрії, котрі врешті привели його на Звенигородщину:
"У важкі повоєнні роки особливо хотілося пізнати життя земляків Тараса Шевченка, їх побут, звичаї, мову. Не вкладалося в уяві, щоб воно могло бути таким же тяжким і нужденним, як у нас на Чернігівщині. Змістом його після війни та посухи 1946 року, в час повоєнної руїни 1947 року був пошук шляхів виживання і не більше. Щоденне добування їстівної зелені, грибів, ягід – інших турбот не було. З надією стежили, як тужавіє зерно в колосках. Чекали близького спасіння, і воно прийшло. Тільки не для всіх. Затримка у визріванні хлібів на кілька днів стала для декого фатальною" [1, 71].
Далі Блажко описує смерть кількох односельчан, злигодні власної сім’ї, але спроб визначити інші причини голоду 1947 року, окрім "затримки у визріванні хлібів", не робить. Це не означає, що він не замислювався над тяжким життям односельців, усіх українських селян. Замислювався, і навіть робив висновки у характерний для себе спосіб:
"Безжальний побут спонукав до роздумів, чому і вирішив присвятити життя пошуку ефективних шляхів до налагодження добробуту людей. Звідси вибір професії геологорозвідника" [1, 72].
Як на мене, ця на позір нелогічна послідовність думок (геологорозвідка як спосіб "налагодження добробуту людей") насправді цілком природна в рамках того світогляду, що був притаманний багатьом представникам повоєнної радянської інженерно-технічної інтелігенції, і не лише селянського походження (а у Ватутіному, як виглядає, іншої інтелігенції майже не було): хоча "побут" справді часто бував до них безжальним, але розмірковувати про несправедливість суспільства і мріяти про його переустрій вони не наважувалися, тож мріяли про "налагодження добробуту людей" засобами технічного прогресу. Тим більше, що й офіційна ідеологія "діалектичного матеріалізму" цому сприяла, визначаючи виробничу сферу як "базисну", а решту – як "надбудову". Тож не дивно, що схильність зводити соціальні й економічні проблеми до технологічних (а то й до "несприятливих погодних умов") породжувала згаданий "вульгарний індустріалізм" в історіографічних текстах.
Але повернімося до нарису Блажка. Якщо в ньому немає хронологічної послідовності викладу, практично немає "зовнішніх" часових орієнтирів, то чи можна говорити про періодизацію історії міста в його нарисі – хоч би таку умовну, що помітна в текстах ІМіС та В.Дергача?
Виглядає, що таки можна, якщо судити за акцентованими автором подіями, а також за змінами в стилі оповіді, коли йдеться про різні періоди. На мій погляд, періодизація у Блажка частково збігається з раніш описаною радянською, але має й істотні відмінності:
- "доісторична" доба (до 1947 р.) – у Блажка майже проігнорована (займає менше сторінки, й належить радше до геології місцевих надр, аніж до суспільної історії);
- "героїчна" доба побудови міста – її опис у Блажка не надто відрізняється від радянських, хіба що мало згадується про провідну роль комуністів, зате багато – про нелегку, але чесну працю простих трударів;
- "нормальний" період – приблизно з кінця 1950-х до початку 1970-х рр.) – часи, коли підприємства міста "працювали ритмічно", постійно "перевищуючи проектні показники";
- "критичний" період – почався десь 1970 року, з таких символічних подій, як аварія ТВМ і закриття Звенигородського вуглерозрізу; полягав у наполегливих намаганнях ватутінських гірників зберегти свої підприємства. Фіналом цього періоду, за Блажком, можна назвати велику аварію на ТЕЦ узимку 1997 року, що залишила все місто без опалення й спричинила закриття ТЕЦ та брикетної фабрики;
- малозрозуміле й непрогнозоване ринкове сьогодення.
Щодо того, як Блажко пише про "героїчну добу", дуже важливим видається його пояснення причин створення міста:
"В умовах відсутності доріг, транспорту, виробничих приміщень, житла, в час повоєнної розрухи і нестатків, покоління 1940-50-х років, наші люди, на погляд окремих сучасників, взялися за неможливе: поблизу полустанка Богачеве, у глухому степу найродючішого у світі чорнозему, ...всіяного безіменними могилами жертв Другої світової війни, збудувати нове місто. Для чого? Мета була варта надій. Втілення її обіцяло поліпшення невлаштованого побуту. Люди того часу мріяли про якісне паливо замість соломи, сміття, хмизу, про електричне освітлення замість гасових ламп і гільз-коптилок, використання електроенергії у виробництві замість парових двигунів, постійну роботу на впорядкованихї підприємствах замість відкритих полігонів воєнного часу, затишне житло замість землянок – тобто про людські умови життя" [1, 9-10].
Бачимо тут, до яких печальних наслідків приводить автора відмова від аналізу ширшого суспільно-політичного контексту історії міста, а також – схильність до епічної героїзації своїх персонажів, "простих трударів". З одного боку, маємо міфо-епічне викривлення загальновідомих фактів: насправді місто створювалося зовсім не в глухому степу без доріг, а в густонаселеній центральній Україні, поруч із залізницею, збудованою ще за царату, на базі родовища, освоєного ще в 1930-і роки, а всі потрібні для новостворюваного виробничого комплексу технології й навіть готову техніку просто привезено з Німеччини. А героїчне долання труднощів і злигоднів – то, як видно з мемуарів Скорецького та самим же Блажком цитованих спогадів "першобудівників", радше наслідок поганої організації будівництва, а також типового для сталінських часів нехтування з боку влади потребами "простих трударів", їхнім здоров’ям і навіть життям.
З іншого боку, цитований фрагмент можна читати не як пояснення, "для чого" було створено місто, а як свідчення сподівань, що з ними прибували на новобудови такі вчорашні сільські хлопці, як сам Блажко, або мобілізовані за оргнабором сільські дівчата, чиї оповіді він часто цитує. І тут справді важко витриматися від емоційної реакції: до яких же злиднів і затурканості треба було владі довести "людей того часу", аби їхні мрії й сподівання в середині ХХ століття обмежувалися "якісним паливом", електрикою, міцним дахом над головою і "постійною роботою на впорядкованих підприємствах"...
Не дивно, що 1960-70-ті роки, коли ватутінці все це врешті-решт отримали, трактуються як майже-золота доба "нормальності", коли всі шахти й вуглерозрізи працювали "стабільно" й "ритмічно" (ці слова, як здається, належать у Блажка до улюблених), і це "дозволяло нарощувати потужності переробних підприємств вище проектних і планових показників" [1. 38].
У подібний же "виробничий" спосіб П.Блажко ще на початку своєї книжки визначає, чим славне місто Ватутіне:
"Згадка про нього асоціюється з паливними брикетами, міцною будівельною цеглою, добротними столярними виробами, високоякісною харчовою продукцією м’ясокомбінату, промисловою продукцією комбінату вогнетривів, масивами багатоповерхових будинків, затишних котеджів" [1, 7].
Отже, не з людьми й подіями, а з брикетами й міцною цеглою. "От де, люди, наша слава, слава Ватутіного" – хочеться сказати, перефразовуючи великого земляка...
