|
|
 |
Нематеріальна культурна спадщина України. Співпраця з ЮНЕСКО |
 |
Положення про Всеукраїнський відкритий конкурс читців імені Тараса Шевченка |
|
|
|||||||||
 |
Народні аматорські мистецькі колективи | |
«Міжнародні та Всеукраїнські культурно-мистецькі заходи регіонів України» |
|
Народне мистецтво карпатського регіону України | |
Фольклорні колективи України |
|
Садовенко С. М., кандидат педагогічних наук, заступник директора з науково-технічної роботи УЦКД, доцент ДАКККіМ ЕТНОКУЛЬТУРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК ЧИННИК СУСПІЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇТеза "все наступне проливає світло на попереднє" [12] дає підстави замислитися над тим, що не минуле пояснює майбутнє, а навпаки – проекція спільного майбутнього дозволяє прочитати і зрозуміти сьогодення і нашу історію. Україні на 19-му році державної незалежності доводиться шукати відповіді на непрості запитання щодо ідентичності. Пошуки засвідчують, що з власною національною ідентичністю і суспільною організацією сучасні українці мають проблеми і сьогодні: український народ опинився у стані етнічної, ідеологічної, мовної, конфесійної та політичної розпорошеності. За твердженням М. Дмитренка, "держава перебуває в стані економічно-соціального шоку, національно-культурного нокауту" [2, 5]. Отже, актуальність теми етнокультурної ідентичності є очевидною.Мета статті – розгляд етнокультурної ідентичності в суспільній організації України. Проблема етнокультурної (національної) ідентичності є надзвичайно складною. Традиційно національна або етнічна належність розглядається як засіб затвердження соціально-культурної ідентичності різних груп людей. Проблема національного взагалі та національної ідентичності зокрема у ХХ ст. існувала постійно. Варто визнати, що нині ця проблема лише загострилася. Прагнення до самоідентифікації, як компонента ідентичності, пронизує історію кожного народу, тому питання ідентичності є актуальним не лише для України. Сьогодні спостерігається, що перед викликами новостворюваного сві-ту, який потребує нового прочитання національних історій і утвердження нових соціальних проекцій, опинилися навіть світові лідери – США, ЄС. Осмислити нові реалії, вибираючи при цьому між європейським та євразійським майбутнім, останнім часом намагається Росія. Новий імпульс у вирішенні цього питання простежується в Болгарії, Румунії, Словаччині, Угорщині. Яскраві прояви національної ідентичності можна спостерігати в Польщі, Литві, Естонії, Чехії, інших постсоціалістичних країнах, взагалі – в будь-якій країні, де люди живуть на своїй споконвічній землі й розмовляють рідною мовою. Отже, усвідомлення національної ідентичності є онтологічною властивістю етносів. Кожен народ є творцем і володарем створених ним духовних цінностей, які становлять його національні святині і з плином часу набувають дедалі більшої ваги. Якщо поставити питання щодо того, що саме лежить в основі ідентичності сучасних українців (історія, культура, етнос), а також за якими критеріями вона визначається і самовизначається, то виникає необхідність розглянути питання щодо ідентичності як такої. Так, за твердженням А. Івлєвої, "для кожної людини етнічна ідентичність означає усвідомлення нею своєї належності до певної етнічної спільноти. З її допомогою людина солідаризується з ідеалами й стандартами свого етносу й поділяє інші народи на схожих і несхожих на свій етнос" [6, 55]. Однак, на наш погляд, ця проблема пов’язана не з критерієм "подібності", а, насамперед, зі змістом спільної національної справи та із загальновизнаною проекцією цієї справи. З цього приводу слушною є думка сучасної дослідниці, філософа Т. Метельової, яка в своїх дослідженнях доходить висновку, що підставою для ідентифікації та самоідентифікації, визначення народом своєї належності до певної спільноти є наявність спільної з нею символічно-ритуальної системи й системи цінностей [8, 150]. Отже, ідентичність можна визначити як сталу, тривалу якість (індивідуума, групи чи нації), яка або зовсім не змінюється у часі, або змінюється дуже повільно. "Процес самоідентифікації народу за визначенням, – зазначає І. Сєртакова, – передбачає звернення до своїх історичних і духовних коренів, традицій, філософії, літератури, міфології і релігії, мистецтва – всього того, що створює неповторний вигляд кожної національної культури" [11, 99]. Зрозуміло, що будь-яка нація бажає зберегти свою історичну територію, колективну пам’ять, що тісно пов’язані зі стійкими міфами, легендами, традиційну народну культуру, що пе-редається з покоління в покоління і збереглася до нині, – ті національні особли-вості, які дійшли від пращурів і є тими сталими якостями ідентичності, що на підсвідомому рівні даються взнаки донині. Проте, етнокультурна ідентичність "всмоктує" від відповідних об’єктів також інші якості – ті, що відмінні від уста-лених. Тим більше, глобалізаційні процеси останніх десятиліть ХХ ст. і першо-го десятиліття ХХІ ст., соціально-економічний розвиток постіндустріальних країн, у тому числі й України, її входження в Європейське співтовариство створюють в українській національній культурі ситуацію, в якій дедалі більше вбачається нівелювання сакральних етнічних змістів, забуття традиційних та національних цінностей, які завжди були питомим пластом традиційної народ-ної культури українства. На думку М.