|
|
 |
Нематеріальна культурна спадщина України. Співпраця з ЮНЕСКО |
 |
Положення про Всеукраїнський відкритий конкурс читців імені Тараса Шевченка |
|
|
|||||||||
 |
Народні аматорські мистецькі колективи | |
«Міжнародні та Всеукраїнські культурно-мистецькі заходи регіонів України» |
|
Народне мистецтво карпатського регіону України | |
Фольклорні колективи України |
|
Культура кожного народу сягає тих надр, коли з лона синкретизму виформовувались різноманітні способи осенсування життя племен через матеріальні та духовні магічно-ритуальні, обрядово-звичаєві, утилітарно-художні функції. Мовна діяльність, міфологічне пізнання світу, потреба освоєння природи, збереження та захисту себе й довкілля породжували механізми родової колективної пам’яті, появу традиції з її системою ритуалів, звичаїв, обрядів, уявлень та візій, що від покоління до покоління набували ознак внутрішнього саморозвитку, своєрідного „культурного розгону” чуттєво-раціональних сфер, ледь вловимих зрушень і трансформацій свідомісних чинників буття. На ґрунті міфології, соціальних відносин первісного суспільства виникли фантастичні прозові розповіді чи поетичні ритмізовані твори про сакральних першопредків – культурних героїв. Наступним етапом за часів згасання первісно-общинно-родового ладу стала поява епічної поезії. Минуло багато століть, поки зі сфери давніх магічних культів, ритуалів та звичаїв почали виникати художньо-творчі рефлекси, що не належали до власне сфери міфічної чи обрядової, проте засвідчували неабияку мистецьку потенцію з функціями не тільки сакральними, пізнавальними, але й консолідуючими, естетично-виховними, розважальними тощо. Через усну колективну пам’ять, відповідну зміну світоглядних орієнтирів міфічний позачасовий герой еволюціонував у реального культурного, епічно-історичного. Розпад первіснообщинного ладу, занепад міфології, зміцнення сімейних уз призвели до появи епічного героя, котрий долав страшних чудовиськ і повертався до своїх кревних переможцем. Рівень самосвідомості спільноти мав бути досить високий, адже витворити такого героя-богатиря могла, з одного боку, ще не зовсім згасла міфічна традиція, з іншого – життєва реалія: боротьба із сусідом-загарбником чи кочовиком-поневолювачем. Саме оця патріотична „поєдинкова свідомість”, змагальні дії за утвердження себе як господаря і своєї спільноти викликали до життя своєрідну форму поетичного вияву – класичний епос. Специфічний антипод міфу, його руйнівник, епос вивів на кін історії не синтез фантазувань та уявлень, а художній синтез освоєної екзистенції шляхом ідеалізації не богів, ідолів, а найкращих представників свого середовища. Основними формами побутування класичного епосу народів світу були односюжетні пісні та монументальні багатосюжетні поеми-епопеї (шумерські пісні про Гільгамеша, давньоіндійська „Рамаяна”, якутські олонхо, киргизький „Манас”, узбецький „Алпамиш”, калмицький „Джангар”, билини Київського та інших циклів тощо). На ранньому етапі формування народностей класичному епосові були притаманні героїзація історії через ідеалізацію епічного соціуму та гіперболізацію діянь богатирів, що, зрозуміло, не давало підстав для конкретної історичної ідентифікації. Поняття епічного часу, епічного простору („епічна земля”), епічний герой (велетень, богатир) зазнають трансформацій у зв’язку з активізацією та драматизацією історичних подій, формуванням не тільки народностей, а й націй. В епічних традиціях цього періоду не тільки послаблюються фантастичні елементи та художній вимисел, майже зникають умовно-неозначені реалії, але й з’являються риси, що вже не підлягають законам загальної класичної типології епосотворення: епоси набувають національного забарвлення і стають потужним чинником самоідентифікації нації. Відомий російський дослідник В. Пропп відзначив, що „найважливішою, вирішальною ознакою епосу є героїчний характер його змісту, а зміст визначає боротьба і перемога” – „боротьба не за вузькі, дріб’язкові інтереси, не за власну долю, не за особисте благо героя, а за найвищі ідеали народу в дану епоху”  . Саме такий характер боротьби засвідчує усна творчість слов’янських народів: сербські епічні пісні, болгарські юнацькі та гайдуцькі пісні, історичні пісні, балади інших народів.До унікальних пам’яток світової епічної традиційної культури належать українські народні думи. На велике значення дум як репрезентантів української народної культури вказав ще 1892 року І.Франко: „Справді рицарським духом дихає також новий богатирський епос, який в той саме час між 1560 і 1648 рр. виріс у степах запорозьких. Чудові думи про Самійла Кішку, про бурю на Чорному морю, про втечу трьох братів з Азова, про Марусю Богуславку тощо – це ті безсмертні пам’ятники ще першого етапу в розвитку козацтва, які створені генієм самого народу і які назавжди будуть предметом гордості українського народу” .Захоплені відгуки про українські народні думи висловлювали іноземні діячі науки і культури, зокрема, німці Й.Гердер, Ф.Боденштедт, англієць В.Морфіл, француз А.Рамбо, італієць Д.Чамполі, американка Т.Робінсон (Тальві) та ін. Так, Ф.Боденштедт у народознавчій книзі „Поетична Україна” авторитетно заявив: „У жодній країні дерево народної поезії не зродило таких величавих плодів, ніде душа народу не виявляла себе у піснях так живо і правдиво, як в українців” .Хоч про український епос написано впродовж майже двох століть чимало досліджень , усе ж і досі залишаються актуальними проблеми з’ясування жанрової специфіки дум, їхньої ґенези, питань класифікації, співвідношень з іншими жанрами (голосіннями, билинами, історичними піснями, баладами), з літописами, літературою. Потребують спеціального студіювання поетика, текстологія дум, порівняльне епосознавство, історія дослідження жанру, висвітлення впливу дум на художню літературу, мистецтво.Термін „дума”, безсумнівно, має народне походження, застосовувався на означення співаних наративів соціального характеру. Вважається, що перша зафіксована згадка терміну „дума” належить польському хроністові С.Сарницькому: пишучи про відважних братів Струсів, які загинули в битві з волохами 1506 року, відзначив, що про них складені пісні, названі русинами-українцями думою. І.Франко у „Студіях над українськими народними піснями”, в статті „Пісня про смерть братів Струсів (1506 р.)” наводить перекладену цитату з „Анналів” С.Сарницького: „Того самого часу (1506 р.) два Струсі, молоді брати і хоробрі войовники, погибли в битві з волохами. Про них іще й досі співають жалібні пісні, що в русинів звуться думами й співаються тягливим голосом...” . У цьому свідченні маємо не лише вказівку на речитативний характер творів, але й натяк на зв’язок їх із жалісливою голосільницькою традицією.М.Возняк навів чимало згадок терміну „дума” в ХУІ–ХУІІІ ст. , зауважив, що самі кобзарі називали думи „козацькими піснями, псалмами”; вчений висловив припущення: дума – з болгарського „слово”, яке в давній Україні вживалося в значенні поетичної повісті („Слово про похід князя Ігоря”). Таким чином, дума заступила і давній український термін „слово” для творів, що постали під цілком новими впливами...”.Відома теза, що „у вітчизняне народознавство термін „дума” ввів К.Рилєєв” , видавши 1825 року книгу з назвою „Думи” (а М.Максимович „підхопив” це поняття й застосував як науковий термін на позначення жанру фольклору у виданні українських народних пісень 1827 р.), потребує уточнень, адже ще в рецензії на видання „Українських народних дум” К.Грушевської академік В.Перетц, багато в чому не погоджуючись із дослідницею, двічі наголосив: „Думи козацькі” – козацький епос – мали в ХУІ-ХУІІ в. ту назву, що їм, як гадають К.М.Грушевська й деякі її попередники, тільки після 1827 р. засвоїв Максимович – та й то за Бродзінським”; „як до ХУІІІ в. існували думи, так існував і самий цей термін у застосуванні до історичних українських пісень, складених нерівноскладовим віршем, що рецитували їх професійні бандуристи-кобзарі”.Цікаво, що термін „дума” активно використовувався в зарубіжних хроніках, різноманітних виданнях не тільки в ХУІІ–ХУІІІ ст., а й безпосередньо перед виходом збірок К.Рилєєва, М.Максимовича. Так, у „Календарі Львівському” 1823 року польською мовою було опубліковано статтю Д.Зубрицького „Про простонародні пісні”, в якій про українські думи сказано як про твори оригінальні, що їх нема в інших народів. Автор зазначає, що в поляків „нема дум” . В „Етимологічному словнику української мови” зазначено, що слово „дума” („роздум, гадка; народна ліро-епічна пісня) „здебільшого вважається запозиченням з германських мов; джерело запозичення докладно невідоме”, зіставляється готське „суд, слава”, давньоверхньонімецьке , давньоанглійське (англосаксонське) „гадання; думка; збори”; „досить переконливо пов’язується також” із праслов’янським „дму, дую” (пор. польське: гордість, пиха; болгарське: слово, мова) .