|
|
Олександр Гриценко
Телепроект «Великі Українці»: спроба культурного дослідження
У доповіді буде зроблено спробу проаналізувати, принаймні в загальних рисах, нещодавній телепроект «Великі українці» як культурне явище і як культурний продукт, іншими словами – з’ясувати, як він творився, вироблявся, споживався, регулювався і так далі – у відповідності до відомої, уже навіть класичної схеми культурного дослідження1.
За такою схемою, дослідження культурного явища полягає в тому, що аналізуються послідовно п’ять складників цього явища: його творення (виробництво культурного продукту), його споживання, сформовані ним репрезентації та пов’язані з цим ідентичності; нарешті, регулювання цього явища та пов’язаних із ним процесів з боку влади й суспільства загалом. Вочевидь, усі ці складники взаємопов’язані і в ідеалі аналіз має являти собою замкнутий цикл:
- representation – production – consumption – regulation – identities -
- і знову до репрезентацій. Ми намагалися діяти за цією схемою, одначе, повного циклу не вийшло через брак часу й неповноту інформації. Тому спробую тут накреслити таке собі пунктирне коло, а з інших доповідей моїх колег - учасників нашого спільного дослідження проекту «Великі українці» - читач може детальніше й глибше з’ясувати окремі складники цього проекту.
Почнемо з репрезентацій аналізованого телепроекту, що побутують у нашому культурному просторі (і не лише нашому, адже йдеться про запозичений у ВВС формат).
Сам телеканал «Інтер» позиционував своїх «Великих українців» як «большой мультимедийный проект, в котором участвует вся страна» та як «образец событийного телевидения»2. Підкреслювалося також, що це – формат телепрограми, придбаний у ВВС, а значить – він відповідатиме широковідомим високим стандартам ВВС (неупередженість, збалансована подача різних поглядів, невикривлена подача фактів тощо).
А «мультимедійний» статус цього проекту, вочевидь, передбачав, що проект матиме якісну рекламну підготовку, якісне телевиробництво, якісний Інтернет-складник. Нарешті, задекларована участь «всей страны» імовірно свідчить, що телеканал «Інтер» цим проектом прагнув вийти далеко поза своїх стабільних 24-25% національної телеаудиторії, залучити й заохотити інші масові аудиторії.
І справді, тодішній головний режисер каналу «Інтер» (і режисер-постановник «Великих українців») Ірина Іонова-Пилат заявляла: «Мы пришли к выводу, что нам нужен имиджевый проект-флагман, который неким образом зафиксирует первенство канала и его стремление быть презентером канонов – как идеологических, так и коммерческих»3. У цій заяві, окрім артикулювання задачі, що ставилася перед на аналізованим проектом, прикметними видаються також переконаність керівників «Інтера» у власній першості (котру треба лише «зафіксіровать»), а ще - в тому, що ідеологічні канони не формуються у суспільстві, а – «презентуються» якимось «презентером», після чого – вочевидь, «хаваються піплом».
Одним із перших кроків до втілення в життя такої амбіційної авто-репрезентації стала рекламна кампанія. Особливо значущою в плані «презентації канонів» стала та її частина, що була втілена в «лайтбоксах» у метро та на вулицях. Наскільки я спостеріг, розміщалися лише три види «лайтбоксів» (може, десь були й інші, але в Києві їх побачити не вдалося) – вони містили зображення іноземних «великих» із короткими текстівками, як-от: «Америка обрала Елвіса Преслі, кого ж обере Україна?» І портрет безсмертного Елвіса, ясна річ. Інший плакат: «Франція обрала Едіт Піаф, кого ж обере Україна?» І нарешті: «Англія обрала принцесу Діану, кого ж обере Україна?» Це навіювало споживачеві цілком однозначну думку: у згаданих трьох країнах перемогли саме згадані «велети».
Однак якщо хтось цікавився результатами голосувань на аналогічних телепроектах в інших країнах, той знає, що в Америці переміг не Елвіс, а Ронайльд Рейган; у британському телепроекті перемогла не принцеса Діана, а Вінстон Черчіль. Нарешті, Франція обрала не Едіт Піаф, а генерала де Голя.