Жулинського, "духовне знекровлення світової цивілізації очевидне. Національні культури як системи цінностей видозмінюються відповідно до вимог глобалізації, внаслідок чого розмиваються кореневі системи культурних конфігурацій" [5, 11]. Отже, за М.Жулинським, "запровадження нової ідеології світового розвитку й нової форми соціальної організації – глобального корпоративізму – веде до глобального технотронного закабалення людської особистості і "виведення" її з органічної для її саморозвитку й самоздійснення національної системи цінностей" [5, 11]. Однак, сьогодні, в умовах глобалізаційних процесів активізується та сторона ідентичності, яка відрізняє нас від інших. Так, зокрема на думку А.Ручки, доктора філософських наук, професора, завідувача кафедри соціології культури Інституту соціології НАН України, українців може відрізняти "ідентифікаційне ядро" – те, що характерне для національної української культури: національна музика, пісні, танці, канонічні тексти, пов’язані з поезією Тараса Шевченка, які вивчаються в школі і передаються із покоління в покоління. А. Ручка постулює: "Для нас Шевченко – національний пророк і національне надбання. Це, власне кажучи, елемент нашої ідентичності. Однак для поляків Шевченко – тільки український поет, який має велике значення для українців. Але не більше. Так само, як для українців Адам Міцкевич – просто гарний поет, проте для поляків він – національний герой, поет-романтик, який брав участь у створенні польської літератури" [15]. В сучасній Україні проживають близько 130 різних етнічних груп, а отже в різних регіонах України українське національне самоусвідомлення та тісно пов’язана з ним політична орієнтація і суспільна організація є різними. Як зазначають автори збірника аналітичних матеріалів "Українська культура і європейська інтеграція", після здобуття у 1991 р. незалежності в Україні склалася така соціально-культурна ситуація, яку політологи назвали "четверним переходом": від тоталітаризму – до демократії, від планової економіки – до ринкової, від перебування у складі імперії – до національної незалежності, від недомодернізованої етнічної спільноти – до модерної політичної нації. Очевидно, що такі процеси не могли бути простими й безболісними" [1, 4]. Зрозуміло, що на території теперішньої України продовжує формуватися нація, яка в сьогод-нішньому розумінні все більшою мірою має на увазі формування політичної нації – коли незалежно від регіональних і етнічних відмінностей викристалізовується загальне поняття громадянства – громадянин України. Однак, соціологічні дослідження останніх років показують, що українці "прив’язані" до регіональних або локальних місцевостей. Наприклад, у моніторинговому дослідженні Інституту соціології НАН України близько 35% українців зазначають, що вони більше "прив’язані" до тієї місцевості, де вони народились і проживають. Враховуючи, що нація знаходиться ще в стадії свого формування, важливим показником є те, що 40% громадян України суб’єктивно ототожнюють себе з державою Україною (національно-державна ідентичність). Цікаво, що є відсоток громадян, які вважають себе громадянами колишнього Радянського Союзу, 2-3% людей – громадянами Європи. Є навіть певний відсоток людей, які вважають себе громадянами усього світу! Отже, за висновками А. Ручки, в сучасній Україні ідентичність є багатошаровою, багатомірною [15]. Відтак, перед гуманітарною думкою нашої країни постала проблема збереження етнокультурної ідентичності українства як чинника суспільної організації. Постало і відповідне завдання – модернізація усталених традицій, відновлення і збереження притаманних українській культурі цінностей, розвиток етнонаціо-нального виховання дітей та молоді на теренах багатоетнічної України. Стрімке зближення і взаємопроникнення культур може впливати на усвідомлення суті українського національного характеру, крізь призму якого зреалізовуються уні-кальні духовні й художні цінності етносу. Класик світової музики І.