Щасливий період "стабільної ритмічної роботи" тривав, утім, не надто довго: вже з 1970 року, як ми знаємо, почали відбуватися події, котрі навіть у несхильного до похмурих описів Блажка набувають рис деякої катастрофічності: аварія ТВМ узимку 1970 року, що поклала край існуванню Звенигородського вуглерозрізу; велика аварія з людськими жертвами на шахті "Північна" взимку 1977 року, врешті, аварія на ТЕЦ узимку 1997 року, що залишила все місто без опалення й призвела до повної ліквідації ТЕЦ та сусідньої брикетної фабрики (іншими словами, остаточно поклала край існуванню паливно-енергетичного комплексу в Ватутіному).
І Блажко, й інші пострадянські автори наративів про місто (що їх буде проаналізовано далі) неодноразово повертаються до цих подій, описують їх так детально, як жодні інші, що є красномовним свідченням їх значущості для городян – як практичної, так і символічної. Ці аварії – своєрідні символи кінця "золотого віку" шахтарського містечка, щось на кшталт зруйнування Січі Катериною ІІ.
Однак і для "кризового" періоду Блажко знаходить тональність, що надає йому рис героїчності. Він описує його як героїчну боротьбу міста за збереження "нормального" життя, що полягало, як ми вже знаємо, у стабільній роботі вугільного комплексу. Детально й захоплено розповідає, як фахівці шахтоуправління шукали нові родовища, як самостійно, не чекаючи затвердження "згори" (нечувана річ для радянських "виробничників"), проектували нові невеликі вуглерозрізи й шахти, а потім будували й експлуатували їх, як ентузіастично модернізували старе обладнання брикетної фабрики (хоча вже майже не було з чого робити брикети)...
Натомість іншу, негероїчну, ба навіть сумно-розгублену тональність бачимо в розповідях Блажка про сучасне життя міста. Своєрідними лейтмотивами до цієї частини книжки можна вважати такі фрази:
"Нині місто ...переживає скрутні часи. Вугільна промисловість, для Ватутіного містоутворююча, вичерпала себе..." (с. 135).
"Дивлюся на все це – і жити не хочеться, – мовив ветеран Великої Вітчизняної війни, колишній керівник одного з підприємств шахтоуправління" (с. 122).
"Люди, які працювали на підприємствах Ватутіного, живуть надією на відродження його виробничого потенціалу. І небезпідставно: адже місто народилося з надій будівничих у ті буремні роки." (с. 136).
Хоча автор, як бачимо, не полишає "індустріального" стилю і згадок про "ті буремні роки" (іншими словами, й далі оповідає здебільшого про виробничі проблеми і здобутки ватутінських підприємств), намагається зберегти загальну оптимістичну настанову (що інколи набуває рис немудрящої корпоративної реклами), однак в оптимістичних фразах часто зустрічаємо звороти, що засвідчують авторове нерозуміння, а то й несприйняття складних процесів ринкової трансформації, спроби й далі все витлумачувати в термінах радянського планового виробництва:
"Незважаючи на складність економічних відносин, голова правління ВАТ […], маючи значний досвід роботи, ...робить усе можливе для збереження колективу, впевнено веде його до стабільної, ритмічної роботи" (с. 129).
"М’ясокомбінат, переборюючи негаразди, зумовлені нестабільністю сучасної економіки, щороку демонструє високий професіоналізм, наполегливість..." (с. 131).
"...Трудовий колектив упевнено набирає сили, долає непередбачувані ринкові негаразди" (с. 132).
Не можна сказати, що автор не робить спроб описати нову реальність за допомогою нового, нерадянського дискурсу, хоча й не надто зграбно:
"У громадсько-політичній палітрі Ватутіного зареєстровані і діють міські осередки політичних партій та громадськтих угруповань України. Тут наведені час їх реєстрації та кількісний склад станом на 01.07.2000 р... [далі справді йде перелік усіх партосередків, дати їх реєстрації й кількість членів – О.Гр.] Всі зазначені міські громадсько-політичні об’єднання толерантні одне до одного, діють у чинному правовому полі України" [1, 138-139].
Цей казенний перелік і беззмістовна заключна фраза – то фактично все, що з книжки Блажка можна довідатися про політичне життя міста. Видно, що він почувається незручно, незатишно, стикаючись із "нестабільним", "непередбачуваним", "непрогнозованим", конфліктним сьогоденням, тому й мріє про часи, коли навіть політичні партії займатимуться виробництвом:
"Пріоритетами в Україні мають бути не всеукраїнські політичні "битви", а "бойовиська" місцевого, регіонального характеру за відродження виробничої діяльності підприємств" [1, 139-140].
П.Блажко, як уже констатувалося, належить до того покоління, що його сам називає "першобудівниками" міста, тож і його версія минулого, вочевидь, відбиває в першу чергу спогади й світогляд саме цієї групи ватутінців. Імовірно (і природно), що молодше покоління має й нове бачення минулого, виражене до того ж за допомогою новітніх комунікаційних засобів. Справді, кілька років тому з’явився вебсайт vatutino2005.narod.ru, де є й матеріали з історії міста.
Цей вебсайт – очевидно, приватна ініціатива одного чи кількох сучасних ватутінців, які вирішили зберегти анонімність. Мова оформлення сайту – російська, та й розташований він на російському ресурсі narod.ru, хоча містить чимало україномовних матеріалів, запозичених з інших джерел.
Поряд з "транспортною сторінкою" (дані про те, як дістатися до Ватутіного з Києва, Черкас, Умані), інформацією про погоду та про ціни на міському ринку, форумом та іншими розважальними розділами, сайт містить розділ "О городе", де є кільканадцять текстів, зокрема:
- 19-рядковий анонімний текст із назвою "История города",
- скорочена на третину стаття "Ватутіне" з ІМіС,
- уже згаданий анонімний текст про ТВМ (при ньому – оцифрований старий любительський відеофільм про ТВМ на 10 хвилин),
- 16-рядковий анонімний текст "Пиво в Ватутино" (проілюстрований чотирма етикетками Звенигородського пивзаводу 1970-х років),
- кілька відсканованих газетних статей про Ватутіне різних років, переважно з місцевих газет,
- тексти офіційних звітів про соціально-економічний розвиток міста у 2006 та 2008 роках (вочевидь, запозичені з міськради),
- а також лінк на вже згадані мемуари Ервіна Скорецького.
Є на сайті також понад сотня оцифрованих старих чорно-білих фотографій з життя міста в 1950-ті – 1970-ті роки (імовірно, з родинних альбомів розробників, їхніх родичів і знайомих), серед яких окремий розділ складають шкільні випускні фотографії за багато років. Фоторозділ сайту видався мені найціннішим як джерело історичних матеріалів, і я часто їх використовував у своїй роботі.
Окремий розділ присвячено місцевим поетам, серед яких почесне місце посідає Василь Дергач. На сайті розміщено його біодовідку та тексти трьох поетичних збірок, але згадок про книжку В.Дергача "Ватутіне", як і про книжку П.Блажка, на сайті немає.