Який висновок можна зробити з цієї рекламної акції, і як вона пов’язана з авторепрезентацією проекту «Інтера»? На мій погляд, рекламне маніпулювання результатами проектів у західних країнах може означати, що творці нашого проекту, з одного боку, обіцяли європейський рівень і відповідні стандарти («канони») телевиробництва, а з іншого боку - з легкістю почали маніпулювати цими стандартами й навіть загальнодоступними даними про результати голосувань в інших країнах.4
Такі маніпуляції, на мій погляд, свідчать про певні уподобання авторів проекту, про їхню готовність чи неготовність щось робити, нарешті, про певні наміри, усвідомлювані чи ні. Зокрема – можна запідозрити неготовність визнати той факт, що в провідних країнах Заходу віддано перевагу національним політичним лідерам консервативного напрямку. І водночас - готовність замінити цю неприємну картинку світу іншою, за якою західні глядачі обрали не національних провідників, а знаменитостей поп-культури.
Це можна трактувати як прояв інтенції, ясна річ, не задекларованої: мовляв, Україна, якщо хоче бути сучасною європейською нацією, має не зациклюватися на політиках чи там гетьманах5 (адже, як відомо від Петра Великого, «всє гєтмани билі ізмєннікі»), а обрати яку-небудь всенародну улюбленицю-співачку, наприклад, Софію Ротару.
І нескладно здогадатися, що саме такі незадекларовані, але прочитані багатьма інтенції породили альтернативні репрезентації цього телепроекту, котрі сформувались у, так би мовити, радикальніших культурно-політичних середовищах.
З-поміж альтернативних репрезентацій вкажу на дві найцікавіші.
По-перше, деякі націонал-патріотичні газети (про це детальніше – у доповіді Н.Білоцерківець та Л.Таран) із самого початку стали писати, що, мовляв, канал «Інтер» нав’язує Україні провокаційне шкідливе шоу. Згідно з таким прочитанням, «Великі українці» - це олігархічний (або й чужинецький) маніпулятивний проект, створений, аби запудрювати мізки народові. Скажімо, поет і колишній депутат Володимир Цибулько вже після першого студійного «шоу» проекту заявив на шпальтах «України молодої», що проект має за основне завдання “не народити надію на спроможність нації долати виклики майбутнього, а вибілити, виправдати радянську і російськоцентричну історіографічну модель6». Коротше, «Шустера шоу – нехорошоу», як написала «Україна молода»7 після скандального завершення проекту.
Після другої студійної передачі проекту (21 грудня) доктори наук Ю.Бездробний і В.Шендеровський та кандидат фіз-мат наук В.Козирський зі сторінок «Слова Просвіти» заявили, що подібне шоу «для України з її сьогоднішніми проблемами – це неприйстойна політична провокація8.» Поруч у тій-таки газеті якийсь В.Ференц з Івано-Франківська прозірливо вказує на вуха конспіраторів-глобалістів, що стирчать з-поза телепроекту, котрий насправді є «етапом великого інформаційного затюкування українського суспільства». Справжнім українцям, на його погляд, не варто брати участь у проекті, бо він «по-перше, створить невиграшний для нас імідж у вищих світових фінансових колах. По-друге, тестування української душі епатажним стресом такого типу шоу неприпустимо відкриє діловому світові всі потаємні слабини українського суспільства, що спокусить діловий світ до гріха заробляти величезні гроші.9»
Для мене особливо прикметними в цій смаковитій цитаті є бінарна опозиція між цнотливою і вразливою українською душею та підступними «світовими фінансовими колами», а також згадка про «гріх заробляти величезні гроші» (цікаво, від якої саме суми для В.Ференца заробляння грошей перетворюється на гріх?). При подібному сприйнятті проекту його ведучий Савік Шустер, російськомовний вільнюський єврей з італійським паспортом, перетворюється на символ антиукраїнської змови «космополітів» - зокрема, таким його бачить Н.Букша, авторка допису «С.Шустера шоу – нехорошоу» в «Україні молодій»: мовляв, хто такий Шустер, було ясно ще коли він очолював Московське бюро радіо «Свобода», котру тоді «називали «космополітичним ковчегом» за численність інтернаціональних прізвищ її співробітників: Джованні Бенці, Лев Ройтман, А.Фінкельштейн, О.Пуспунен, В.Тольц, А.Гіннес (sic), П.Вайль10…»
Своє неприйняття ідеї визначення «великих українців» шляхом масового голосування висловив також відомий ще з часів «перестройки» ліберальний публіцист Анатолій Стріляний (до речі, теж колишній працівник «космополітичного ковчега»), однак у нього це неприйняття має не націонал-ізоляціоністський, а радше інтелігентськи-елітистський відтінок: «Великі, вони і є великі. Їх треба знати, а не обирати. (...) Не можна навіювати тітці Клаві, що їй уже все під силу... Достатньо того, що вона може обирати до парламенту свою Юлечку або Раєчку. Немає нічого менш демократичного, аніж думка неком¬петентної більшості»11.