Отже, лексема „дума” вбирає в себе чимало конотацій, у традиційній усній культурі та фольклористиці застосовується на позначення окремого жанру творчості. Що ж таке українська народна дума як жанр фольклору? Дефінітивний арсенал української фольклористики почав формуватися ще в добу романтизму, коли відбувалося зародження й становлення науки про усну народну творчість. Поняття „пісні про старовину”, „поважні пісні”, „історичні пісні”, „козацькі пісні”, „жіночі пісні” жанровій атрибуції підлягали лише умовно, необхідно було чіткіше розрізнити групи й цикли пісенної лірики та епіки. Скажімо, до козацьких пісень належали власне епічні твори про історичні події та постаті, балади, любовна лірика тощо. Перші визначення українських народних дум у фольклористиці запропонував М.Максимович. Від збірки до збірки впродовж майже чверті століття вчений корегував, поглиблював розуміння жанру. У „Передмові” до збірки „Малороссийские песни, изданные М.Максимовичем” молодий збирач і дослідник фольклору 20 квітня 1827 р. писав: „Особливо чудові думи – героїчні співи про бувальщини, що стосуються переважно часів Гетьманщини – до Скоропадського. Їх і нині ще співають сліпці-бандуристи, котрих можна назвати українськими рапсодами” . Згадавши про першу публікацію дум у збірнику М.Цертелєва, автор відзначив, що „кожна дума присвячувалась якій-небудь історичній події чи особі – передусім Хмельницькому, Палію, Мазепі та іншим”.У збірці „Українські народні пісні” (1834) М.Максимович вмістив окрему статтю „Що таке „думи”. На відміну від загального погляду на жанр, у цій короткій студії автор точніше окреслив жанрові ознаки дум, поставивши їх у ширший контекст народної творчості: „Думи – це пісні, що винятково належать бандуристам. Від пісень відрізняються більш оповідальним або епічним характером і вільним розміром, що полягає в невизначеній кількості тонічних стоп, хоча іноді (відповідно до ліричного стилю української поезії) вони перетворюються на пісню: тоді й розмір стає визначений, пісенний. Вірші майже завжди римовані. Зміст їхній переважно історичний” .Згодом М.Максимович повніше й точніше атрибутував думи як жанр, відзначив не тільки його сутнісні характеристики, але й вказав на зв’язок із попередньою епічною поетичною традицією: народними плачами (голосіннями), давньоукраїнською пам’яткою літератури „Слово про похід Ігорів”. Повторивши у трохи зміненому вигляді дефініцію з передмови до збірки 1834 р., вчений відзначив різницю між думами і російськими оповідними піснями та сербськими юнацькими: це й розмір (від 4 до 20 стоп, а сербський вірш десятистопний), і рима (часом римуються декілька рядків – аж до 10). „Початки такого складу, – відважно наголосив М.Максимович, – можна побачити в пісні про Ігорів полк, з якою українські думи близько споріднені...” .Важливо, що М.Максимович звернув увагу на широке тематичне коло епосу: „історичні особи і військові подвиги були хоч і головним, але не єдиним об’єктом української думи. Любила вона й сімейне життя і нерідко оспівувала родинні взаємини і почуття – як повчання своєму народові” .Наступні дослідники (аж до ХХ ст.) фактично використовували саме таке розуміння жанру – з більшими чи меншими корективами. Суттєве уточнення дефініцій М.Максимовича належить М.Костомарову: думами „прийнято називати такі народні твори, майже завжди епічні за змістом, які власне не співаються, а декламуються розспівно під звуки інструмента кобзи, бандури чи ліри, що є здобутком не всього народу, а кобзарів, співців, зазвичай сліпих, котрі ходять від місця до місця зі своїми інструментами і наспівують перед бажаючими. Думи визначеного розміру віршів не мають, але в ритмічній мові застосовуються рими, які в співі відповідають підвищенню чи зниженню голосу” .П.Житецький у монографії „Міркування про українські народні думи” (1893) жанрову специфіку терміну „дума” розкриває через характеристику стилю, мотивів та образів цих творів, проте чіткої дефініції не пропонує, що, очевидно, пов’язане з проблемою „нечистокровної”, за логікою вченого, ґенези цих творів. Етапним осмисленням жанрової специфіки, ґенези, музичних особливостей дум були праці Ф.Колесси. В доробку вченого про „козацький епос” (термін Ф.Колесси) є ряд спеціальних досліджень: „Мелодії українських народних дум” (1910 – 1913), „Про ґенезу українських народних дум (Українські народні думи у відношення до пісень, віршів і похоронних голосінь)” (1921), „Формули закінчень в українських народних думах у зв’язку з питанням наверстування дум” (1935), „Українська народна словесність” (1938), „Хмельниччина в українських народних піснях і думах” (1940), збірник „Українські народні думи: Перше повне видання з розвідкою, поясненнями, нотами і знімками кобзарів” (1920). Ф.Колесса, врахувавши досвід О.Потебні, М.Лисенка, П.Сокальського у вивченні пісень та дум, зокрема музичних характеристик, ритмічного складу, мотивів і стилю, вперше застосував синтетичний метод до розуміння природи жанру, особливостей виконавства. Вчений відзначив ліро-епічність та реалістичність дум, таку суттєву ознаку, як рецитація, наголосив на імпровізаційному характері виконавства, нашаруваннях („наверстуваннях”) у фольклорних творах, вперше у фольклористиці запровадив „правило поділу кобзарської рецитації на періоди або тиради” . Праця Ф.Колесси, наголошувала С.Грица, „була справді епохальним явищем у вивченні українського епосу”.У другій половині ХХ ст. у фольклористичних студіях активізувався епосознавчий напрям, що відповідно відбилося й на виробленні категоріального апарату. Спостерігаємо декілька підходів до визначення жанру: описово-номінативний (П.Павлій, М.Плісецький, П.Попов, Ф.Лавров, В.Хоменко та ін.), теоретико-дискурсивний (Б.Кирдан, С.Грица), компілятивно-наслідувальний (автори статей у підручниках, навчальних посібниках, антологіях, хрестоматіях, популярних виданнях збірок дум). Представники першого підходу досить загально окреслюють жанрову специфіку дум, як, скажімо, це видно з видань „Українська народна поетична творчість” (– Т.1. – 1958; 1965). Автор розділів „Думи” в цих двох підручниках П.Павлій трохи відсторонено зазначає: „Думами називаються героїчні епіко-ліричні пісенні твори типу поем, що оповідають про героїчні подвиги трудового народу, його кращих синів. Основні сюжети дум присвячені темам захисту вітчизни, боротьбі проти соціального і національного гніту, змалюванню громадського і родинного побуту трудящих України. Героїчну боротьбу народу думи оспівують в узагальнених образах, що вимагає розгорнутого сюжету. Епічна розповідь насичена ліричними мотивами і відступами. Виконуються думи мелодійною декламацією – речитативом, звичайно, під супровід кобзи або (рідше) ліри. Все це виділяє думи в окремий, своєрідний жанр...” .Більш конкретизовану філологічну характеристику жанру подав М.Рильський: „Дума – це віршований твір, виконуваний (як правило, соло) речитативом, що інколи переходить у більш співучий малюнок, під акомпанемент кобзи або бандури..., рідше – ліри. Рядки в цьому вірші різні довжиною (точніше, кількістю складів). Рима (здебільшого дієслівна) майже обов’язкова, причому часто-густо римується по декілька рядків поспіль... Думам властиві складні синтаксичні побудови, періодична мова, що різко відрізняє їх від пісень” .До теоретико-дискурсивного способу подачі матеріалу належать дефініції дослідників української епічної традиції, менш заангажованих ідеологемами тоталітарного сталінського режиму, ніж фольклористи 1940–1950-х років. За винятком окремих ідеологічних моментів, не втратили наукової вартості монографічні студії Б.Кирдана „Українські народні думи” (1962) та „Український народний епос” (1965). Важливо, що в другій своїй монографії вчений вже не пише про думи як „епічні та ліро-епічні твори”, а з першого вступного речення наголошує: „Думи – епічний жанр української народної поезії” .Відомий фольклорист-музикознавець С.Грица присвятила вивченню народнопісенної культури все життя. Її ґрунтовна монографія „Мелос української народної епіки” (1979) засвідчила високий розвиток фольклористичної думки в осягненні феноменів епічної традиційної культури. С.Гриці належить ряд спеціальних розвідок, статей про думовий епос . Саме С.