|
|
 |
Нематеріальна культурна спадщина України. Співпраця з ЮНЕСКО |
 |
Положення про Всеукраїнський відкритий конкурс читців імені Тараса Шевченка |
|
|
|||||||||
 |
Народні аматорські мистецькі колективи | |
«Міжнародні та Всеукраїнські культурно-мистецькі заходи регіонів України» |
|
Народне мистецтво карпатського регіону України | |
Фольклорні колективи України |
|
Цимбалюк Н. М., доктор соціологічних наук, професор, зав. лабораторії соціології культури УЦКД ДО ПИТАННЯ ПРО ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ГЕНДЕРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИСоціальні перетворення, що відбуваються в сучасному українському суспільстві, передбачають формування нових соціальних відносин, що закладаються і програмуються уже сьогодні. Одними з найважливіших серед них є гендерні відносини, у яких визначається ставлення суспільства до жінки, а через неї до дітей як майбутнього суспільства.Україна має досить виважену та достатньо прогресивну законодавчу базу (Конституція України), що утверджує в українському суспільстві принципи гендерної рівності. Проте, у багатьох сферах суспільного життя, в культурній сфері також спостерігається відсутність реальних механізмів забезпечення рівних прав і можливостей для чоловіків та жінок. Таке становище визначається неготовністю суспільної свідомості українців до подолання традиційних буденних уявлень щодо жінок та їх ролі в розбудові українського суспільства, неприйнятті європейських ідей гендерної рівності більшістю членів суспільства [1]. Українські жінки представляють одну із найуразливіших категорій населення. Проголошуючи на формальному рівні гендерну рівність, суспільство у той же час обмежує професійну та соціальну активність жінок. Не зважаючи на високий рівень наявного соціального капіталу, показником якого виступає високий відсоток осіб із вищою освітою (80! від загалу), жіноцтво більше за інші соціальні групи потерпає від економічної кризи та кризи держави (занедбаності моралі, освіти, виховання). Науковий дискурс західноєвропейської культури ХХ століття характеризується наявністю широкого кола феміністичних досліджень та гендерних ідей, які розвивалися, переважно у сфері сексуальності та тілесності. Слід згадати дослідження "другої статі" Симони де Бовуар, аналіз сексуальної політики Кейт Міле, а також дослідження колоніальної спадщини в культурах країн, що звільнились, Франца Фенона. Як правило, гендерні дослідження зосереджуються на вивченні проблем гендерної диференціація, гендерної нерівності, гендерних стереотипів, гендерного дисбалансу. Вони вивчають будь-які родові об’єкти в межах соціальних та гуманітарних дисциплін, визначаючи багатоваріантний вплив статі на соціальні відносини та процеси, його прояви у різних сферах життєдіяльності суспільства. Дослівно термін "ґендер" перекладається з англійської як "рід", тобто є соціально нейтральним і вказує на приналежність до певної категорії об’єктів (чоловічий рід – жіночий рід). За цих умов головним критерієм класифікації вважаються біологічні характеристики (Роберт Столлер "Стать і ґендер: про ро-звиток мужності та жіночності",1968, США). На противагу цьому судженню у дослідженнях представників феміністичного напрямку гендерний підхід отримує яскраве соціальне навантаження та фокусує дослідницьку увагу на соціальній суті того чи іншого роду, на традиційно прийнятній у конкретному суспільстві соціальній оцінці родової прина-лежності. Саме таким вважається сучасне значення терміну "ґендер" (дослідниці-феміністки Гейл Рабін, Андрієн Річ). Водночас у дослідницькій практиці не зникає потреба у дослідженні біологічних особливостей чоловічого та жіночого роду. З цієї причини широкого застосування набуває термін "секс". Отже, на противагу термінові "стать" (sex) як категорії суто біологічній розповсюджується категорія "гендер" (gender), як така, що уособлює соціальну сутність жіночого та чоловічого роду. На відміну від категорії "стать" категорія "гендер" відтворює соціокультурні характеристики роду, уявлення суспільства про чоловіків та жінок на соціальному рівні. Наукові розвідки з гендерних проблем Україні пов’язують з теоретичними розробками таких українських науковців, як В.Авер’янова, О.Валевський, Е.Гансова, С.Дубенко, Б.Кравченко, В.Луговий, С.Майборода, Т.Мотренко, І.Надольний, В.Олуйко, А.Пойченко, В.Романов, С.Серьогін, В.Тертичко, В.Токовенко, Ю.Шарова, О.