З-поміж історичних матеріалів звернімось передусім до тексту, що так і називається – "История города". Вражає його надзвичайна лаконічність (19 рядків) та бідність подіями. Стисло описано створення вугільно-енергетичного комплексу в перші роки існування міста, потім – одразу стрибок у 1970 рік, опис аварії ТВМ і констатація "неминучого згасання комплексу". До цього додано ще дві фрази: одна – про те, які тепер є у місті підприємства (дуже неповно); друга – що "протягом майже 60 років місто поволі розширювалося, охоплюючи… дедалі більшу територію…". Оце, власне, і все.
Датованих подій в "Истории города" лише дві – заснування міста в 1947 році та аварія ТВМ у 1970-му. Але бідність подіями перевершується цілковитою відсутністю персонажів – нема ані осіб, ані навіть колективів. Таке враження, що для автора існують лише підприємства та виробничо-технологічні процеси. Лише в останній фразі відбилося усвідомлення того, що "історія міста" – то щось більше за розвиток місцевих підприємств, але розвитку ця думка не одержала.
Спробуймо підкріпити чи спростувати це враження детальнішим аналізом тексту. "История города" складається з 11 речень, із них 4 складних, решта – прості. Разом це дає 14 простих речень. З них вісім речень, тобто більшість – у пасивному способі, іншими словами – безособові ("задача решалась", "добыча производилась", "заводы построены", "запасы исчерпаны", "комплекс закрыт" тощо). Оповідач не схильний уточнювати, хто вирішував "задачу", будував заводи, закривав "комплекс". Можна трактувати цю несхильність як псевдо-об’єктивність, коли процеси, що є наслідком свідомих дій людей, описуються як незалежні від людської волі, як майже природні.
Лише 6 простих речень з "Истории" мають активні підмети: "оборудование", "комплекс", "металлоконструкция", "угасание", "хлебокомбинат и несколько малых предприятий", "город". Усі, як бачимо – не живі істоти, а виробничо-технологічні об’єкти. Навіть "город" не зростав чи там розвивався, а – "розширювався, охоплюючи дедалі більшу територію", що означає екстенсивний, механічний процес.
Дозволю собі висловити міркування про анонімного автора "Истории": судячи з непоганої літературної російської мови та доброго володіння технологічними подробицями діяльності підприємств міста ще в 1950-1970-ті роки, це людина з вищою технічною освітою, яка ще тоді працювала на тих підприємствах. Іншими словами, автор – хтось із покоління "першобудівників міста", за виразом П.Блажка, але не з "оргнаборівських" селян, а з молодих інженерів, що прибули на Юрбас після закінчення вузу.
З іншого боку, цей короткий текст, вочевидь, написано саме для сайту, на замовлення його розробників. Імовірно, їхніми головними вимогами до "Історії міста" були стислість і відсутність "політіческой трєскотні", судячи з того, які саме фрагменти були ними скорочені при розміщенні на сайті старої статті О.Заїки з "Історії міст і сіл УРСР": з цього тексту викинуто до третини обсягу, головно – абзаци про трудові подвиги ударників, керівну роль парторганізації, успіхи в соцзмаганні, відсотки перевиконання плану тощо. Жодних інших змін стаття з ІМіС не зазнала. Творці сайту чи то не бачили потреби в редагуванні радянського тексту, чи не мали для цього кваліфікації.
Я схильний до другої гіпотези, з огляду на те, що просякнутої офіційною радянською риторикою краєзнавчої книжки В.Дергача на сайті не лише не розміщено, а й не згадано взагалі, хоча вміщено його художні твори пізніших, "перебудовчих" часів, і навіть газетну рецензію на його останній роман.
Іншими словами, офіціозний наратив, втілений у книжці В.Дергача, був свідомо відкинутий розробниками, як, втім, і пострадянський "поминальний" наратив П.Блажка. Однак запропонувати йому повноцінну альтернативу творці сайту виявилися неспроможні, створивши такий собі постмодерний "історичний колаж" із кількох куцих текстів, кількох "лінків" (як-от на мемуари Е.Скорецького) і сотень старих фотографій з родинних альбомів.
Однак мені видається, що попри явні культурні відмінності, є все ж чимало спільного у молодих розробників сайту, автора замовленого ними куцого тексту "История города" та зневаженого ними краєзнавця П.Блажка. Це спільне я б назвав індустріальним, але домодерним світоглядом.
Раніше вже говорилося про "вульгарно-індустріальний" підхід до історіє-писання у В.Дергача та П.Блажка. Видається, що це – підхід не лише до історії, а й до життя, і він далеко не зник разом із закриттям вугільних підприємств.
Пишучи для вебсайту "Історію міста" обсягом не більше за сторінку, її автор, імовірно, намагався відібрати до неї найголовніше, що за понад півстоліття відбулося в житті міста, а може, й у його власному житті. Цим найголовнішим виявилося промислове виробництво.
Виробнича діяльність – як основний зміст життя суспільства. Член виробничого колективу – як основна соціальна роль людини. Кваліфікована і чесна праця – як головна людська чеснота. Вироблені "матеріальні блага" – як головний критерій успіху і для особистості, і для спільноти. Так можна сформулювати ключові "ідейні підвалини" цього світогляду.
Згадаймо, як П.Блажко визначав, чим славне Ватутіне – "паливними брикетами, міцною будівельною цеглою, добротними столярними виробами" і так далі. З таких уявлень логічно випливають і ті "виробничо-орієнтовані" політичні погляди, про які вже згадувалося [1, 139-140]. Однак навіть подібні сумирні політичні висловлювання є радше винятком, а правилом – уникання згадок про суспільно-політичні явища, небажання їх оцінювати – принаймні, публічно.
Замість облюбованої західними теоретиками модерного світогляду дихотомії двох сфер – приватного й публічного, маємо тут опозицію "домівка" – "робота". І робота, ясна річ – у "трудовому колективі". А керівництво цього колективу за своїми соціокультурними характеристиками нерідко уподібнюється патріархальному лідерові традиційної спільноти. Влада, особливо радянська, трактується чи то як патріарх роду, чиї рішення не обговорюються, чи – як природна стихія, потужна й незалежна від волі людини. Ми можемо лише пристосовуватися, як ватутінські шахтарі намагалися пристосуватися, переходячи на все нові, хай і все гірші вугільні родовища. Так колись безземельні українські селяни не йшли до міста, а їхали десь на цілинні землі чи за океан, аби й там робити те, що звикли – сіяти пшеницю. А коли вже ніяк було сіяти пшеницю, наставала криза традиційної української селянської свідомості й ідентичності. Вчорашній селянин їхав на роботу до міста, якого не знав і не любив.
Втім, слабкість міської традиції в Україні далеко не обмежується Ватутіним (чи новими промисловими містами). Оригінальна, власна міська традиція, міцна локальна ідентичність не є автоматичним наслідком ані довгої історії існування міста, ані його великого розміру.
