|
|
|
В Україні у місті Києвi 26 - 30 квітня 2010 року вiдбудеться Всеукраїнський конкурс читцiв імені Тараса Шевченка, відкритий для учасників з України та зарубіжних країн.
Засновник і організатор конкурсу – Український центр культурних досліджень. Конкурс читців проводиться за підтримки Міністерства культури i туризму України. За поданням українських національно-культурних товариств країн проживання до участі в конкурсі запрошуються аматори, учнівська молодь, студенти вищих та середніх навчальних закладів, професійні виконавці. |
|
2. Влада, суспільство та культура в сучасній УкраїніПiсля зруйнування старого компартiйного механiзму iдеологiчно-культурної обробки населення поки що не створено нового цiлiсного механiзму вироблення та здiйснення державної культурної полiтики (власне, не сформувалося ще навіть нової національної ідеології, яка б відбивала погляди не самих лише націонал-демократів, а й широких сспільних верств).Формально культурними питаннями "відають" кілька відомств ¬¬¬Міністерство культури и мистецтв, Міністерство освіти і науки, Держкомітет інформаційної політики та телерадіомовлення, Держкомбудархітектури, а також місцеві органи влади (облуправління та райвідділи культури). Фактично єдиними координуючими державними органами у цiй сферi є відповідна служба Адмiнiстрацiї Президента та апарат Вiце-прем'єр-мiнiстра з питань гуманiтарної полiтики, ¬¬¬втiм, вони опiкуються також охороною здоров'я, соцiальним захистом, наукою, освiтою тощо. За формально покладеними на нього функцiями Мiнiстерство культури і мистецтв є органом, покликаним здiйснювати державну культурну полiтику, однак за iснуючою структурою та реальними можливостями воно переважно дiє як орган управлiння пiдпорядкованими закладами галузi культури, яких є близько 120 (кільканадцять із них мають статус нацiональних) - 3 театри, 17 iнших музично-концертних органiзацiй (симфонiчнi оркестри, хори, цирки, ансамблi тощо), 8 музеїв, 8 бiблiотек (в тому числi Парламентська бiблiотека України), 6 кiностудiй, 10 вищих навчальних закладiв, 7 iсторико-культурних заповiдникiв, 4 науково-дослiдних заклади, кiлька пiдприємств, газета "Культура й життя", журнали "Українська культура", "Пам'ятки України" (усі три часописи фактично не виходять уже багато місяців через брак фінансування) та iн. За розмiром бюджету та кiлькiстю пiдпорядкованих закладiв деякi облуправлiння культури не поступаються Мiнiстерству, однак регiональна культурна iнфраструктура має iнший вигляд: у нiй домiнують клубнi заклади, бiблiотеки, кiнотеатри та школи естетичного виховання (тобто музичнi та художнi). Практично у всiх обласних центрах iснують театри, краєзнавчi, iсторичнi та художнi музеї, фiлармонiї, а в найбiльших мiстах (Львiв, Харкiв, Одеса, Донецьк, Днiпропетровськ) - ще й оперовi театри та симфонiчнi оркестри. Аналiз ставлення провiдних полiтичних сил в Українi до проблем культури та культурної полiтики свiдчить: брак суспiльного консенсусу щодо основних засад цiєї полiтики та фактична вiдсутнiсть її цiлiсної концепцiї у нинiшньої влади не є випадковими. На жаль, усi основнi полiтичнi сили (для спрощення мiркувань обмежимось розглядом позицiї "лiвих", "нацiонал-демократiв", "лiбералiв-реформаторiв", "центристів" та "партiї влади") керуються у своєму ставленнi до культури не стiльки iнтересами останньої, скiльки бiльш чи менш шляхетними або прагматичними полiтичними мiркуваннями. Культурні аспекти ранньої політичної програми нацiонал-демократiв (повернення в поточний обіг усієї нацiональної iсторично-культурної спадщини, утвердження українськоi мови в усiх основних сферах публічного життя) нині, по десятилітті незалежності, здійснено лише частково; зрусифікованість (радянізованість) багатьох культурних практик виявилася надто глибоко закоріненою, а вплив російських мас-медіа та поп-культури (що "вестернізувалися" набагато