Якубовський та інших. До представників гендерного напрямку можна віднести Таню Хому, Марту Богачевську, Євгена Маланюка, Оксану Забужко, які досліджують мотиви виникнення, історію становлення, особливості та перспективи розвитку гендерних процесів в Україні [2]. Активну участь у реалізації та вдосконаленні державної гендерної політики беруть чотири основні гендерні центри, які діють на засадах громадських організацій. Це – Київський Центр Гендерних Студій, Львівський Науково-дослідний Центр "Жінка і Суспільство", Одеський Науковий Жіночий Центр, Харківський Центр Гендерних Досліджень. Розуміння особливостей перебігу гендерних процесів в українському суспільстві передбачає наявність онтологічних розвідок, насамперед, визначення ставлення до гендерної теми в українській культурі. В традиційній українській культурі (маємо на увазі зразки літератури та мистецтва) простежується тенденція до визначення біологічної, репродуктивної ролі жінки як її основної соціальної ролі. За такої установки жінка цінувалася за своїми репродуктивними можливостями, а здатність до материнства визначалася її основною чеснотою. Жінка вважалася також "берегинею", хранительницею домашнього вогнища, вихователем неповнолітніх дітей. Отже, поставлені перед жінкою суспільствам соціальні завдання могли реалізуватися у обмеженій кількості соціальних ролей. Основними соціальними ролями жінки були наступні: роль матері, роль господарки, роль дружини, роль виховательки. Жінки майже не були включені до професійних видів діяльності поза домашнім господарством та родиною. Ціннісна система представниць жіночої статі складалася з таких цінностей, як працьовитість, набожність, слухняність, покірність, самовідданість, вміння "розчинитися" у власній родині, стати "військом" (дружиною) свого чоловіка, не претендуючи на самість, індивідуальність, особистісні прояви. Проте значною була роль жінок у відтворенні складних зразків поведінки, зви-чаєвій та обрядовій діяльності. Фактично, культура традиційного суспільства призначила українську жінку на роль неформальної "жриці" культурного сере-довища, яка стежила за дотриманням та транслюванням звичаєвих правил, свят та обрядів, насамперед, сімейно-побутового та природного циклу [3]. Радянська культура сформувала нову систему цінностей, декларуючи нове уявлення про гендерне призначення жінки, розширивши коло її гендерних ролей. Мова йдеться про залучення жінок до професійної діяльності, якого вимагав технічний розвиток та науковий прогрес. Це – законодавче закріплення юридичного права на здобуття професійної освіти, оволодіння такими суто чоловічими професіями, як лікар, інженер, капітан пароплава, тракторист, будіве-льник тощо. Існували, навіть, нормативи процентного співвідношення чоловіків та жінок на керівних посадах, в органах управління, у партійних структурах. Проте зазначені заходи не привели до знищення гендерних проблем. Стереотипи у гендерних підходах за радянських часів можна помітити, проаналізувавши гендерний склад різних професійних груп. Так, жінки переважали у соціально-культурній сфері – освіта, медицина, мистецька та культурно-освітня діяльність. Гендерна стратифікація проявлялася у статевій приналежності та певним чином впливала на матеріальний статус жінок та чоловіків. Стать ставала вирішальним фактором при призначенні громадянина на керівні посади, а також при встановленні фактичної винагороди за працю (надбавки, преміювання, закордонні відрядження). Особливістю радянської культури стала спроба об’єднати два напрямки діяльності жінок – професійний та побутовий. Не позбавивши жінку в достатній мірі від домашніх обов’язків, суспільство заохочувало її до активної участі у професійній сфері. Результатом такої гендерної політики стало загострення гендерних протиріч та посилення гендерного дисбалансу. Домінуючим типом гендерного контракту (тобто неформальною узвичаєною суспільною угодою між чоловіками та жінками про сфери гендерної самореалізації) стало зобов’язання жінок брати участь у двох важливих видах діяльності – професійної і репродуктивної. Насаджувана декларативною ціннісною системою радянського суспільства суспільна свідомість протистояла побутовим, звичаєвим уявленням соціальних спільнот про гендерні ролі жінки. В результаті, поставши перед вибором, жінка скеровувала свої інтереси у бік побутових практик, сімейних обов’язків. Саме тому переважна більшість радянських жінок погоджувалася на низькооплачувану, рутинну і непрестижну роботу, дистанціювалася від управлінської діяльності, високих посад, вдалої професійної кар’єри. У той же час як чоловіки мали можливість отримати високооплачувану, творчу і престижну роботу. Слід зазначити, що, протягом усього історичного розвитку, не зважаючи на тип суспільства, ціннісна система української культури, менталітет українського суспільства спрямовували жінок