Ця ситуація є лише культурною гранню глибшої проблеми, породженої тим специфічним для Східної Європи шляхом розвитку, що його угорський історик Андраш Герьо називає "модернізацією без модерності" й пояснює так:
"Термін "модернізація" має в контексті Центральної і Східної Європи зовсім інше значення й коннотації, аніж узвичаєне на Заході. Насправді сучасна трагедія цього регіону, у своїй значній частині, може послужити уроком того, що відбувається, коли "модернізація" проводиться без паралельного утворення громадянського суспільства, ба навіть за грубого придушення вартостей громадянського суспільства" [11].
Тепер від розгляду місцевих історичних наративів перейдімо до іншого різновиду "місць пам’яті" – меморіальних монументівв, себто пам’ятників. У строгому розумінні, пам’ятником у нас вважається монумент, споруджений за рішенням відповідного органу влади та за затвердженим проектом. Натомість у ширшому сенсі пам’ятником можна вважати будь-який твір монументального мистецтва (статуя, барельєф, стела, мозаїчне панно тощо), споруджений на території міста, що увічнює пам’ять про певну історичну подію чи особу.
Огляд ватутінських пам’ятників після огляду ватутінських "історій" почнімо з природного запитання: знаючи, що спорудження пам’ятників у нас традиційно було серйозною державною справою, чи можемо ми знайти в невеликому й нестаровинному місті монументи, котрі б увічнювали не "велику" (імперську, національну), а його власну історію?
Відповідь, із певними застереженнями, є позитивною: так, у місті є монументи, хай і не зареєстровані офіційно, котрі увічнюють саме ватутінське "гірниче" минуле. Це соцреалістичні статуї шахтарів на в’їздах до міста (фото 3-5), що й досі слугують не лише своєрідними пам’ятниками колишньому Юрбасу, а й маркерами колективної ідентичності "міста робітничого".
Статуї шахтарів були встановлені ще на початку 1950-х, як складові елементи типового комплексу "монументальної пропаганди" в молодому робітничому місті, що включав низку інших, нині вже неіснуючих гіпсових монументальних творів: групову статую піонерів із вожатою в міському парку, статуї футболіста й тенісистки при вході на стадіон "Шахтар" та ін.
Але якщо гіпсових піонерів і футболістів можна було тоді побачити будь-де, то шахтарів на Черкащині, вочевидь, поза Ватутіним не було. Втім, якщо придивитися до цих статуй, то унікального, ба навіть власне "шахтарського" в них виявляється небагато: одна могутня постать дуже нагадує одягненого в шахтарську робу "Давида" Мікеланджело, а пара з шахтарочки й шахтаря з букетом – то кревні метробудівця та метробудівки, які стоять у Києві над аркою, що веде від Прорізної до вулиці Грінченка.
|
| Фото 3, 4. Статуї шахтаря й шахтарки на в’їзді до міста (1950-і роки). В руках у шахтаря – бетонний букет, що його він, очевидно, хоче подарувати шахтарці |
|
| Фото 5. Статуя шахтаря на західному в’їзді до міста, схожа на "Давида" Мікеланджело |
Однак ані прецікаві шахтарські статуї, ані цілісний архітектурний ансамбль головної вулиці міста офіційно не вважаються пам’ятками навіть місцевого значення. Натомість у місті є й кілька "офіційних" пам’ятників.
Наведу їх повний список згідно зі складеним ще в радянські часи переліком "пам’ятників монументального мистецтва по Черкаській області" (формування оновленого реєстру пам’яток Черкащини, наскільки мені відомо, ще не завершене):
- Братська могила 49 воїнів радянської армії, що загинули при визволенні села [sic] в лютому 1944 року (смт Ватутіне, просп. Ватутіна, 1980, скульп. В.Зибіна, арх. П.Кальницький);
- Пам’ятний знак на честь воїнів 53 Армії (на повороті на Звенигородку, 1969, авт. Л.Фурсенко, Л.Кондратський, Л.Собчук);
- Пам’ятник В.І.Леніну (центральна площа, 1970, авт.Остапенко П.Ф.);
- Пам’ятник В.І.Леніну (біля Юрківського розрізу, 1957, авт. Олійник А.П.);
- Пам’ятник В.І.Леніну (на тер. ЮТЕЦ, 1962, авт.Малиновський Ю.);
- Пам’ятник М.Ф.Ватутіну (1965, авт. Малашевський Ю.).
Аж три офіційно зареєстровані пам’ятники Леніну – це до певної міри загадка. З першим зрозуміло – він стоїть на головній площі міста (фото 6).
|
| Фото 6. Головна площа Ватутіного з пам’ятником В.Леніну (1970) перед Палацом культури ім. В.Леніна (1952 р.) |
А де два інші Іллічі? Зазначені в переліку адреси ("на території ЮТЕЦ" та "біля Юрківського розрізу") неактуальні – обох підприємств, як уже сказано, давно немає. Втім, сліди одного з Іллічів знайти вдалося, про що мова піде далі.
Однак розпочати огляд ватутінських памятників доцільно з хронологічно найпершого. У молодому місті шахтарів таким був бетонний (побілений вапном) монумент товаришу Сталіну, тоді ще живому, отже, його не зовсім правильно було тоді називати пам’ятником (фото 7).
Сталін простояв на головній площі міста аж до історичних рішень ХХІІ З’їзду КПРС про засудження "антипартійної групи Іпрімкнувшего-кнімшепілова" та винесення Сталіна з Мавзолею (1960 рік). Як свідчили ватутінські старожили, через пару днів після цього, однієї прекрасної ночі, монумент товаришу Сталіну зник із площі.
А на його місце невдовзі поставлено тов. Леніна, який простояв там до ювілейного 1970 року, коли був замінений на "презентабельніший" монумент йому-таки. Саме цей монумент і стоїть на головній площі міста дотепер.
Зовнішній вигляд ватутінського Леніна дещо відрізняється від стереотипного "райцентрівського Ілліча" – з витягнутою вперед рукою і в кепці (або з кепкою в лівій руці). Місцевий Ілліч стоїть цілком спокійно, приклавши ліву руку до грудей. Він у костюмі, а в правиці тримає не кепку, а якогось блокнотика. Приблизно в такій самій позі стояв і Сталін.
|
Фото 7. Святкова трибуна на центральній площі Ватутіного, перед памятником І.Сталіну. Імовірно, кінець 1950-х років
(фото з сайту vatutino2005) |
Варто зауважити, що попереднього Леніна, який стояв на площі з 1960 по 1970 рік, не знищили – він услід за скиненим Сталіним опинився на подвір’ї експериментального механічного заводу у скверику, що тепер перетворився на хащу, так що пам’ятник можна знайти, тільки знаючи, де він стоїть (фото 8).
|
| Фото 8. Памятник В.Леніну на покинутому дворі експериментального мехзаводу, (2009 р.) |
Забутий у цих кущах, як Фірс у чеховському вишневому саду, Ілліч пережив не тільки розвал СРСР, а й сам завод. А де подівся третій з офіційно зареєстрованих ватутінських Леніних, невідомо.
Як бачимо, в часи незалежності Ленінів у Ватутіні не скидали з постаментів (хіба що "забували" разом з підприємствами, де ті стояли) і вулиць не переіменовували. Однак із роллю ленінського монумента в суспільному житті міста сталися очевидні зміни.