Гриці випала честь репрезентувати дефініцію українських народних дум на сторінках престижного словникового видання, що його створювали спільно українські, білоруські та російські академічні фольклористи наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Ми наведемо лише ту її текстову частину, що атрибутує жанр: „ДУМА – пісенний епос українського народу, один із найбільш яскравих і самобутніх жанрів українського фольклору. Д. – масштабні, героїчного змісту словесно-музичні твори, що нараховують до трьохсот і більше віршів, виконуються патетичним речитативом під супровід кобзи, бандури, ліри, іноді без музичного інструменту. […] В Д. розрізняють старший і новий історичні пласти. Старший оповідає про боротьбу проти турецько-татарської навали в ХУ–ХУІІ ст. […], новий – про визвольну війну українського народу проти польсько-шляхетського гніту 1648-1654 рр. […]. До проміжного пласта належать соціально-побутові Д. […] Творцями та першими виконавцями Д. вважають учасників козацьких походів. Із часом ними стали народні професіонали – кобзарі, лірники, котрі об’єднувались у кобзарські та лірницькі цехи, братства, що проіснували до поч. ХХ ст. […] Поетика Д., її музичний стиль поєднали в собі риси середньовічної канонічності і барокової багато орнаментованої риторики. Вірш Д. вільний, від 6 до 16 складів із нерегулярною, переважно дієслівною римою. Велику роль у Д. відіграє емфатичний акцент. У словесному тексті Д. часті діалоги, поетичні паралелізми, градації синонімів (плаче-ридає, квилить-проквиляє, тяжко-важко), ретардації в закінченнях фраз і періодів. Зазвичай Д. починаються протяжним вигуком „Гей”, „Ой” на вершині музичної фрази (народна назва „заплачка”), на початку тексту часто трапляється фігура „слов’янської антитези” […]. До канонічних прийомів поетики Д. належать також кінцеві „Славослів’я” […]. Вільний вірш, взаємодіючи з музичним речитативом, підкорює його своїй акцентуації и синтаксичному поділу на тиради і групи тирад – періоди („уступи” за народною термінологією). Форма періодів астрофічна. Початковим фразам і закінченням „уступів” властива орнаментація мелосу, що знаходить розвиток і в інструментальному супроводі дум – в інтерлюдіях-„програваннях” між „уступами”. Д. властива канонічність сюжетів і поетики. Кожен виконавець варіює їх по-своєму, не виходячи однак за межі виробленої традицією думової моделі. В цілому Д. утворює цикл „уступів” – варіацій. Знакову функцію в Д., що єднає їхній стиль, виконує ладовий модус, що переважає в абсолютній більшості думових речитативів, – дорійський лад з підвищеним ІУ ступенем. Стадіально завершений епічний жанр Д. реконструюють у концертному виконавстві, розвивають у літературі, композиторській творчості і т. под.”.Посутню загальну характеристику епосу подано в статті „Підготовка академічного видання найцінніших пам’яток українського фольклору – народних дум” (2004). Зокрема, етномузиколог відзначає, що національний епос є інтегральною частиною культури народу, „синтезом його багатовікового мисленнєвого та історико-суспільного досвіду, який сягає родових відносин і сконцентрований навколо наскрізної субстанціональної ідеї державотворення, що замикає епічний цикл. Його динамічні процеси відбуваються всередині системи за рахунок варіювання, оновлення її стабільних елементів на рівні сюжетів, мотивів, формул без права відходу від регламентованих національною традицією епічних норм” .В українському літературознавстві найновіше визначення думи вмістив Ю.Ковалів у „Літературознавчій енциклопедії” (2007). Ця дефініція синтезує відомості про жанр; у статті коротко розкрито зв’язки дум з літературою . Ю.Ковалів на початку дефініції стверджує: „Думи – епічний жанр українського фольклору, генетично пов’язаний із голосіннями, історичними піснями та баладами, переважно про діяльність українського козацтва ХУІ–ХУІІІ ст. Від інших ліро-епічних жанрів різниться особливим речитативним способом виконання...”. Трохи далі в статті термін „дума” підмінено терміном „пісня”. С.Росовецький у навчальному посібнику з фольклорної жанрології також приєднується до тієї ознаки, що думи – пісні: „...Визначення жанру думи як типу художньої форми є загальноприйнятим і дозволяє без зайвого попереднього теоретизування вважати за думи всі фольклорні нерівноскладові пісні...” . Важливо, що дослідник дотримується епосоцентричного погляду на думи, відкидає намагання попередників зарахувати їх до ліро-епосу.Отже, дума як жанр тлумачиться в наукових джерелах ХІХ– початку ХХІ ст. на різних рівнях: романтичного захоплення, любительства, науковому. З дефініцій можна зробити висновок про недостатню розробку категоріального апарату у фольклористиці – науці, що впродовж двох століть формувалася й існувала під пресом цензури, заборон, ідеологічного тиску й визискування. Зрозуміло, що з’ясувати жанрову специфіку дум складно, адже для цього необхідно об’єктивно розкрити генезу й національну специфіку епічного феномену, неупереджено пізнавати глибинні народні витоки усної традиції. Нагромадження значної кількості емпіричних матеріалів, наявність певного досвіду попередників і формування нової фольклористичної школи нині актуалізують проблему вивчення українського епосу, його різноманітних виявів в утвердженні власне національної традиційної культури українців, її діалогу з культурами інших народів. Огляд відомих дефініцій жанру засвідчує потребу уточнень, доповнень. Тому пропонуємо власне визначення: Українські народні думи – це епічні монументальні словесно-музичні твори героїчного, соціально-побутового характеру, що відображають модус художнього мислення доби Відродження, бароко та кульмінаційний етап формування національної самосвідомості етносу, ідеї державності, мають астрофічну будову, вільний віршовий розмір (від шести до сімнадцяти і більше складів у рядку, рядки об’єднані в уступи), переважно паралельне дієслівне римування, виконуються – як правило, експресивним імпровізованим у межах традиції соло – речитативом (мелодекламацією) під супровід гри на кобзі або бандурі (рідше – лірі) і відіграють роль елітного стабілізатора в народній культурі. Вважається, що думи як жанр проіснували в активному автентичному побутуванні приблизно триста років, а в останні два століття перебували в стадії згасання, трансформації, переходу в художньо-самодіяльне концертне виконавство. Розгляд питання ґенези українських народних дум хотілось би розпочати з белетризованого уривка „Вступного слова” відомого письменника-фольклориста М.Стельмаха до збірки „Думи” (1959): „Терпкими соками суворої і величної історії, волелюбністю народного серця і незміреною любов’ю до рідної, навпіл засіяної зерном і кров’ю землі вирощена українська дума. Не в затишку біля домашнього вогнища, а на сплюндрованих вогнем і мечем поселеннях, не під дзвін золотої бджоли, а під гадючий посвист петлі татарського ординця і зловісний блиск турецького ятагана народжувався наш героїчний епос. Народжувався він там, де жив, страждав і боровся український народ: на велелюдних, розколиханих тяжкими звістками майданах і в орлиних гніздах Запорозької Січі, в турецькій неволі і в кривавих січах проти чужоземних людоловів і поневолювачів. Тому ми й крізь віки вчуваємо в українській думі кипучу пристрасть наших предків, разючий свист козацьких шабель, брязкіт невільницьких кайданів і ясу перемог” . Далі М.Стельмах патетично зазначає, що наш героїчний епос, народившись ще в ХУ ст., „крізь буремні віки дожив до сьогоднішнього дня і житиме для нових поколінь, бо генієм народу йому дано те безсмертя, перед яким безсилі тумани хронології...”.Іронія М.Стельмаха щодо „туманів хронології” небезпідставна, адже питання походження українських дум активно дискутувалося епосознавцями, істориками. Одні автори генезу дум виводили з княжо-дружинної поезії періоду Київської Русі, інші – з церковнослов’янських джерел або віршової книжкової традиції, з билинного епосу чи народних голосінь тощо. Міркування про генезу жанру висловлювали вже перші збирачі, дослідники й видавці дум: М.Цертелєв, М.Максимович, І.Срезневський, П.Лукашевич, М.Костомаров, П.Куліш та ін. Згодом більше уваги вивченню проблеми приділили М.Драгоманов та В.Антонович. До спеціальних досліджень питань походження та розвитку дум належать монографія П.Житецького „Міркування про українські народні думи” (1893), яка, за оцінкою В.Перетца, „створила епоху у вивченні ґенези дум” , розвідки О.Партицького „Думи народні” (1876), В.Науменка „Походження української думи про Самійла Кішку” (1883), М.Андрієвського „Козацька дума про трьох Азовських братів” (1884), І.Франка „Розбір думи про бурю на Чорному морі” (1894), „Студії над українськими народними піснями” (1907–1915), М.Сумцова „Дума про Олексія Поповича” (1894), Ф.Колесси „Про ґенезу українських народних дум (Українські народні думи у відношенні до пісень, віршів і похоронних голосінь) (1921), „Хмельниччина в українських народних піснях і думах” (1940), П.Павлія „До питання про походження українських народних дум” (1940), „Українські народні думи” (1955), К.