на підпорядкування своєї соціально-культурної діяльності патріархальним цінностям, а саме: цінностям сім’ї та материнства, які з часом перетворилися на суттєве гальмо соціального розвитку. Такі уявлення стали на перешкоді перебігу в Україні процесів, спрямованих на активізацію жіночих рухів, перерозподілу гендерних ролей за зразками європейського суспільства та утвердженням в українському суспільстві справжньої гендерної рівності. У соціологічних дослідженнях, що проводилися в галузі української культури протягом останніх 10-15 років, проблеми гендеру, фактично, не розглядалися. Першою спробою доторкнутися до зазначеної проблематики стало "Дослідження гендерної структури працівників галузі культури та споживання культурно-мистецьких послуг", розпочате на весні 2009 року науковцями Українського центру культурних досліджень під егідою Міністерства культури і туризму України. Завдання дослідження передбачають, насамперед, вивчення гендерних стереотипів у сфері культури та культурно-дозвіллєвої діяльності. Гендерні стереотипи розглядаються у дослідженні як комплекс стійких уявлень про культурно-дозвіллєві потреби та засоби їх реалізації у чоловіків та жінок. Згідно з гіпотезами дослідження, гендерні стереотипи були сформовані історично і детерміновані численними соціально-культурними характеристиками культурного середовища. Гендерні стереотипи визначають соціальні ролі чоловіків та жінок, практично, у всіх сферах життєдіяльності українського суспільства. Вони мають яс-краво означені етнічні, релігійні, регіональні, виховні, освітні характеристики, окреслюючи чоловічі або жіночі риси вдачі, типові стилі самореалізації особистості, особливості комунікативних зв’язків, а також визначають рівень суспільного престижу статі у суспільстві. Слід зазначити, що у процесі інтеріоризації особистістю стереотипу статі, вона починає набувати для нього індивідуалізованого змісту, формуючи культурні потреби, визначаючи усвідомлені мотиви поведінки та підсвідомі стимули участі у тих або інших видах та формах культурно-дозвіллєвої діяльності, цілеспрямовуючи та впорядковуючи її. Маючи, насамперед, прикладну спрямованість, зазначене дослідження спрямоване на розгляд українського фемінізму не як інтелектуальної течії сучасної соціогуманітарної науки, а як реальної культурної діяльності, конкретних культурних практик населення, що повинні стимулюватися та підтримуватися державними установами та закладами культури, складаючи вагомий напрямок сучасної культурної політики. У процесі роботи передбачається вивчення основних гендерних стереотипів фемінінності та маскулінності у сфері сучасної української культури через дослідження культурно-дозвіллєвих практик населення, а також виявлення відповідної цим стереотипам структури гендерних ролей чоловіків та жінок. Вони співвідносяться як ідеальна та реальна моделі, що трансформуються під впливом дії певної сукупності суб’єктивних і об’єктивних чинників. Сама постановка питання про гендерні стереотипи у культурно-дозвіллєвій сфері передбачає вивчення сукупності приписуваних учасникам культурно-дозвіллєвої діяльності соціальних ролей, а також визначення відмінностей між чоловічою та жіночою моделями поведінки у сфері культури, тобто певної статево-рольової (сексуальної та гендерної) диференціації та стратифікації культурно-дозвіллєвої діяльності. Вона може проявляти себе у системі ознак, а саме:
Політика, спрямована на стимулювання дітонародження без необхідної державної підтримки сприяє загостренню гендерних протиріч, посиленню пат-ріархальних жіночих ідентичностей та статевого підходу до гендерних ролей, ізоляцію жінки в межах родини, відтворенню негативних гендерних стереотипів українського суспільства. У цьому сенсі значно підвищується роль сучасної української культури, потенціал якої спроможний суттєво вплинути на ставлення суспільства до ген-дерних проблем, сприяти викоріненню негативних тенденцій традиційної патріархальної культури. За наявності відповідних соціальних технологій широка мережа існуючих в українському суспільстві закладів культури та мистецтв здатна формувати прогресивні феміністичні уявлення у молодіжному середо-вищі, сприяти розширенню та апробації нових гендерних ролей, здійснювати підготовку молодого покоління до їх виконання на засадах демократії та гендер-ної рівності. Використані джерела
|
|
Інформація про УЦКД | Наукові розробки | Бібліотека праць | Методичні розробоки | АІС ''Народна творчість'' Наш банер | Мапа сайту | Посилання | Контакти | Архів новин | Блоги науковців УЦКД Обласні центри народної творчості | Голодомор 1932-1933 рр. |
||||||
|
||||||