Раніше через головну площу, де стояла статуя вождя (спершу Сталіна, потім – Леніна), проходили демонстрації 7 листопада, 1-го та 9-го травня. Перед пам’ятником ставили трибуну, з якої святкові колони вітали секретар міськкому партії, голова міськвиконкому, директор шахтоуправління та інші значні товариші. Нині ж святкових демонстрацій у Ватутіному не буває, трибун не споруджують, а центральну площу оточують кілька приватних гинделиків із красивими назвами – ресторан "Асторія", ресторан "Казка" (назву успадковано від дитячого кафе) тощо. І товариш Ленін, замість енергійних маршів з репродуктора, змушений цілими днями слухати які-небудь "Мусі-мусі, пусі-пусі", що голосно линуть із ресторанів.
Тутешні вірні ленінці і далі щороку святкують роковини Великого Жовтня біля пам’ятника Іллічу, а щоб не витрачатися кожного разу на вінок живих квітів і вберегти їх від зазіхань місцевих "антикомуністичних вандалів", вони прикрутили дротом до ніг Іллічу фарбований вінок із бляшаних квіточок (фото 9).
|
| Фото 9. Ленін із металевим віночком, прикрученим дротом до ніг |
Одначе згадані три офіційні пам’ятники – це ще не всі статуї Леніна, що існували у Ватутіному за часів ancient regime. В одному з тихих сквериків міста стояв ще й невеличкий гіпсовий Володя Ульянов – такий, як на жовтенятській зірочці, в коротких штанцях, із ку¬черявенькою головою. Одне слово, "хлопченя з розумними очима і з чолом високим і ясним", оспіване Максимом Рильським.
Це хлопченя, втім, мало офіційний статус не пам’ятника, а паркової скульптури. Тож коли в 1990-х роках саме в цьому скверику вирішено було "за ініціативою зборів віруючих" збудувати першу в історії міста церкву, то статую кучерявого Володічки прибрали без зайвого галасу.
Але не надовго!
У хлопченяти з розумними очима знайшовся захисник – директор місцевого ПТУ. Він забрав знесену статую, почистив, наново побілив і встановив її на подвір’ї ввіреного освітнього закладу (фото 10).
У цьому акті турботи про долю гіпсового Володі Ульянова бачимо безсумнівне свідчення, з одного боку – освоєння, інтерналізації офіційної радянської історії (власне, міфології) принаймні деякими ватутінцями, а з іншого – практично немислимий за радянських часів акт демонстративної "приватизації історичної пам’яті". Адже, враховуючи традиційне для радянського та пострадянського директорату ставлення до ввірених їм підприємств і установ як до своєї власності, можна сказати, що директор ПТУ, по суті, поставив Володю "у себе на подвір’ї" й став дбати про нього, як дбають про надгробки родичів – фарбують навесні, насіюють травичку…
|
| Фото 10. Володя Ульянов на подвір’ї Ватутінського ПТУ |
На прикладі трьох монументів Леніна в пострадянському Ватутіному бачимо три різні схеми взаємин між людиною та офіційними "місцями пам’яті". Першу можна умовно назвати партикуляризацією (пам’ятник "присвоюється" окремою групою політичних однодумців при байдужому толерування решти городян), а другу – фаміліаризацією, тобто своєрідним "одомашненням", коли до монумента видатного діяча починають ставитися приблизно так, як до надгробка одного із членів родини.
Нарешті, третя – це забуття в буквальному сенсі (як забули статую Леніна в кущах на експериментальному мехзаводі). Фізично пам’ятник ніби існує, і навіть у переліку пам’яток числиться, але люди про нього забули.
У формуванні ватутінських "місць пам’яті" радянська влада не забула й про події "Великої Вітчизняної війни", що природно з огляду на назву міста та його розташування в місцях Корсунь-Шевченківської битви: 1969 року на околиці міста встановлено пам’ятний знак "воїнам 53 Армії 1-го Українського фронту" (фото 11).
Інша меморіальна споруда, що стосується періоду ІІ світової війни, але також – історичної ідентичності самого міста, теж може слугувати прикладом фаміліаризації "одержавленої" історії. Йдеться про сучасний стан бронзового бюста генерала М.Ф.Ватутіна поставленого на привокзальній площі в 1965 р.
|
| Фото 11. Курган із пам’ятним знаком на честь воїнів 53 Армії 1-го Укр. фронту |
Варто наголосити: бюст поставлено після усунення від влади М.Хрущова, коли активізувалося формування офіційного культу "Великої Вітчизняної війни", а День Перемоги 9 травня врешті став "повноцінним" святом, вихідним днем. Встановленню бюста генерала, за радянською традицією, передували листи трудящих до газет – мовляв, місто носить славне ім’я Ватутіна, а пам’ятника йому нема. Непорядок.
Ставлення міста до генерала, як до "свого", виразилося в посадці поруч із бюстом двох ялинок, як це роблять біля могилок родичів. Нікому не спало на думку спрогнозувати, як виглядатиме бюст "в ансамблі" з ялинками, коли вони повиростають. А виглядає це трохи комічно: генерал виглядає з-під високих, розлогих ялин, як зайчик (фото 12).
Вочевидь, такі речі, як загальний естетичний ефект монументальності, зовсім не бралися в розрахунок, коли вирішували садити ялинки – адже ніхто не переймається подібними міркуваннями, облаштовуючи могили родичів.
У трохи інакший спосіб виразилася фаміліаризація меморіалу загиблим "при визволенні села" (фото 13.) Композиція його професійно-офіціозна: такий собі віртуальний храм, із двома бічними стелами – "брамою до храму", центральним подіумом – "олтарем", за яким стоїть скорботна жіноча постать – радянський аналог Покрови чи Оранти.
На "олтарі" – бронзові плити ("скрижалі"), на них – імена бійців які загинули в цих місцях. На бічних стелах – стереотипний для таких меморіалів напис "Никто не забыт, ничто не забыто", а також барельєфи, теж стереотипного змісту: зліва – шеренга бійців у касках і плащ-палатках несуть траурну гірлянду квітів, справа – інша шеренга бійців несе схилені прапори.
|
| Фото 12. Генерал Н.Ф.Ватутін під ялинками (привокзальна площа) |
|
| Фото 13. Меморіал "воїнам, загиблим при визволенні села" |
|
| Фото 14. Центральна жіноча постать воєнного меморіалу. Вже з гірляндою |
А "старожили" добре пам’ятають ще одну цікаву обставину спорудження меморіалу: центральна жіноча постать (зауважмо: вбрана не в імперсько-псевдоантичні складки, як київська "Родіна-мать", а в одяг української селянки, з головою, замотаною хусткою), котра нині тримає щось схоже на лавровий вінок-гірлянду (фото 14), спершу нічого в простягнутих руках не тримала. Кажуть, що деякі цинічні городяни почали жартувати: мовляв, вийшла баба з парку й каже: "оце поки я чухалася, хтось усі порожні пляшки вже позбирав…".
Чи то через такі бездуховні дотепи, чи з яких інших причин, але невдовзі жіночу постать "доопрацювали", додавши їй лаврову гірлянду в руки.