Втім, до питання «некомпетентної більшості» ми ще повернемося при обговоренні ідентичностей, означених у ході проекту.
Ще одна цікава репрезентація проекту, альтернативна як до націонал-патріотичної, так і до згаданої вище автопрезентації «Інтера», це – специфічне кримське його трактування. Після завершення першого етапу проекту сайт «Телекритика» вмістив великий огляд кримської преси12, з якого випливала думка, що «Великі українці» - то, мовляв, «не наша кримська справа», нехай українці обирають собі великих українців, а нам доречно обирати великих кримчан13. Втім, міркування з приводу того, кого вважати великим українцем, все ж висловлювало багато відомих кримчан. Популярністю при цьому користувалися князь Володимир Великий, Богдан Хмельницький та Микола Амосов. Особливо цікавим видається погляд Алексєя Васільєва, «председателя Таврического общества ревнителей памяти Николая ІІ»: «Самым великим украинцем я бы назвал Ивана Мазепу, в фигуре которого, как в зеркале, отражена фальшивая суть украинской государственности».
А з-поміж кандидатів у «великі кримчани» популярністю користувалися Катерина ІІ, Айвазовський і той-таки Володимир Великий. Він, до речі, відношення до Криму таки має, оскільки, на відміну від Ярослава Мудрого, в Криму бував і навіть охрестився в Херсонесі, отже, може вважатися «великим кримчанином». Хтось один із опитаних кримських високопосадовців – татарин, до речі - запропонував гунського володаря Аттилу, «ведь его держава простиралась от Кавказа до Швейцарских Альп», проте був достатньо обережним, щоб не пропонувати нікого з Гіреїв. Втім, «основателя Крымского ханства Хаджи-Гирея» запропонував Юрій Могаричев, історик і депутат ВР Криму. Він же, до речі, заявив: «Мне непонятно, почему в телепроекте Савика Шустера в первую десятку попал Ярослав Мудрый, который, собственно, положил начало феодальной раздробленности Киевской Руси, а не Владимир, который ввел ее в лоно цивилизованных государств того времени14 ».
Мабуть, тоді по Криму ще не «пронесся клич» на підтримку Ярослава Мудрого, про який мова йтиме далі...
Прикметно й очікувано, на мій погляд, що аналізований проект отримав як «із Заходу» (від націонал-патріотів), так і «зі Сходу» (точніше, з Криму) неформальну (і радше негативну) наліпку «шоу Шустера», хоча Савік Шустер не був ані автором задуму, ані режисером чи продюсером проекту15, лише одним із двох ведучих. Себто для багатьох глядачів визначальним у справі ідентифікації нового телепродукту став «розкручений бренд» ведучого. Це – як блоки Литвина чи Кличка в політиці: береться загальновідоме ім’я, котре має забезпечити рейтинг, політичний чи телевізійний, а «замовляють музику» інші, нехаризматичні особи, які у випадку провалу не нестимуть ані моральної, ані політичної відповідальності. Тож можна припустити, що вибір Савіка Шустера на роль ведучого мав на меті ще й сформувати репрезентацію проекту як «іще одного популярного шоу телезірки Шустера».
Наступний етап нашого аналізу - це творення або ж продукування телепроекту. Власне, на цю тему багато писалось у ЗМІ, зокрема - «Телекритика» детально розглядала виробництво «Великих українців»16. Тож додам лише кілька власних міркувань.