Стравінський зазначав: "Традиція – це зовсім не те саме, що звичка, нехай навіть пречудова, бо звичка означає позасвідоме набуття, що прагне стати машинальним, в той час, як традиція випливає зі свідомого та зумисного засвоєння чогось. Справжня традиція не є свідченням зниклого минулого; навпаки, це жива сила, яка тонізує та інформує теперішність" [12, 37]. Саме про таке розуміння традицій нам слід піклуватися сьогодні й надалі. В умовах сучасної динаміки європейського культурного розвитку усна народна творчість, сформована завдяки єдності мови, звичаїв, традицій, національної психології, етнічної самосвідомості, уособлює в собі етнодуховну культуру українського народу і є складовим елементом системи цінностей, накопичених на всіх етапах розвитку української національної культури. В реаліях сьогодення українська традиційна народна культура, зокрема народна творчість, український музичний фольклор, в контексті етнічної самосвідомості та як чинники національної самоідентифікації українства, враховуючи індивідуальні особливості людини, без напруги допомагають кожній особистості ідентифікувати себе з національною культурою рідного народу, сприяють вивченню української мови, пісень, звичаїв, обрядів, традиційних рухів тощо. В українському традиційному народному побуті, як суттєва частина загальнонаціональної народної творчості, з глибини віків, від народних обрядів і вірувань, бере початок музичний фольклор. Продовжуючи існувати в різних своїх жанрах в наш час, він відбиває динаміку життя людини від колиски до зрілості та загальне людське життя в усьому розмаїтті його форм. Музичний фольклор є специфічною системою національного художнього світобачення, що функціонує невід’ємно від національної ідентичності. Діалогічний за своєю природою фоль-клор консолідує людей, втягуючи різні соціальні, етнічні, релігійні групи у неперервний діалог і спонукає їх до взаємної толерантності. Серед переваг музичного фольклору, як дидактичного знаряддя формування національної ідентичності, – його доступність та попит серед широких верств населення. Національна культура стає стрижнем національного розвитку особистості, нації (етносу), держави, а також взаємозв’язку особистості з нацією. В контексті етнокультурного "довкілля" етнічне та національно-культурне начала виступають як форма етнокультурної ідентичності та її складової – національної самоідентифікації людини, – збагачуючи сучасне суспільство надбаннями етнонаціональної духовності, етнокультурним досвідом минулих поколінь. Водночас, у житті сучасної України, наповненої багатьма культурними впливами та взаємовпливами, традиційна й сучасна культури – два полюси в широкому спектрі міжкультурних досліджень. Це становить одне з протиріч суспільної організації, для вирішення якого необхідна розробка глобально орієнтованої стратегії етнонаціонального виховання та інноваційних технологій, що забезпечать ефективне впровадження цієї стратегії у суспільне життя на загально-державному рівні. Потужним механізмом, спрямованим на самоусвідомлення громадянами України національної ідентичності, є державна політика. Насамперед, це політика в галузі культури і освіти, що мають суттєво впливати на розвиток національної культурної ідентичності особистості вже на етапі її первинної соціалізації. Національна культура в усі часи означала передусім світогляд і си-стему цінностей, унікальний образ будь-якої країни та її народу – той духовний і моральний фундамент, на якому формується особистість зі своїми індивідуальністю та національною ідентичністю. Самосвідомість і усі ролі людини в суспільстві є продуктом суспільного розвитку. Ще Е.Еріксон наголошував на тому, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не хімічними чи біологізаторськими факторами і між особистістю та суспільством немає антагонізму. Саме Е.Еріксон висунув положення про "ідентичність особистості" як центральну властивість людини, що сигналізує їй про нерозривний зв’язок з навко-лишнім соціальним світом. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визначенні цінностей людини та її соціальної ролі [14, 214]. Отже, особистість невід’ємна від системи соціальних зв’язків, у які вона включилася. Якими є особистості, що складають суспільство, таким є й суспільство. Також можна стверджувати, що яким є суспільство, такими є й особистості, які в ньому живуть. Сьогодні українська культура переживає перехідний період і знаходиться в стані надбання нових смислів. Значною мірою цей стан пов’язаний саме з пошуками національної ідентичності особистості. Дедалі більше проглядаються позитивні тенденції в процесі національної самоідентифікації українства, збі-льшується значення української мови в суспільстві, яка, за твердженням О.Майбороди, є мовою з "чистою совістю" [9]. "Культура – найбільший скарб кожної держави. Для України порятунком від хвороб цивілізації завжди була і залишається народна творчість", – запевняє М.Дмитренко [3, 3]. Не можна не погодитись з тим, що усна народна нематеріальна традиційна культура відіграє вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності й перспективи існування. Очевидно, що приналежність до української етнічної спільноти не може визначатися тільки українськими прізвищами. Адже належати до певної нації означає відчувати себе її частиною, мати в собі почуття національного патріотизму і гордості, проявляти бережливе ставлення до усього, що відрізняє рідну націю від інших, насамперед, до національної мови. В українській суспільній організації одну з найбільш серйозних етнополітичних проблем становить те, що етнонаціональна та мовна більшості не співпадають, і це залишається джерелом можливих суперечностей на мовному ґрунті. Так, на сході України етнічними українцями себе вважають 59% громадян, а спілкуються українською мовою лише 14% з них [10]. Як стверджує дослідник М.