швидше за українські) - надто потужним. Тому представники націонал-демократів нерідко скаржаться на "шалену русифікацію", яка нібито триває в Україні, та закликають до посилення "українізаційних" заходів у мас-медіа й системі освіти. За іронією долі, у багатьох конкретних проявах позиція нацдемократів має чимало "радянських" рис - орієнтація на адміністративні методи, на передусім бюджетне утримання культурної сфери, намагання обмежити дію ринкових механізмів тощо. "Найпросунутіші" з-поміж них останнім часом закликають до запровадження українського аналогу affirmative action, забуваючи додати (чи просто не знаючи), що ця урядова кампанія сприяння соціальній рівності чорношкірих американців, по-перше, не давала істотних результатів, по-друге, була визнана неконстуційною й через це припинена. Натомість близькі їхні союзники у "правому" таборі ¬¬¬"ліберали-ринковики" надають першочергового значення економiчним реформам, чи то вважаючи, що все iнше якось саме собою потiм додасться, чи то просто не маючи чiткого уявлення про важливiсть та шляхи розв'язання культурних проблем. Це, втiм, зайвий раз звужує їхню соцiальну базу. Найсвіжішим прикладом такої позиції стала програма "уряду реформаторів" В.Ющенка (до якої не вдалося внести поправки щодо запровадження протекціоністичного податкового режиму для вітчизняних культурних індустрій), або більшість проектів нового податкового кодексу, поданих на розгляд Верховної Ради 1999-2000 р., в яких специфіку культурної (й загалом неприбуткової) сфери так само проігноровано. Для "лівих" традиційним "культурним" компонентом їхньої програми була ностальгійно-радянська орієнтація, яка в сучасних умовах набула форм орієнтіації російської (або ж "слов'янської", бо найрадянськішою державою нині є Білорусь). У сучасних кризових умовах та в поширених настроях ностальгiї за давньою "стабiльнiстю" вони знаходять пiдтримку помiтної частини суспiльства, особливо - на сходi України та серед людей старшого вiку. Серед конкретних "культурницьких" дій "лівих" - тривала кампанія за надання російській мові статусу другої державної, опір "насильницькій українізації", торпедування запропонованого ще урядом В.Пустовойтенка законопроекту про контроль концертно-гастрольної діяльності (адже більшість "гастролерів" - з Москви) та ін. Однак деякі світоглядні зміни в сучасному українському суспільстві, помічені соціологами (зокрема, послаблення російської орієнтації на Сході й Півдні при збереженні російськомовності) спричинили відповідні "культурні" зміни й у лівому політичному таборі. Скажімо, "відколоте" від СПУ угруповання на чолі з Іваном Чижем підкреслює місцеве, українське коріння своєї ідеології, посилаючись на соціалістичну інтелектуальну традицію М.Драгоманова, І.Франка, В.Винниченка, М.Скрипника. У так званих "центристів" (які на різних етапах свого існування то зливаються, то рішуче розмежовуються з "партією влади") ставлення до культурних питань є таким самим розпливчастим і ситуаційно-"багатовекторним", як і вся їхня політика. Можна лише відзначити недавню тенденцію до більшої "українізованості" (зокрема, перехід деяких раніш цілком російськомовних центристських лідерів на державну мову в публічних виступах), але у зміну ставлення до культурних проблем як "залишкових" це поки що не вилилося. Втім, є серед "центристських" угруповань і такі, що підкреслено заявляють про себе, як "представників російськомовного населення" (зокрема, СЛОн та його галасливий "культурний речник" В.