Гуслистого „До питання про історичні умови виникнення українських дум” (1958), І. Цапенка „Питання розвитку героїчного епосу східних слов’ян” (1959). Окремі аспекти джерел формування дум висвітлюються в працях К.Грушевської „Дума про пригоду на морі Поповича” (1926), „Збирання і видавання дум в ХІХ і в початках ХХ віку” (1927), Б.Кирдана „Українські народні думи” (1962), М.Плісецького „Про походження думи „Івась Коновченко” (1961), „Про історичну основу українського народного епосу” (1979), „Українські народні думи: сюжети і образи” (1994), Н.Кононенко „Епос та плач: про витоки української думи” (1993), О.Грабович „Думи як символічний код переказу культурних цінностей” (1993), М.Пазяка та Н.Пазяк „Поетика народних дум, її джерела і традиції (На матеріалі варіантів „Думи про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі”) (1998), С.Мишанича „Українські народні думи” (2003), однойменна стаття про видання дум К.Грушевської (2006) та ін.Існує декілька концепцій походження українських народних дум. Так, М.Драгоманов та В.Антонович, публікуючи історичні пісні та думи, в передмові пов’язували значну частину матеріалу з епохою Київської Русі (перший розділ „Пісні віку дружинного і княжого”). Щодо другого розділу „Поезія козацького віку” вчені коротко висловились про генетичний зв’язок цих творів із дохристиянським фольклором, зокрема з такими жанрами, як колядка, щедрівка: „...Якщо в колядках і щедрівках, що не містять слідів християнства, слід шукати залишків давнього руського славослів’я богам, то в колядках і щедрівках необхідно шукати старовинних славослів’їв героям і князям” . Далі автори ще раз наголошують, що в Україні залишилися яскраві сліди домонгольської історії, але не у формі билин „великоруських”, а у формі беззаперечно глибоко давній і національній.Під впливом попередників (особливо М.Максимовича, Ф.Буслаєва , М.Костомарова) М.Драгоманов та В.Антонович як один із доказів цієї „національної форми” споріднюють думовий епос (зокрема, цикл творів про турецьку неволю, „Втечу трьох братів з неволі турецької з Азова”) із видатною пам’яткою Київської Русі „Словом про Ігорів похід”, що її „можна назвати південноруською думою ХІІ ст., що тільки не має рими новішої української думи”. До того ж, і „Слово про Ігорів похід” значною мірою є розповіддю про неволю братів Ігоря і Всеволода у половців”. Висновок дослідників: наприкінці ХУ – на початку ХУІ ст. й мали скластися епічні твори приблизно у тому ж вигляді, що відомі нам нині.П.Житецький наголошував: „Головна нота в думах – це ідея свободи від будь-якого насильства над особистістю. Представником і захисником цієї свободи був козак, і в цьому слові міститься основний нерв поетичного настрою, що панує в думах” . Найважливішою в думознавчій концепції П.Житецького була не „шпитально-книжна теорія”, як вважали численні дослідники радянської доби, а ідея глибоконародного психічного складу епічного поета-творця, котрий ні на йоту не відступав від народного світогляду. Відповідно в думах, у цьому складному процесі творчості” (П.Житецький) знайшли відбиток у згущеному, сконцентрованому вигляді поетичний настрій від пісень і враження від події. „Якщо в думах, – допускав учений, – виражений не тільки народний, але й національний настрій, то очевидно, що й творцями дум були люди, перейняті тим і іншим настроєм, тобто поєднували в собі елементи селянського простонародного і козацького культурно-народного чи національного”. Далі П.Житецький ще раз підкреслив, що думова епічна культура „була створена ініціативою і силами самого народу не заради пустої забаганки, а заради високих моральних інтересів, що мають загальнолюдське значення”.Оскільки, на підставі аналізу поетичного стилю дум, учений виявив чимало схожостей у народній традиції та індивідуальній віршовій книжній, то, зрозуміло, писав про впливи цієї писемної „вишколеної” сфери на формування та еволюцію монументального наративно-музичного епосу. У п’ятому розділі „Творці та співці дум” П.Житецький, можливо, піддаючись релігійним чи якимсь іншим впливам чи почуттям, логічно не продовжив пошуку істинних причин виникнення дум, не розкрив специфіки усної традиції, форм побутування власне епічного та ліро-епічного матеріалу в динаміці, трохи прямолінійно заявив, що „перші творці дум належали до стану калік убогих, щирих провідників у народні маси гуманних ідей християнства” ; у давнину „ніщая братія” перебувала під безпосереднім покровительством церкви: у різноманітних шпиталях і будинках пристарілих. При церквах були й школи. Взаємодія церкви, школи, шпиталів впливала на творчість старців, котрі переймали „твори шкільної мудрості” й розносили їх, обробляючи, ясна річ, у народному дусі.Згодом В.Перетц, розвиваючи дослідницьку концепцію П.Житецького, також наголошував на взаємозв’язках двох видів мистецтва – усного фольклорного та письмового літературного. Цей аспект студіювання залишається актуальним і досі, незважаючи на окремі зауваги Ф.Колесси, К.Грушевської, М.Возняка, Г.Сидоренко, Г.Нудьги, В.Крекотня, М.Сулими, С.Мишанича, С.Росовецького, Н.Малинської та ін. Усталеним поглядом на походження дум тривалий час була концепція Ф.Колесси, що до певної міри заперечувала позицію П.Житецького. Ґенезу та розвиток українських народних дум Ф.Колесса пов’язував безпосередньо з виникненням та зміцненням козацтва; занепад жанру був спричинений зруйнуванням козацтва як стану: „Думи – козацький епос, що зріс на підкладі воєнного козацького життя. Вони витворювалися поступнево, більшими й меншими групами, впродовж ХУІ–ХУІІ ст., як на це вказує їх зміст із виразними слідами наверстування, яких не встигли затерти століття усного переказу. […] Творцями й співцями дум були самі таки козаки. […] Думи – це продукт (витвір) традиційної усної словесности, з якою вони в’яжуться якнайтісніше своєю формою, стилем і змістом, хоч на їх творення, особливо на пізнішу їх верству, могла мати вплив і сучасна література: було ж поміж козацтвом чимало людей із шкільною освітою” .У розвідці „Про ґенезу українських народних дум” Ф.Колесса, простежуючи зв’язок дум невільницького циклу з голосіннями, наголошував на певній генетичній стадіальності жанрів: думи – „вища стадія того самого рецитаційного стилю, який виступає в голосіннях на давніших ступенях розвою, у примітивнішому складі” . Не відмовився фольклорист від цієї тези і в пізніших своїх працях. Зокрема, у дослідженні-хрестоматії „Українська усна словесність” він відзначив: „Своєю віршевою й музичною формою думи репрезентують тільки вищу стадію (ступінь) речитативного стилю, розвиненого вже давніше в голосіннях, із яких думи переняли й деякі мотиви й поетичні образи. З голосіннями споріднює думи й характер імпровізації”.Епічна творчість, зазначає С.Грица, полігенна, а тому Ф.Колесса, за її переконанням, помилявся, зводячи походження дум до зв’язків лише із одним жанром – голосіннями .К.Грушевська, уважно ознайомившись із різноманітними підходами до питання ґенези думового епосу, віддавала перевагу ідеям П.Житецького, В.Перетца, частково враховуючи й міркування Ф.Колесси. Цікаво, що Ф.Колесса в рецензії на двотомне видання „Українські народні думи”, високо оцінивши працю К.Грушевської, все ж розкритикував її наслідувальну позицію щодо походження жанру, тезу про те, що думи стоять „напівдорозі між загальнонародною усною поезією і книжною літературою” .Найґрунтовнішу рецензію на видання К.Грушевської опублікував В.Перетц. Авторка монографії зауважила, що її попередники (П.Житецький, його критики, „спеціально Драгоманов”) „трактували питання про історичного носія дум занадто просто й одноманітно, тимчасом коли вже сама ріжнорідність відомих нам дум говорить про ріжнорідне походження їх тем, прикрите тільки однорідним поетичним стилем, витвореним корпоративною традицією” .Погоджуючись із цим міркуванням, В.Перетц уточнив і доповнив, конкретизував його: „Звичайно, не тільки теми дум – різнорідного походження, то заходячи в стародавні часи, то в часи розмірно недалекі, напр., у ХУІІ в. Але цього мало – вони різнорідного походження й щодо окола, що їх створило: не можна припустити, щоб, напр., дума про Самійла Кішку, про Олексія Поповича, про смерть Хмельницького і з другого боку – про вдову і її синів – були продукт творчости одного окола. Для перших доводиться лишити около козацьке, для останньої – около обивательське, де переважно оберталися, від якого залежали і попит якого задовольняли пізніші н о с і ї дум, що їх, здається, немає підстав ототожнювати з творцями дум – тією ж мірою, як і північних оповідачів („сказителей”) „старин”, олонецьких рибалок, – з творцями бильового північно-руського епосу, що склався не між озерами й камінням Заонежжя, а в степах та містах далекого від них півдня, про який заціліла в билінах низка ремінісценцій. Ось чому нам здається, що, перебільшуючи ролю старцівських корпорацій – „старечих братств”, К.