Отак і вийшло, що різні постаті меморіалу вшановують гірляндами одне одного. Але з іншого боку – після "врахування критичних зауважень місцевої громадськості" пам’ятник став, так би мовити, ближчим до народу.
Процес фаміліаризації меморіалу, розпочатий "доробленням" лаврової гірлянди, було довершено в ході нещодавно здійсненого ремонту. У первісному вигляді увесь меморіал мав "прілічествующій" його офіційно-скорботному призначенню сірий колір – світліший для бічних стел, темніший – для барельєфів та центральної жіночої постаті.
Тепер погляньмо на відремонтований меморіал: бічні стели стали блідо-рожевими, барельєфи на них – коричневими з червонястим відтінком, зверху стели прикрито бляшаними дашками, щоб дощ і сніг не попсували. І нарешті, постамент центральної жіночої статуї гарненько обкладено рожевою плиточкою типу "кабанчик" з поверхнею "під дикий камінь".
Бачимо той самий результат, що й з бюстом Ватутіна: з естетичного боку – монументальний образ меморіалу зруйновано, але з емоційного боку – матеріалізовано зв'язок між історичною подією та особистим досвідом людей, і зроблено це за узвичаєною практикою турботи про могили рідних і близьких: пофарбувати пам’ятник, зробити йому дашок від дощу, посадити квіточки…
Насамкінець розмови про цей меморіал додам, що сьогодні він став популярним місцем проведення неофіційного масового обряду: першого вересня з усіх шкіл міста до меморіалу після свого першого уроку вирушають невеличкі колони святково вбраних першокласників, супроводжувані значно чисельні-шими юрмами їхніх батьків, бабусь і дідусів. Школярики кладуть квіти до меморіалу, а родичі їх фотографують, знімають на відео й на мобільники – буде пам’ять на все життя про перший шкільний день...
Досі йшлося про апропріацію ватутінцями пам’ятників, поставлених у місті (точніше сказати – поставлених місту) радянською владою. Але свобода й демократія дають людям можливість увічнювати ті постаті та події, що їх вони самі вважають за важливі й гідні увічнення.
І ватутінці почали користуватися такою можливістю ще в часи перебудови. У 1987 році місто відзначало своє 40-річчя. До ювілею вирішено було встановити монументальний пам’ятний знак при в’їзді до міста – вочевидь, за зразком таких знаків-стел, що були встановлені ще в 1960-х рр. при в’їздах до сусідніх Звенигородки чи Сміли: щоб стояла не просто назва міста величезними бляшаними буквами, а – щось мистецьке, історично-символічне. Був оголошений конкурс проектів, у ньому перемогла місцева художниця-аматор.
Не знаю, чи втілений монумент (фото 15) цілком відповідає первісному задуму. Здається, що ні, позаяк він явно "розпадається" на дві частини – барельєф-триптих, взятий у єдину бетонну раму, з написом "Ватутіне" зверху, та доточений до нього збоку четвертий барельєф, в окремій рамі. Цілком можливо, що четвертий барельєф додано пізніше за рекомендацією журі конкурсу чи когось іншого, не менш авторитетного.
|
| Фото 15. Пам’ятний знак, встановлений на в’їзді до міста на честь його 40-річчя (1987) |
Гербу міста на пам’ятному знаку немає, позаяк міська рада затвердила його лише в 1994 році. Натомість барельєф-триптих складається з дуже символічних (я б навіть сказав, піктограмних) зображень шахтаря, металурга та дівчини у вінку з паляницею в руках.
"Чинних" шахтарів у Ватутіному на той час, як ми знаємо, вже майже не залишалося, а "справжніх" металургів не було ніколи, але згадаймо, що місцевий завод вогнетривів "проходить по відомству" чорної металургії, то ж саме його працівників має символізувати постать із сталеварською пікою на барельєфі. Шахтаря на лівому барельєфі можна впізнати по касці з ліхтариком. Отже, бічні чоловічі постаті символізують індустріальну ідентичність міста та галузево-професійну структуру його економіки, а центральна постать дівчини у віночку, з паляницею на рушнику, вочевидь, символізує розквітлу за радянської влади Україну, а також доброту, красу і гостинність нашого народу.
Однак у цьому триптиху, імовірно, на погляд його оцінювачів, не вистачало оптимістичної перспективи – і тому з’явився четвертий барельєф, із зображенням радісного немовляти на дбайливих батьківських руках.
Попри фінансову скруту маленького міста в 1990-х, воно спромоглося на нові пам’ятники. Власне, це не "повноцінні" пам’ятники, а пам’ятні знаки в новоствореному сквері, присвячені двом історичним подіям, котрі безперечно мали пряме відношення до особистого досвіду багатьох ватутінців – Чорнобильській катастрофі та афганській війні (фото 16-18).
Пам’ятні знаки являють собою великі брили місцевого граніту, обтесані й обшліфовані з одного боку, і на цих поверхнях – зображення в техніці габро, традиційній для надгробків.
|
| Фото 16. Новий меморіальний сквер у Ватутіному. На першому плані – пам’ятний знак загиблим в Афганістані, у глибині – пам’ятний знак чорнобильцям |
Творцем нових "місць пам'яті" став, мабуть, той, хто лише й міг це зробити в маленькому місті – майстер гранітних надгробків. Звідси – й стиль пам’ятних знаків "героям та ліквідаторам" та "воїнам-інтернаціоналістам", що його можна охарактеризувати як "наївний монументалізм".
У першому знаку бачимо стандартну символіку радянської "монументальної пропаганди" – "мирний атом" та "дзвін Чорнобиля", у другому – стилістику дембельських альбомів (на гірській дорозі – БТР і танк, над ними – вертоліт, у небі – православний хрест).
|
| Фото 17, 18. "Наївний монументалізм" пам’ятних знаків "героям та ліквідаторам" та "воїнам-інтернаціоналістам" |
Що ж стосується іншої ключової позиції нової політики памяті – вшанування жертв Голодомору 1932-33 років, то можна було б припустити, що вона не буде надто актуальною в місті, чия історія почалася по війні. Але це не так: пам’ятний знак жертвам Голодомору та репресій (а власне, невеликий меморіал – див. фото 19) у Ватутіному є, він стоїть поруч із старим сільським цвинтарем села Скалеватки, яке давно фактично злилося з містом і в 1990-і роки офіційно увійшло до його складу.
Цей меморіал у Скалеватці було встановлено ще в 1993 році, до 60-річчя трагедії, за ініціативою місцевої громадськості, а власне, завдяки зусиллям активістів ватутінських осередків націонал-демократичних організацій. Складається він із трьох прямокутних гранітних стел, присвячених, відповідно, місцевим селянам – жертвам Голодомору 1933 року (стела в центрі, з віршованою епітафією), загиблим при визволенні Скалеватки бійцям Червоної Армії (стела ліворуч, з дванадцятьма іменами), а також мешканцям села, які стали жертвами сталінських репресій (стела праворуч, з двадцятьма іменами репресованих).