Шульга, в сімейному спілкуванні співвідношення мов становить 50 : 50, що свідчить про те, що українське суспільство розділене на дві мовні спільноти [7]. Однією з причин, на нашу думку, є процес регіоналізації, що тісно пов’язаний з формуванням регіональної ідентичності й залишається в Україні об’єктивною реальністю. Можна звернути увагу і на існування так званих мішаних типів культури, втягнених в індустріальну модернізацію, але таких, що зберегли свої культурні традиції. У змішаних традиційно-індустріальних типах культури відносно гармонійно сполучаються елементи модернізації й етнічно зумовлені стереотипи поводження, устрою життя, звичаїв, національних особливостей світовідчуття. Прикладом таких суспільств є Великобританія, Японія, деякі країни Південно-Східної Азії, Китай. У цьому процесі незаперечною є культурна інтеграція – "досягнення узгодженості і відповідальності між регіонами, культурними установами, традиціями, етнічними формами культури, між культурною спадщиною суспільства і новими досягненнями культури, завдяки чому утверджується нова система цінностей, що, однак, не передбачає уніфікації цих цінностей" [4, 4]. Зауважимо, що "досягненнями" такої узгодженості історичного співіснування двох етносів в Україні – російського і українського, створення мішаних російсько-українських сімей – є змішання двох мов, української і російської, і утворення так званого "суржику". Проте, зрозуміло, що поява таких новоутво-рень розпочалася не сьогодні, а отже, і надалі можливий розвиток культури з "меланжевим ефектом" (визначення А. Ручки). Таким чином, в процесі творення етнокультурної ідентичності необхідно, з одного боку, засвоювати національні цінності, а з іншого – активно інтегруватися до умов конкретного суспільства, враховуючи свої індивідуальні особливості, світоглядні цінності й особисту спрямованість. По-друге, нинішнє століття постає як століття розвинених інформаційних технологій, глобальної комп’ютеризації виробництва. Наслідком інтенсивного розвитку новітніх технологій стає те, що різні культури впливають одна на одну набагато швидше та інтенсивніше, ніж раніше. Тому, активно долучаючись до прогресивних світових здобутків, слід, насамперед, відновити свою самодостатність і виступати як рівноправні партнери, не поступаючись своєю гідністю та самобутністю. Ці ідеї поділяє американський політолог А.Лейпахарт, який, розмірковуючи про національні держави, наголошує на тому, що для взаємосприйняття у конкретній спільноті потрібна певна ступінь ізольованості й автономності фрагментів певного соціуму. По-третє, визначаючи основні характеристики сучасної світової та української культури, сутність творення етнокультурної ідентифікації полягає в тому, щоб, запозичуючи найкраще, передбачати активізацію процесу національної культурної та цивілізаційної самоідентифікації, урахування взаємних культурних потреб, інтересів та запитів, збереження самобутньої етнокультурної ідентичності кожної особистості і суспільства та країни в цілому. Тільки так етнокультурна ідентичність може стати джерелом порозуміння і злагоди, провідним чинником суспільної організації. Отже, сьогодні актуальними постають питання, пов’язані зі всебічним обґрунтуванням й осмисленням етнокультурної ідентичності, як провідного чинника суспільної організації та як важливої умови ефективності розкриття етнодуховного потенціалу українського народу. Незаперечною є актуальність збереження традиційних форм культурного спілкування українського народу, коду нації – національних традицій, української мови, сакрального мистецтва, фольклору – тих традиційних механізмів культурної трансляції та кодування, крізь призму яких реалізуються духовні й художні цінності вітчизняного етносу, формується соціально-культурна ідентичність особистості вже на етапі первинної соціалізації. Збереження самобутньої етнокультурної ідентичності кожної особистості, суспільства та країни в цілому має великий вплив на суспільну організацію. Теоретичне вирішення цієї проблеми допоможе висвітлити справжній національний інтерес, усвідомлення якого є необхідною компонентою розвитку українського суспільства, спроможного обумовити його життєздатність. Використані джерела
|
|
Інформація про УЦКД | Наукові розробки | Бібліотека праць | Методичні розробоки | АІС ''Народна творчість'' Наш банер | Мапа сайту | Посилання | Контакти | Архів новин | Блоги науковців УЦКД Обласні центри народної творчості | Голодомор 1932-1933 рр. |
||||||
|
||||||