М.Грушевська теж вдається в деяку однобічність” .Надалі українське думознавство зазнало великого і тривалого ідеологічного тиску, проте й за тих складних умов, навіть, можливо, не із власних переконань оцінюючи близьких своїх попередників як авторів „теорії аристократичного походження дум”, „буржуазних націоналістів”, фольклористи висловили чимало слушних міркувань. Останнє стосується праць П.Павлія, М.Плісецького, А.Кінька, В.Хоменко, Б.Кирдана та ін. Йдеться, зокрема, про розширення кола генетичних зв’язків думового епосу з обрядовою календарною та родинною поезією, звичаєво-ритуальною сферою, повір’ями, народною казковою і легендарною прозою, билинною традицією, мотивами голосінь, замовлянь, балад тощо. Сучасні дослідники, звертаючись до розгляду питання міжжанрової дифузії, походження дум, їхнього творення та виконавства, безперечно, враховують здобутки вчених ХІХ–ХХ ст., додають чимало нового. Це видно з праць К.Черемського „Шлях звичаю” (2002), Н.Малинської „Думна героїка. Канон. Література: Онтологія спадковості” (2001), „Українські героїчні думи: Практикум. Навчально-методичний посібник” (2005), В.Кушпета „Старцівство: Мандрівні співці-музиканти в Україні (ХІХ – поч. ХХ ст.) (2007). Зокрема, В.Кушпет переосмислює раніше визнану (здебільшого під ідеологічним тиском) спільність українських дум і російських билин, вважає цю тезу застарілою: билини за своїм етнічним світосприйняттям – виразники російської культури, тому „будувати на них якусь давньоруську модель та ще й прив’язувати до них українські думи, намагаючись хоч якось створити „спільну колиску”, – справа сумнівна й невдячна” .Свого часу ще О.Потебня, простежуючи зв’язки народної словесності зі „Словом про похід Ігорів”, дум із російськими билинами та епосом південнослов’янських народів, однозначно висновкував про генетичну спільність деяких мотивів та образів української традиції саме з творчістю сербів, болгар. Зокрема, щодо образу Олексія Поповича однойменної української думи О.Потебня дотримувався тези не про його спадковість від билинного Альоші, як про це писали М.Дашкевич, О.Веселовський (у ХХ ст. – П.Павлій, М.Плісецький), а про оригінальність думи, її глибший зв’язок із сербськими піснями про Леку Дукадинця й Марка Кралевича та болгарською про Станковича Дуку. В монографії „Пояснення українських і споріднених народних пісень” О.Потебня зазначав, що Альошою Поповичем Ростовським російських билин і Олексієм Поповичем Пирятинським укр. думи „можна побачити лише дуже несуттєву схожість, що не дає підстав для висновку про те, що укр. дума є „переробкою билинного образу” (див.: Н.Дашкевич. Былины об Алеше Поповиче и пр. К. 1883, 60–1), або що „південний Олексій Попович доживає свій вік в образі Олексія Поповича української думи” (Веселовський...). Навпаки, в наступній болгарській пісні про Станковича Дуку (Миладин. 65 сл.) із стихій укр. думи знаходимо: бурю на морі, сповідь грішника, головний його гріх проти матері, камінь йому на шию, висновок про непростимість гріхів щодо матері й сестри і поздоровлення слухачам” .Узагальнений погляд на ґенезу жанру висловила С.Грица: „Думи є епосом реформаційної, козацької епохи в історії України і водночас континуумом епічної творчості Київської Русі, її відродженням у новій історичній ситуації, з новими дійовими особами, не відірваної від кореневої системи народної творчості княжого періоду. Ця ідея мала місце в роботах М.Максимовича, М.Драгоманова, М.Грушевського, Ф.Колесси, і приймається нами як основоположна в оцінці онтогенезу дум, розумінні їх сутності та перспектив розвитку” .Необхідно наголосити на потребі поглибленого сучасного спеціального наукового пізнання кожного з аспектів думової дотичності як до національних форм світовідтворення, так і до чужоземних – і не тільки в межах слов’янства. Ґенеза та розвиток дум безпосередньо пов’язані з проблемою їхньої класифікації. Хоч це й не завжди цікавило дослідників ХІХ – початку ХХ ст., усе ж у першу чергу ті, хто публікував думи чи збирався це робити, приділяли проблемі класифікації певну увагу. Потреба наведення окремих найповніших чи найхарактерніших класифікацій та їхнього короткого аналізу продиктована необхідністю вироблення більш-менш оптимальної системи розташування думового матеріалу в нашому повному академічному корпусі. Перші публікації дум М.Цертелєвим, М.Максимовичем, І.Срезневським, П.Лукашевичем, А.Метлинським, П.Кулішем та ін. засвідчили наявність довільно-хронологічного принципу упорядкування матеріалу. Науково достовірніші систематизації фольклору застосовано в томах П.Чубинського, М.Драгоманова і В.Антоновича, Я.Головацького, М.Костомарова. Зокрема, М.Драгоманов і В.Антонович, публікуючи „Історичні пісні українського народу”, у передмові відзначили: „Ми розділили збірник на частини відповідно до ходу історії народу...” . Вчені подали фольклорний матеріал за такими п’ятьма розділами: І. Пісні віку дружинного і княжого; ІІ. Поезія козацького віку; ІІІ. Пісні віку гайдамацького; ІУ. Пісні віку рекрутського і кріпацького; У. Пісні про волю. Другий розділ відповідно розкласифіковано таким чином: 1. Пісні про боротьбу з татарами і турками. 2. Пісні про боротьбу з поляками при Хмельницькому. 3. Пісні про Гетьманщину до 1709 р. 4. Пісні про занепад козацтва. 5. Пісні козацькі без невизначеного часу. Щодо дум, то в межах рубрик дослідники подали їх уперемішку з історичними піснями.Одну з перших спеціальних класифікацій думового епосу (щоправда, також у контексті з історичними піснями) запропонував М.Костомаров у монографії „Історія козацтва в пам’ятках української народної творчості”. До першого розділу „Боротьба козацтва з магометанським світом” ввійшли твори таких тематичних груп: А) Морські козацькі походи („Чорноморська буря” , або ж „Олексій Попович”, „Галерні невольники”, „Самійло Кішка”, „Богуславець”, „Маруся Богуславка”, „Сокіл”); Б) Сухопутні козацькі походи проти мусульман („Козак Голота”, „Атаман Матяш”, „Іван Коновченко”, „Атаман Федір Безродний”, „Самарські брати”, „Азовські брати”, „Діти Сірка”, „Долина Кодима”); В) містить історичні пісні. Другий розділ – „Боротьба українського народу з Польщею”: А) Хмельниччина (тут вміщено впереміш із історичними піснями думи: „Хмельницький і Барабаш”, „Оренди”, „Корсунська перемога”, „Дума про похід у Молдавію”, „Білоцерківський мир”, „Дума про смерть Хмельницького”); Б) Після Хмельницького („Палій і Мазепа”). Третій розділ – „Внутрішні суспільні явища, що виникли внаслідок бортьби з Польщею” („Дума про Ганжу Дендебера, або Андибера”, „Козак Нетяга і його дружина” – „Козацьке життя”). Костомарівська класифікація згодом послужила за певний відправний пункт К.Грушевській для рубрикування епічних творів. Цікавою, інтуїтивно-любительською була спроба О.Лісовського „сферичної” класифікації дум. Автор виокремив давніші (невільницькі плачі та „Самійла Кішку”) і новіші за походженням твори, а від них, як від своєрідної матриці, вивів групи зразків: історичні – власне героїчні, козацькі (про Хмельницького, Андибера, Голоту, про козацьке життя) та елегійні, моралістичні (від ядра „плачів”) . На початку ХХ ст. ґрунтовну класифікацію жанру запропонував Ф.Колесса у праці „Ґенеза українських народних дум”. Вчений розділив козацький епос на два масиви (верстви): 1) „старші думи” – невільницькі плачі; 2) „новіші думи” – про Хмельниччину та пізніші. Якщо перша група була тісно пов’язана з голосіннями, давніми історичними піснями, то друга – з героїкою перемог, соціальним оптимізмом: „Коли всі старші думи рисують сумні й страшні картини, а їх основним мотивом є неволя, смерть, сум і туга, то в пізніших думах проглядає самопевність і бадьорий настрій побідника – се виявляється гумором і сатирою, що викликає, або бодай обмежує, ліричний елемент” .Згодом у дослідженні-хрестоматії „Українська усна словесність” Ф.Колесса узагальнив класифікацію думового епосу. До найстарших, що „небагатьма зразками сягають у другу половину ХУІІ в.” вчений за змістом відніс три групи: 1) думи про турецьку неволю; 2) думи про лицарську смерть козака; 3) думи про щасливий вихід козаків із небезпеки та поворот із воєнного походу й поділ добичі. Пізніша верства козацького епосу, за Ф.Колессою, це думи про Хмельниччину, які мають „реалістичне забарвлення та залишають вражіння безпосередньої близькости до оспівуваних подій”. До цієї групи „підходять своїм реалізмом і гумористичним тоном іще три думи: „Про герць козака з татарином”, „Козацьке життя”, „Про Ганжу Андибера”. Далі йдуть думи побутові – „без історичного підкладу, із виразною моралізаторською тенденцією” .