Місце меморіалу оформлене за традиційним зразком сімейних поховань – зі столом, лавкою й металевою "оградкою". Власне кажучи, терен меморіалу – це місце масового поховання померлих з голоду в 1932-33 рр.
|
| Фото 19. Меморіал жертвам Голодомору, політичних репресій та загиблим при визволенні села Скалеватки на сільському цвинтарі (1993) |
Варто додати, що традиційний для українських сіл і містечок пам’ятник загиблим у Великій Вітчизняній війні ("бронзовий солдат") уже здавна стояв за якихось 20-30 метрів звідси (фото 20).
|
| Фото 20. Пам’ятник на могилі "павших в боях за освобождение нашей Родины" на сільському цвинтарі у Cкалеватці |
Однак цей монумент виглядає трохи дивно з погляду увічнення пам’яті загиблих при визволенні села в 1944 році: в руках у солдата чомусь автомат Калашникова, а напис містить стандартну фразу "на всі випадки":
"Вечная слава героям – воинам Советской Армии, павшим в боях за освобождение нашей Родины от немецких захватчиков в Великой Отечественной войне 1941-45 гг.".
Ані імен загиблих, ані згадки про село, яке вони визволяли… Це, власне, ще одна ілюстрація до практичного втілення радянської міфологеми "Никто не забыт"… Тож не дивно, що вже в незалежній Україні, вшановуючи пам'ять заморених голодом та репресованих односельців, до меморіалу включили ще й третю стелу – з іменами 12 загиблих бійців.
Отак і вийшов такий собі монументальний "консенсус" між радянською та національною версіями місцевої історії.
Підсумуймо огляд ватутінських меморіальних пам’яток. Передусім – він не дає підстав твердити, буцімто після розвалу СРСР в Україні масово відбувалося знесення старих радянських монументів. Принаймні в малих містах центральної України цього досі не сталося. Навпаки, виглядає, що різкі зміни політичного курсу в колишньому СРСР супроводжувалися значно рішучішими кампаніями знесення "політично невідповідних" пам’ятників (напр., Сталіну), а заміна чи перенесення вже поставлених були мало не рутинною справою.
Також бачимо, що ставлення місцевої громади до "поставлених згори" пам’ятників формується за кількома різними моделями – від байдужого толерування (майже ніколи – активного неприйняття) до вибіркового "одомашнення". Активного опору історичним ініціативам "згори" у центральній Україні прак-тично не виникало ані за СРСР, ані за незалежності, але є велика інерція, обумовлена, окрім світоглядної консервативності, ще й відпливом активного населення та економічною скрутою.
Власна, міська ініціатива в "політиці пам’яті" тут трапляється, але вона стосується лише тих подій, що резонують із особистим життєвим досвідом місцевих жителів (Голодомор, афганська війна, Чорнобиль).
Нарешті, спостереження мистецького, естетичного характеру. Як виглядає, монументалізм, принесений "згори", офіційною "високою" культурою, рідко знаходить щиру підтримку й розуміння. Значно ближчими "глибинці" є готові традиційні пластичні рішення, що резонують із уже сформованою популярною культурою містечкових цвинтарів. Унаслідок такого "одомашнення" виникає зворушливий стиль, що його можна назвати "наївним монументалізмом", за аналогією з наївним малярством.
Розглянувши радянські та пострадянські історичні наративи про місто Ватутіне, а також оглянувши монументальні втілення "політики пам’яті", що їх бачимо сьогодні на вулицях і площах міста, можна зробити кілька загальних висновків щодо культури пам’яті в українській "глибинці".
Передусім уточню: культуру пам’яті розумітимемо так, як її (Erinnerungs¬kultur) визначає сучасний німецький історик Ян Ассман: йдеться про сукупність численних засобів та суспільних інституцій збереження спільнотою інформації про свій минулий досвід.
Завдяки розвиненій культурі пам’яті спільнота (етнос, сільська громада, сучасна нація тощо) здатна зберегти свій спосіб життя, культуру, свою спільну ідентичність, особливо в часи криз і загроз. До основних складових елементів культури пам’яті зазвичай відносять міфологію, історичну науку, літературу (як художню, так і мемуарну), освіту, систему таких культурних інституцій, як музеї, архіви, бібліотеки, заповідники тощо.
Очевидно, що нормальне функціонування згаданих елементів культури пам’яті неможливе без розвиненого середовища інтелігенції, передусім гуманітарної. Втім, навіть у домодерних суспільствах, де інтелігенції (як верстви людей розумової праці) не існувало, все ж були епічні поети, кобзарі, літописці, жерці та інші "професійні" підтримувачі спільної традиції.
Що ж у цьому плані бачимо в сучасному невеликому українському місті?
Передусім – слабку інституційну базу культури пам’яті. У Ватутіному є один вічно замкнений музей (з одним штатним працівником), створений лише в 1990-х роках на базі "кімнати трудової слави" шахтоуправління; є одна не надто регулярна газета, дві бібліотеки, чиї фонди майже не поповнювалися з часів горбачовської перебудови, та палац культури з кількома працівниками, переважно пенсійного віку. Міського архіву фактично немає, зате є архів шахтоуправління, що займає кімнату в колишньому гуртожитку. Немає вузів чи наукових установ, що могли б слугувати базою для історичних досліджень.
Усю "професійну" гуманітарну інтелігенцію малого міста, таким чином, складають шкільні вчителі та жменька культпрацівників (з яких не всі мають вищу освіту). Тож не дивно, що ватутінські літератори, краєзнавці, журналісти виявляються здебільшого "дилетантами" з інженерною освітою – гірниками, геологами, енергетиками (як-от поет Василь Дергач, редактор газети і краєзнавець Петро Блажко).
До обставин, що обумовили нерозвинену культуру пам’яті Ватутіного, слід також віднести порівняно незначний символічний капітал, накопичений містом за кілька десятиліть його існування. Спільнота здатна створювати картину власного минулого лише з наявного "символічного матеріалу", зі спогадів і уявлень, реальних чи віртуальних, про свої минулі успіхи й поразки, тріумфи й трагедії, своїх героїв та негідників (власне, сама спільнота визначає, хто є героєм, а хто негідником, та ще й час від часу змінює свої присуди).
Якщо ж матеріалу бракує, або якщо наявний масив відомостей, "фактів" про минуле не належить до "типових" історичних знань, тоді в потенційного літописця (тим паче, коли він – дилетант) виникає непроста проблема: а про що, власне, писати? Не маю сумніву, що такі чи подібні питання виникали і в П.Блажка, й в анонімного автора 19-рядкової "Истории города". Тож не лише їхня недосвідченість – причина того, що перший поставив собі завдання згадати в книжці чи не всіх "першобудівників", а другий обмежився куцою оповіддю про долю ватутінської вугледобувної техніки.
Однак іще негативніший вплив, аніж дефіцит "символічного капіталу", справила на зусилля ватутінців із формування власної історичної памяті уже згадувана криза ідентичності міста.
Болісна трансформація ролі Ватутіного в регіоні (із нового "соціалістичного містечка", флагмана індустріалізації – на пересічне мале місто, яких сотні в Україні) неминуче мала спричинити кризу колективної ідентичності городян вже у 1980-х роках, до розпаду СРСР і широкомасштабної деіндустріалізації України. Учорашнє "молоде місто гірників" без жодного ентузіазму сприймало своє перетворення на "містечко пенсіонерів".