Малинкович) і ставлять гасла офіційної двомовності та тісніших зв'язків з Росією на одне з чільних місць у своїх програмах. Втім, пересічний російськомовний виборець, вочевидь, не розуміє, як (або навіщо) зробити ці зв'язки "ще тіснішими", й віддає перевагу на виборах іншим партіям. Нарештi, "партiя влади" пiдходить до проблем культури з погляду "суспiльної злагоди" та стабiльностi, намагаючись не дратувати "електорат" і не дратуватися самiй з таких другорядних питань, як культура. Тому всi державнi культурно-полiтичнi рiшення приймаються лише внаслiдок сильного тиску чи то "злiва", чи то "справа", а коли такого тиску нема, все вiдбувається за iнерцiєю. Власне, й деяке пожвавлення "українізаційних" заходів з початку 200 року можна пояснити радше реакцією на світоглядні зміни в "електораті", аніж зміною світогляду самої "партії влади". Та головна проблема у формуванні суспільного консенсусу навколо засад державної культурної політики полягає, на нашу думку, у відсутності такого консенсусу в самому культурно-мистецькому середовищі, в його розсвареності, слабкості в ньому структур громадянського суспільства, а значить - у нездатності цих структур здійснювати достатній і цілеспрямований вплив на політичні еліти. Ці останні якщо й вдаються часом до діалогу з "культурним середовищем", то представниками цього середовища виявляються або керівники національних творчих спілок, або ж спеціально зібрані працівники державно-комунальної мережі закладів культури. Втім, можливо, обрання незалежного теледіяча В.Княжицького та президента АУП Ю.Покальчука до Нацради з питань радіо й ТБ виявиться кроком до формування згаданого суспільного консенсусу щодо нових засад культурної політики. * * * Як уже зазначалося, традиційно репрезентативними структурами мистецького середовища вважалися творчі спілки, які аж до початку 1990-х років об'єднували мало не все активне мистецьке середовище. Творчi спiлки України пройшли довгий i суперечливий шлях - вiд розквiту незалежних мистецьких органiзацiй у 1920-i роки та iнiцiйованого Сталiним примусового розпуску їх з наступним утворенням кiлькох "галузевих" контрольованих режимом спiлок, де не було мiсця вiльнiй творчостi, до значної суспiльної сили, що вiдiграла помiтну роль у народженнi незалежної Української держави. Нинi творчi спiлки й далі об'єднують кількісну більшість професiйного мистецького середовища, хоча в деяких галузях мистецтва вже діє більш як по одній творчій спілці; вони є органiзацiйно та творчо незалежними вiд держави чи полiтичних угруповань, однак про їхню господарчу незалежнiсть та економiчне процвiтання говорити не доводиться. Занепадають Худфонд, Лiтфонд, спiлчанськi видавництва й часописи. Криза, елементи розкладу, якi проявляються в культурній iнфраструктурi, не могли оминути й мистецьке середовище. У ньому вiдбувається розшарування: на вiдносно просперуючу меншiсть, яка зумiла пристосуватися до умов "майже-ринкової" економiки або ж знайшла споживача своєї продукцiї за кордоном; та на невдаху-бiльшiсть, яка до нових умов пристосуватись не може або не бажає, i в залежностi вiд цього або занурюється в апатiю й зневiру, або ж ностальгує за благословенними часами щедрих бюджетних дотацiй, планових гастролей, черг за державними нагородами та почесними званнями. Ця ностальгія час від часу набуває конкретних інституційних форм - то стипендій "видатним діячам", то чергових почесних звань і нагород, а то запровадження такого дивного інституту, як "національна творча спілка" (при тому, що творчі спілки є громадськими об'єднаннями, а статус "національного" надається лише державним закладам). Загалом слід констатувати, що легітимність статусу спілок як повноправних представників мистецького середовища викликає нині дедалі більше сумнівів у суспільстві, що породжує проблему створення цим середовищем, усім громадянським суспільством нових авторитетних представницьких структур, які б могли вести успішний діалог із владою з проблем культури. |
|
Інформація про УЦКД | Наукові розробки | Бібліотека праць | Банк методичних розробок | АІС ''Народна творчість'' Наш банер | Мапа сайту | Посилання | Контакти | Архів новин | Блоги науковців УЦКД Обласні центри народної творчості | Голодомор 1932-1933 рр. |
||||||
|
||||||