Класифікація творів жанру, що її застосувала К.Грушевська, частково враховувала досвід попередників, містила й нове. Фольклористка виокремила на підставі аналізу значно більшої кількості матеріалів, що були в її розпорядженні в порівнянні з М.Костомаровим, М.Драгомановим, П.Житецьким, Б.Грінченком, В.Науменком, Ф.Колессою та ін., шість груп, щоправда, неоднорідних за критеріями рубрикування: 1) думи невільницькі; 2) думи про море; 3) думи про степ; 4) думи про лицарство; 5) думи про Хмельниччину; 6) думи побутові. Крім тематичних груп, дослідниця назвала п’ять груп творів за характером територіального поширення, за часом походження та за кількістю записів: „унікати” – маловідомі думи, „пережитки старого репертуару”, що мають не більше 5 записів; більш відомі, що мають до 10 записів; популярні, що мають понад 10 записів; дуже популярні, що мають понад 20 записів .На жаль, дослідниця не досягла оптимальної наукової класифікації, на що вказували рецензенти В.Перетц (особливо вразливою була, на його думку, „топографічна” ознака, адже „море чи степ – річ другорядна”) , М.Марковський, Ф.Колесса. Акцентуючи на потребі перевидання „Українських народних дум” К.Грушевської, Р.Кирчів, не торкаючись проблеми класифікації матеріалу (очевидно, визнає її менш-більш прийнятною) вважає, що два томи можна було б продовжити у третьому й четвертому „за тим же планом і на такому ж рівні опрацювання з додатком того основного, що нагромадилося в думознавстві за останні 70 років”.Після фундаментальної публікації К.Грушевської в українській фольклористиці переважали популяризаторські видання. Виняток становить том в упорядкуванні Б.Кирдана „Українські народні думи” (1972). Не зосереджуючи значної уваги на проблемі систематизації, класифікації матеріалу, вчений усе ж торкнувся цих питань. У монографії 1962 р. виокремлено чотири тематичні групи: 1) думи про боротьбу з турецько-татарськими загарбниками; 2) думи про національно-визвольну боротьбу 1648–1654 рр. (у назві розділу, а відповідно й у змісті цей пункт „ідеологічно” відредаговано: „Думы о боевом подвиге защитников родной земли”); 3) думи про громадянську війну і соціалістичне будівництво; 4) соціальні та сімейно-побутові думи (виникали в різні періоди історії українського народу) . У дослідженні „Український народний епос” Б.Кирдан від третього пункту відмовився.Передмова фольклориста „Думи”, вміщена у збірці 1972 року, засвідчує трохи підкореговану позицію: „Думи можна умовно класифікувати на історико-героїчні та соціально-побутові. Історико-героїчні думи складаються з двох тематичних груп: 1) думи про боротьбу з набігами турецьких султанів і кримських ханів, 2) думи про національно-визвольну війну українського народу 1648–1654 рр. проти магнатської Польщі...” .Безперечно, таке багаторічне, сказати б, класичне „утрамбування”, епічного матеріалу не мало б становити для сучасників жодних проблем. Проте при підготовці дум до наукового видання – найповнішого в історії фольклористики – мусимо констатувати недостатність і певну неточність попередніх класифікацій і підходів. У навчальному посібнику „Українські героїчні думи” Н.Малинська (можливо, трохи песимістично) заявляє, що „питання класифікації залишається досить спірним” і „мабуть, залишатиметься таким весь час, доки дослідники не дійдуть єдиної точки зору на походження дум і, ширше, на історію культури українського народу” .У статті „Принципи наукового видання повного зібрання українських народних дум” С.Мишанич також акцентував увагу на цій проблемі. Його позиція загалом збігається із загальноприйнятою у думознавстві з певними засторогами щодо автентичності/неавтентичності деяких сюжетів (записів) та доцільності подання їх, а також дум пародійних, авторських . Невдовзі дослідник присвятив окрему студію гумористичним та сатиричним думовим зразкам. В одній із найновіших праць про думовий епос – статті про „Українські народні думи” К.Грушевської вчений знову осенсовує цінність тих зразків, що їх вважали сумнівними: „...Слід з більшою довірою ставитися до так званих фальсифікатів і підробок, бо не всі думи, віднесені до цієї групи, є такими. Багато з них є лише зводами кількох варіантів, редакторськими втручаннями в записані тексти з метою „покращення” їх художніх достоїнств”. Очевидно, більшу чи меншу довіру слід науково аргументувати. Текстологія дум як наукова проблема поки що серйозно фольклористами не розроблена. Полемізуючи із С.Мишаничем, С.Грица наводить деякі контраргументи на користь того, щоб не подавати у корпусі дум зразків неавтентичних, „нежанрових”. Тут дослідниця підкріплює свою позицію такими авторитетами, як В.Антонович, М.Драгоманов, Ф.Колесса , хоча відомо, що й ці вчені допускали втручання в автентику. Зрештою, ретельна робота текстологів-епосознавців в українській фольклористиці визріває нагальною потребою повернення до джерел. Йдеться не стільки про суб’єктивні реконструкції чи деструкції, а про встановлення об’єктивної картини стану документування (чорнові записи-нотатки, переписування на чистовик та ін.), едиційної практики тощо. У нашому академічному корпусі українських народних дум у п’яти томах застосовано як основоположний сюжетно-тематичний принцип систематизації та класифікації творів, що за ним підготовлено та видано майже тридцять книг серії „Українська народна творчість” – її в другій половині ХХ ст. започаткували і впроваджували в наукову едиційну практику такі видатні вчені, як М.Рильський, О.Дей, І.Березовський, М.Шубравська та ін. Безперечно, при цьому максимально враховується принцип хронології, хоча відомо, що фольклор часовій атрибуції піддається важко, за винятком відображення конкретних історичних подій та постатей. Звідси й виникає той момент умовності в подачі, розташуванні матеріалу, той сумнів, що про нього неодноразово писали попередники. Зрозуміло, що окремі сюжети соціально-та родинно-побутових на морально-етичні теми дум за часом походження можуть і передувати героїчним творам доби Хмельниччини, проте вміщуємо їх одним масивом, не порушуючи домінантної сюжетно-тематичної єдності. Маючи на меті якомога повніше репрезентувати жанр через сюжети у варіантах, численних записах ХІХ–ХХ ст., усвідомлюємо й ту обставину, що питання класифікації, тривалий час дискутоване у фольклористиці, не може бути вичерпане при підготовці до публікації першоджерел. Більше того, сподіваємося, що саме ці джерела в їхній найповнішій з’яві стануть об’єктивною основою глибоких спеціальних студій, присвячених проблемам ґенези, класифікації, поетики, текстології, психологізму дум тощо. Отже, корпус думового епосу відкривають твори невільницького циклу й ті, що тематично зв’язані з ними. Хронологічно це думи раннього козацького періоду, що охоплюють орієнтовно півторастолітній проміжок часу і складають два перших томи: „Невільники на каторзі” („Плач невільників”), „Плач невольника в турецькій неволі”, „Маруся Богуславка”, „Іван Богуславець”, „Сокіл і соколя”, „Федір Безродний”, „Самійло Кішка”, „Олексій Попович”, „Буря на Чорному морі”, „Отаман Матяш старий”, „Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі”, „Три брати самарські”, „Смерть козака на долині Кодимі”. Далі – у третьому томі – вміщено думи „Івась Коновченко”, „Козак Голота”, „Хвесько Ганжа Андибер”, „Розмова Дніпра з Дунаєм” та думи кульмінаційного періоду розвитку козаччини – Гетьманщини, Руїни (аж до початку ХУІІІ ст.): „Оренди”, „Білоцерківський мир”, „Корсунська перемога”, „Хмельницький і Барабаш”, „Богдан Хмельницький і Василь Молдавський», «Дума про смерть Богдана Хмельтицького», «Іван Богун», «Вдова Івана Сірка та Сірченки», «Семен Палій і Мазепа»; думи соціально- та родинно-побутові сконцентровано в четвертому томі: „Козацьке життя”, „Проводи козака”, „Смерть козака-бандуриста”, „Повернення сина”, „Сестра і брат”, „Удова і три сини”, „Сон удовиченка”. Окремо подаємо також твори трансформовані, пародійні, ряд новотворів ХХ ст. Вважаємо, що ці матеріали не лише поглиблять розуміння епічної традиції, а й відобразять як органічний стан її згасання за змінених історичних, суспільно-політичних умов та культурних контекстів, так і цензурно-репресивний; виявлять зв’язки народного художнього модусу мислення попередніх епох з авторським індивідуальним у новіші періоди. Деякі з цих творів засвідчують також явище міжжанрової дифузії, втрату формальних ознак дум, наближення їх до історичних пісень. Думи як феноменальне явище в українській культурі впродовж століть жили в козацько-селянському й міському середовищі завдяки талановитим носіям – кобзарям. Спочатку обдаровані вихідці з народу, а потім козаки, що грали на лютнеподібних інструментах – кобзах, інститут кобзарства загалом відіграли визначальну роль у творенні й поширенні думового епосу, формуванні національної самосвідомості українців. Йдеться передусім про багатьох невідомих кобзарів ХУІ–ХУІІІ ст., а також і про окремих талановитих співців-виконавців ХІХ–ХХ ст. – таких, як І.