За офіційним історичним метанаративом, сенс радянської дійсності був ясним і зрозумілим: радянські люди будували комунізм, спираючись на досягнення науково-технічного прогресу, і при цьому з трудящих різних національностей формувалася "нова історична спільнота – радянський народ". Власне, у 1950-1960-і роки Ватутіне добре надавалося на роль такого собі мінівтілення цієї ідеологеми. Тут були й індустріалізація, і технічний прогрес (щоправда, переважно трофейного походження), і очевидне зростання добробуту людей, які тисячами переселялися з бараків та гуртожитків до нових окремих квартир, і "дружба народів" на ґрунті "мови міжнаціонального спілкування" та уніфікованої радянської міської культури.
Але таке історичне самоусвідомлення місцевої громади як представників утіленого, хоча б у головних рисах, ідеалу "соціалістичного робітничого міста" якщо й існувало, то було істотно підірване вже наприкінці 1970-х років: промислове зростання припинилося, великі підприємства переважно дихали на ладан і приносили збитки, більшість молоді виїздила у великі міста й не поверталася. Отак формувалася криза історичної ідентичності міста, якої не могла вилікувати та альтернатива, що виникла внаслідок здобуття Україною незалежності. Це місто створив плановий індустріальний розвиток, керований із союзного центру, а в незалежній некомуністичній Україні анафемі було піддано і планову економіку, і союзний центр.
Інертне перебування в річищі радянського історичного метанаративу зберігає Ватутіному відчуття його "історичної місії", хай і вичерпаної, хоча й позбавляє його бачення зрозумілої історичної перспективи. Та все ж у річищі цього наративу ватутінці й далі мають концептуальний фундамент для особистих і групових спогадів про минуле.
З іншого боку, національний історичний наратив, навіть у нинішній формі, здатен дати їм раніш напівзамовчуване, напіввідсутнє національне минуле, а також – ширшу історичну перспективу в рамках великої спільноти, але водночас – майже позбавляє можливості долучити "місцеву" історичну пам’ять до великого наративу національного історії.
У цьому, як мені здається, одна з головних причин інерційності, "напівпритомності" ватутінської історичної пам’яті, що проявляється і в цілком збереженій радянській топоніміці, і в неусунених пам’ятниках Леніну, і в тому, що нові версії історії міста не стають переконливою альтернативою старим, радянським, а виявляються, в кращому разі, деполітизованим і поповненим спогадами та родинними фотографіями варіантом радянських наративів про "соціалістичне місто".
Примітки
- Ось як, напр., характеризують "політику пам'яті" сучасні російські ліберальні науковці І.Савельєва та А.Полєтаєв: "…йдеться чи то про вивчення способів ідеологізації мину-лого, чи то про сам процес ідеологізації знань про минуле" [9].
- Василь Олексійович Дергачов, у 1970-х роках – директор Юрківської ТЕЦ і водночас – відомий місцевий поет, чи не єдиний у місті член Спілки письменників, керівник районної літстудії "Звенигора". Автор кількох збірок поезій та автобіографічного роману "Тепло і холод" (2006).
- За розповідями свідків, деякі з брикетних пресів на цій фабриці були виготовлені в Німеччині ще до першої світової війни, тож навіть у 1950-ті роки були, по суті, музейними експонатами, але пропрацювали до реконструкції брикетної фабрики наприкінці 1970-х.
- Варто порівняти: наприкінці 1950-х рр. все населення міста, з пенсіонерами й дітьми, ледь перевищувало 12 тис.
- Інколи незграбність авторського стилю переходить у нову якість, набуває несподівано яскравої виразності, створюючи перлини, гідні Андрія Платонова, як-от: "Безжальний побут спонукав до роздумів, чому і вирішив присвятити життя пошуку ефективних шляхів до налагодження добробуту людей" [1, 72]; "Незважаючи на сумлінну напружену працю, робітники жили повнокровним життям" [1, 78]; або: "Жителі села Скаливатки, інших сіл з радістю й нетерпінням чекали визволителів. Про це красномовно засвідчили залишки макітри з варениками, що була в траншеї КП батальйону і викопана будівельниками" [1, 98].
- Див., напр., розповідь про проектування й будівництво Кайтанівського розрізу [цит. праця, с. 58-61].
- Серед них, до речі, нема жодної з "краєзнавчих" статей П.Блажка.
- Або ж написано розробниками зі слів їхніх старших родичів, ватутінських інженерів старшого покоління.
- Це, до речі, назва міської газети, яку редагує П.Блажко.
- Одного з листів трудящих до "Черкаської правди" цитує П.Блажко у книжці "Ватутіне" [1, 88], але вважає цю кампанію виявом щирого прагнення ватутінців встановити бюст генералові, не замислюючись над тим, чому це прагнення проявилося лише через 15 років після найменування міста на честь генерала.
- Цілком імовірно, що авторам, скульптору В.Зибіній та архітектору П.Кальницькому, замовляли стереотипний меморіал "воїнам, загиблим при визволенні села", не уточнюючи, що стоятиме він насправді в місті, збудованому по війні. Звідси – й селянське вбрання жіночої постаті.
- Втім, можливе й інше тлумачення – цілком у загальному річищі "галузевої" образності цього монумента: дівчина з паляницею символізує також місцевий хлібокомбінат.
Використані джерела
- Блажко П. Ватутіне. Історичний нарис. – Черкаси: Сіяч, 2001. – 170 с.
- Дергач В. Ватутіне. Історико-краєзнавчий нарис. – Дніпропетровськ: Промінь, 1977. – 70 с.
- Заїка О.Ф. Ватутіне / У кн.: Історія міст і сіл Української РСР. – К.: Вид-во УРЕ, 1976. – Том "Черкаська область". – С. 214-220.
- Гриценко А. Риторика стабильности против риторики справедливости: системы ценностей и культурные идентичности в постреволюционной фазе (случай Украины) / У кн.: Антропология революции. Сборник статей XVI Банных чтений журнала "НЛО". – М.: НЛО, 2009. – С. 294-324.
- Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. – К.: Критика, 2008. – 304 с.
- Лячинський С. Храми Звенигородщини. – К.: Техніка, 2004. – 78 с.
- Нариси з історії Дрогобича (від найдавніших часів до початку ХХІ ст.) / Наук. ред. Л.Тимошенко. – Дрогобич: Коло, 2009. – 320 с.
- Нолл В. Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920-30 років. – К.: Родовід, 1999.
- Савельева И., Полетаев А. Знание о прошлом. Теория и история: В 2-х тт. – СПб: Наука, 2003.
- Burke P. What is Cultural History? – Cambridge: Polity Press, 2004.
- Gero Andras. Modern Hungarian Society in the Making. – CEU Press, 1995.
- Електронний ресурс. – Режим доступу: http://vatutino2005.narod.ru
- Електронний ресурс. – Режим доступу: http://zhurnal.lib.ru/s/skoreckij_e_s
| |
|