Стрічка, А.Шут, А.Бешко, М.Ригоренко, А.Никоненко, О.Вересай, І.Кравченко-Крюковський, Г.Гончаренко, М.Кравченко, І.Кучугура-Кучеренко, Ф.Кушнерик, Є.Мовчан, П.Носач, П.Ґузь, Є.Адамцевич, В.Перепелюк та ін .Думи, що дійшли до нас, переважно записані від відомих і невідомих кобзарів ХІХ – на початку ХХ ст. Репертуар співців-музикантів, особливості й характер виконання (співу й гри) простежили М.Лисенко, К.Квітка, Ф.Колесса, О.Правдюк, С.Грица та інші дослідники. Про музичні особливості дум та риси епічного виконавського стилю йдеться в статті С.Грици, вміщеній після нашої. Історія записування дум хоч і висвітлена в науковій літературі (О.Пипін, Ф.Колесса, К.Грушевська, М.Плісецький, П.Павлій, Г.Нудьга, С.Грица та ін.), все ж потребує спеціального дослідження, про що писав ще Б.Кирдан 1972 р. , частково зреалізувавши це завдання в монографії „Збирачі народної поезії” (1974). Наведемо деякі принципово важливі відомості збирацької динаміки, що служили своєрідним хронологічним орієнтиром для упорядників видань жанру, а також засвідчували становлення та розвиток спеціальної галузі науки – фольклористики.Перші записи дум відомі з кінця ХУІІ ст. Рукописну збірку Кондрацького в архіві Ягеллонського університету в Кракові виявив М.Возняк. У записній книжці Кондрацького 1684 р. на Правобережній Україні польською транскрипцією зафіксовано думу про козака-нетягу (пізніші записи сюжету мають назву „Козак Голота”) . „На жаль, запізно закріплений на папері зберігся козацький епос тільки в останках, які, виблискуючи високими поетичними вартостями й живим історичним колоритом, є вершиною розвитку літератури середньої доби українського народу, предметом його справжньої гордості”, – відзначав М.Возняк.На початку ХІХ ст. (1805 р.) В.Ломиковський записав тринадцять дум і три пісні. Рукопис, що мав назву „Повести малороссийские числом 16.. Записаны из уст слепца Ивана, лучшего рапсодия, которого застал я в Малороссии в начале ХІХ века”, підготував до друку О.Котляревський, але через цензурні утиски, підозру в сепаратизмі так і не опублікував. Через дванадцять років після смерті вченого це, як відомо, здійснив П.Житецький. М.Цертелєв 1814 р. записував фольклор у Полтавській губернії. Вісім дум, одна історична пісня ввійшли до першої публікації українських народних дум окремою збіркою „Опыт собрания старинных малороссийских песней” (1819). Ця подія стала етапною віхою у нашій фольклористиці, вона, за оцінкою О.Дея, відкрила історію публікацій українського народного епосу, започаткувала його дослідження, звернула увагу громадськості на кобзарів як носіїв оригінального жанру народної поезії, стала зразком і стимулом до нових записів. Збірці М.Цертелєва „судилося бути первістком українських фольклористичних видань взагалі” . Наступні віхи у записуванні дум пов’язані з іменами М.Максимовича, І.Срезневського, П.Лукашевича, М.Костомарова, М.Білозерського, О.Ніговського, А.Метлинського, Л.Жемчужникова, П.Куліша, М.Маркевича, М.Лисенка, О.Рубця, М.Драгоманова, П.Чубинського, В.Горленка, Д.Яворницького, Б.Грінченка, П.Мартиновича, Лесі Українки, Ф.Колесси, К.Квітки, М.Гайдая та ін. Особливо слід виокремити декілька принципово важливих публікацій, в яких вперше надруковано нові записи дум: збірки П.Лукашевича „Малороссийские и червонорусские народные думы и песни” (1836), М.Максимовича „Сборник украинских песен” (1849), А.Метлинського „Народные южнорусские песни” (1854), П.Куліша „Записки о Южной Руси” (– Т.1. – 1856. – Т.2 – 1857). Незважаючи на певний літературно-науковий доробок П.Лукашевича й А.Метлинського, О.Пипін назвав збірки народних пісень і дум їхніми „головними працями” .Розвиток української фольклористики періоду романтизму фактично сформував у записах та публікаціях основний думовий фонд – кілька десятків сюжетів. Із середини ХІХ ст. почався етап збирання епічного речитативного матеріалу з мелодіями. Поява численних публікацій епічного думового збирацького доробку спричинила й низку його спеціальних досліджень (праці М.Костомарова, М.Лисенка, М.Драгоманова, П.Житецького, І.Франка, В.Горленка, М.Сумцова, Ф.Колесси, В.Перетца, К.Грушевської та ін.). Історіографія видань та досліджень дум, висвітлена в монографічній частині першого тому „Українських народних дум” К.Грушевської, може стати основою спеціального подальшого дискурсивного думознавства. Останнє актуальне ще й із тих міркувань, що чимало оцінок теоретичної праці попередників застаріло, потребує переосмислення з урахуванням нових, повніших даних та сучасних методологічних підходів. Глибшого рівня розуміння феномену дум, на наш погляд, можна досягти й через вивчення поетики жанру. Цю проблему з’ясовували М.Максимович, М.Костомаров, Ф.Буслаєв , О.Потебня, П.Житецький, Ф.Колесса, К.Грушевська, М.Рильський, П.Павлій, О.Дей, О.Зілинський, Анна Галина Горбач, М.Пазяк, Н.Пазяк та ін. Думи як твори із розгорнутим епічним сюжетом вибудовуються за схемою: заспів або зачин („заплачка”), епічна оповідь – розгортання колізії з невеликими ліричними відступами, кінцівка („заключка”) та „славослів’я”, „славень”. Як зразки, витворені відповідно до народного ідеалу, тексти дум – це своєрідні художні коди реальності, що відображають не просто історичну подію, постать чи середовище, а подають символічний ключ духовності нації, утверджують її оптимістичний світогляд через ідеї волі, правди (справедливості), добра, любові, краси, ладування з природою. Через драматизм ситуацій, частий трагізм розв’язки конфлікту в протистоянні бінарних опозицій „свій – чужий” (часом і „свій – свій як чужий”), „правда – кривда”, „воля – неволя”, через пошук слави через істинну і ритуальну смерть народ естетизував своїх героїв до рангу ідеальних, робив їх богатирями, лицарями, моральними авторитетами, гідними доброї пам’яті й наслідування. Сюжети дум мають чіткий послідовний виклад, високу мистецьку пластичність образів, вражаючі психологічні характеристики героїв різних типів. Маємо наголосити: епічна українська думова традиція, на відміну від епосів багатьох народів світу, надзвичайно демократична, бо не має одного центрального наскрізного героя, навколо якого зосереджується розповідь і якому приписуються всі подвиги і слава. В українських думах діють герої безіменні й відомі представники з народного середовища, котрі є виразниками широких соціальних верств, втілюють ідеї волелюбності, справедливості, добра для суспільства. Лише невеликий цикл епічних творів про Богдана Хмельницького, можливо, міг би претендувати на роль такого епосу, проте результат діянь героя з погляду народу (особливо після Переяславської ради) був амбівалентним, що й не дозволило доцентровим тенденціям оформитися в потужний епічний пласт за зразком, скажімо, грецького чи фінського. Чи свідчить це про недоформованість епічної традиції, її слабкість, чи лише про недоформованість державницьку, українську маргінальність? У думах про багатьох героїв глибоко й широко розкрито менталітет українців, їхній колективізм, вільний вибір; здається, колективна свідомість наших пращурів не була підпорядкована тенденціям створення культу особи (козацького ватага „батька Хмеля” прославляли у фольклорі не як „царя-батюшку”). Цей культ творився не основною частиною суспільності, а зрадливою частиною керівної козацької верстви, котра, прагнучи зберегти за собою привілеї, матеріальні статки, з високості мети й духу сповзала до багна малоросійства . Народна пам’ять уславлює героїв за відважні, справедливі вчинки. Дистанція між паном отаманом і простим козаком тут незначна, а ідеї товариства, побратимства засвідчують справжній демократизм представників народу.Уже із заспівів дум відчувається епічна піднесеність, емоційне психологічне налаштування на сприймання подальшої розповіді (тут помітну роль відіграють вигуки, підсилювальні частки „Ой”, „Гей”: „Гей, у святу неділеньку та рано-пораненьку”). Відразу, одним мазком-уступом змальовується місце зображуваної події, зазначаються час, середовище дії героїв чи героя; пейзажна паралель відіграє не тільки своєрідну роль „розбігу думки” (О.Потебня), як у ліричних піснях, але й містить символічний код подальшого інформаційно-художнього поля і часом навіть натяк на розв’язку. Так, у думі „Буря на Чорному морі” (запис П.Лукашевича від кобзаря І.Стрічки 1832 р.) початок промовистий, такий, що стилем нагадує архаїчні протопоетичні образи замовлянь, епічно-образну канву „Слова про похід Ігорів”:
На синьому морі, на білому камені, Там сидить ясен сокіл-білозерець, Жалібненько квилить-проквиляє, На святе небо поглядає: Половина сонця і місяця У тьму потьмарило... Козацькії судна на три часті розбивало... Жалібне квиління, напівзатьмарення сонця й місяця, „три часті” інтригують-налаштовують на розповідь із надією. В інших варіантах (записи П.Куліша, В.Горленка та ін.) початки з вигуком „Ой” виконують роль емоційного вступу-переживання, епічної констатації передбачуваної трагічної події. Часом через заперечний паралелізм відразу подавалася зав’язка епічного твору:
Ой то не сиві тумани вставали, То з города Азова три брати з тяжкої неволі турецької втікали… (Зап. І.Срезневського). У думі про Самійла Кішку вже перший рядок виконує роль зав’язки: „Ой із города із Трапезонта виступала галера...” Закінчення загалом типові для певних груп творів. Скажімо, думам невільницького циклу властиві заклики до Господа визволити невільників:
На тихі води, На ясні зорі, У край веселий, Умир хрещений, В городи християнські... М.Рильський „побіжно відзначав”, що „мир хрещений”, „городи християнські” – тут категорії не стільки релігійні, скільки національні .Думові закінчення-славослів’я призначенні не тільки оплакати-пом’янути загиблих чи порубаних козаків, а висловити їм подяку за виконану патріотичну місію – „славу”: „...Його слава не вмре, не поляже”. Нерідко до цього додаються подяка Богові, отаману кошовому, всьому товариству козацькому „кревному і сердешному”, а також побажання слухачам думи „на многії літа до кінця віку!” Формули-кліше дум, безперечно, засвідчують рецептивність епічної традиції, в них часто застосовуються синонімічні паралелізми, тавтологічні вислови як іменникових, так і дієслівних форм: Січ-мати, хліб-сіль, чужа-чужаниця, вовки-сіроманці; біжить-підбігає, плаче-ридає, квилить-проквиляє, думає-гадає, кляли-проклинали тощо. Цікаво, що в авторитетних тлумачних словниках української мови чимало прикладів для пояснення лексико-семантичних ознак маловживаних слів взято саме із думового арсеналу. Це, зокрема, такі лексеми, як шапка-бирка, киндяк, габа, нетяга, летяга, галера та ін .У художній палітрі думового епосу багата епітетика. Як правило, це стильові епічні універсалії, що змальовують типове, характерне, підкреслюють ті деталі, що в народі сприймаються однозначно, зрозуміло: синє море, білий камінь, біла рука, жовтий пісок, темниця кам’яная, ясні зорі, тихі води, буйний вітер, сива зозуля. Іноді з’являються несподівані означення: „лакомство нещаснеє”. Порівняння, паралелізми в думах часто-густо заперечні і творять виразнішу картину події, середовища, подають оцінку явища чи героя у зв’язку з іншим предметом зіставлення – переважно зі сфери природи, іноді з певним асоціативним кодом: „Тоді козаки, як діти, не гаразд починали...” (дума про Самійла Кішку). Властива думам метафорика, менше – гіпербола, літота. Ледь чи можна сприймати буквально вислів, що Маруся Богуславка випускає на волю „сімсот козаків, бідних невольників”, які „тридцять літ у неволі пробували”. Важливу роль в епічному зображенні відіграє художня деталь, що виконує різноманітні функції: створення чіткого візуального образу, передачі емоційного чи фізичного стану героя, оцінки дії, вчинку, наміру тощо. Так, у думі „Смерть козака-бандуриста” старий залишає на могилі кобзу, щоб „буйні вітри по степу пролітали”, „струни зачіпали”; „На козаку, бідному летязі, сап’янці – // Видно п’яти і пальці” („Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер”); картина похорону козака: „Суходіл саблями копали, // Шапками, приполами землю носили, // Козацькеє тіло схоронили” („Вдова Сірчиха-Іваниха”). Символообрази дум надзвичайно різноманітні, можна сказати, різнорівневі. Крім світотворчих, космогонічних символів (вода, вогонь, земля, сонце, місяць, зорі, світове дерево – дуб, явір, горіх тощо), маємо ряд символів, пов’язаних із козацькою атрибутикою, обстановкою, світом рослин, тварин, числами три, чотири, сім, дванадцять, тридцять, сімсот і т.п. Окрема група символів має християнське забарвлення і використовується переважно на позначення численних страждань та випробувань, що випали на долю народу під час чужоземної зусібічної інтервенції. Ідея про отримання спасіння через віру й подолання життєвих труднощів помітно простежується в думах як мотив послаблення первісного імунітету й набуття рис милосердя, смиренності, своєрідного одомашненого тихого раю. Особливого символічного значення-узагальнення в думах набуває образ козака – носія волі, незламності духу, лицарства. Цей образ, безперечно, споріднений із європейським лицарством і має історико-типологічний характер через зумовленість виконання трьох місій: захисту рідної віри, рідної землі й рідної спільноти від ворогів. Щоправда, думовий епос, історична пісенність піднесли образ козака до етнічного символу: козаками почали називати українців ще за тієї бурхливої національно-визвольної доби. Отже, мова творів відображає традиційне багатство народного вислову, має стильові особливості епічної речитативної нарації, що забезпечують, з одного боку, реалістичність зображення, з іншого – глибокий психологізм та художню стабільну герметичність. Записи дум, що здійснювалися в ХІХ – на початку ХХ ст., засвідчують складний процес відтворення усних поетично-музичних форм на письмі. Окрім природних труднощів фіксації матеріалу, рукописні та друковані джерела розкривають чимало деталей суб’єктивного втручання збирачів і редакторів-видавців у записані тексти. Прагнення фольклористів доби романтизму подати сюжет якнайповніше щодо обсягу і найкраще щодо форми часом спричинювало не тільки внесення правок, „відсебеньок”, але й контамінацію – зведення кількох варіантів до одного. Згодом таку практику буде розкритиковано, в українській фольклористиці з другої половини ХІХ ст. (можливо, не без впливу європейської науки щодо розвінчання ряду фальсифікацій та містифікацій) стає модою виявлення неавтентичних записів і публікацій, що їх називають підробками і фальсифікатами. Особливо це стосувалося матеріалів, що їх подав І.Срезневський в альманасі „Запорозька старовина”. М.Драгоманов, В.Антонович, М.Костомаров, згодом К.Грушевська приділяють чимало уваги проблемі текстології дум. Проте їхні критика, осуд без детального конкретного аналізу й аргументів нині видаються малопереконливими. С.Мишанич із цього погляду відзначив, що якби не експедиція Лесі Українки та Ф.Колесси 1908 року, то „твердження про містифікації поглинули б увесь доробок М.Цертелєва, М.Максимовича, П.Лукашевича, А.Метлинського, І.Срезневського, П.Куліша, В.Горленка та ін. ...Підробки думового епосу були, але їх місце у загальному масиві автентичних записів таке мізерне, що не варті вони тієї веремії, яка піднялася і мусується досі навколо цього питання” . Далі вчений пише, що текстологія в галузі думознавства – суцільна цілина і що розробка питань текстології внесе ясність у трактування специфіки записування і видання дум на різних етапах розвитку науки.У нашому виданні актуалізується проблема текстології на прикладі творів кожного сюжету, проте, слід наголосити, це лише окремі спостереження, системна спеціальна робота як один із напрямів наукового студіювання ще попереду. Шлях рукопису від автентичного запису до едиційного результату – видання в українській фольклористиці ХІХ – ХХ ст. був надзвичайно тернистий. Нині маємо можливість об’єктивного аналітичного дослідження різних проблем текстології за архівними, друкованими джерелами . Витворені в лоні усної традиційної культури з її світоглядними життєстверджуючими домінантами, думи, безперечно, зазнали певного впливу писемної літератури. Проте вплив думового епосу на українську літературу, як на наше переконання, значно більший, глибший. Можливо, без жанру дум Україна не мала б геніальних творців світового рівня – М.Гоголя з його „Тарасом Бульбою” і Т.Шевченка з безсмертним „Кобзарем”, композитора М.Лисенка. Думову традицію відображено в ліро-епосі поетів-романтиків, у прозі, драматургії, поезії, музичному, образотворчому мистецтві другої половини ХІХ – ХХ ст. Українські народні епічні твори перекладені багатьма мовами світу, зокрема англійською, французькою, німецькою, італійською, румунською, російською. Як феномен народної традиційної культури українські народні думи залишаються безсмертним скарбом – оригінальним витвором національного генія. |
|
Інформація про УЦКД | Наукові розробки | Бібліотека праць | Методичні розробоки | АІС ''Народна творчість'' Наш банер | Мапа сайту | Посилання | Контакти | Архів новин | Блоги науковців УЦКД Обласні центри народної творчості | Голодомор 1932-1933 рр. |
||||||
|
||||||