Вище висловлювалося припущення про виявлену в рекламній кампанії тенденцію «опопсити» проект, спрямувавши глядача в бік вибору з-поміж найбільших «селебрітіз». Додам, що на початку роботи над проектом промоційний відділ «Інтера» висунув ідею відзняти кілька рекламних роликів із Вєркою Сердючкою17. Але він (чи вона - Сердючка?) відмовився. А далі в ході реалізації проекту, можна сказати, тенденція «опопсіння» радше не здійснилася, натомість зреалізувалася тенденція до політичної скандалізації. А судити, котра з цих тенденцій (притаманних, як відомо, всьому нашому ТБ) гірша чи небезпечніша, не входить у завдання цього аналізу.
Оскільки проект було заявлено як мультимедійний, то доволі важливим, на наш погляд, став його Інтернет-складник. Цей складник детально проаналізовано в доповіді Надії Гончаренко, тому висловлю лише кілька власних спостережень.
Як на мене, з погляду культурного аналізу перший, найраніший варіант бази персоналій проекту, «вивішений» в Інтернеті, був цікавіший за той, що з’явився пізніше, коли проект почали критикувати, вказувати на помилки та лакуни, які невдовзі виправлялися й заповнювалися. Натомість ранній варіант бази персоналій «Великих українців», з усіма своїми лакунами та «фрейдистськими обмовками», дозволяв краще розгледіти, «відчитати» світоглядний, культурний портрет його творців-виконавців. На моє особисте переконання, цей портрет вийшов малоприємний для всіх нас: він свідчив про загальнокультурне невігластво й лінивство розробників, а також про постколоніальні атавізми в їхній свідомості, ба навіть своєрідну світоглядну шизофренію.
Я маю на увазі не медичний діагноз, а світоглядне явище, взагалі притаманне більшості суспільств, що проходили посткомуністичну трансформацію: некритичне поєднання взаємосуперечливих уявлень, що походять із комуністичної та вільноринкової ідеологій, із тоталітарного та демократичного способу життя суспільства18. Однак якщо суспільства Центрально-Східної Європи від такої шизофренії вже переважно вилікувалися, то у нас вона, як бачимо, квітне й далі, навіть серед трударів інтелектуальної праці на провідних телеканалах.
Симптомом такої шизофренії мені здається те, що творці бази персоналій, як можна судити за дискурсивними особливостями вміщених біодовідок, брали дані про «кандидатів у великі» зі світоглядно протилежних джерел: десь із емігрантських «бандерівських» видань, десь із старих радянських енциклопедій, а десь - із нинішніх російських видань, цілком імперських за позицією, і все це без помітних осмислення й редакторської обробки вміщувалося одне поруч із іншим (численні свідчення цього ви знайдете в доповіді Н.Гончаренко).
А згадані атавізми культурної постколоніальності полягають у тому, що розробники, як я підозрюю, отримавши завдання знайти дані про ту чи іншу видатну особистість, у багатьох випадках рефлекторно лізли в російський Інтернет і брали першу-ліпшу біографію потрібної особи, котра звідти «вискакувала». Яскравий зразок – біографія Миколи Амосова, в котрій практично не згадується Україна.
Коли ж знайдена біографія не влаштовувала розробників тим, що виявлялася задовгою, то її, як здається, не редагували з метою скорочення, а просто «обрізали» наполовину чи на третину і вміщували в базу те, що лишилося. Так сталося, зокрема, з Климом Ворошиловим та Андреєм Шептицьким. Красномовні приклади «імпортованих» та «обрубаних» біографій наводить Н.Гончаренко у своєму аналізі інтернет-складника проекту.
Розуміння професійності у творців проекту, і загалом – культурне «обличчя» наших телевізійників унаочнюються також шляхом порівняння якості бази персоналій із їхнім скрупульозним ставленням до візуального образу телепрограми. Так, арт-директор проекту Ольга Нєвская детально й зі смаком описувала, як розроблялися й «гармонізувалися» манжети та комірці ведучого Савіка Шустера із гардеробом ведучої Ганни Гомонай19. У порівнянні з неохайною Інтернет-базою турбота про манжети й комірці особливо пікантна.
В цьому контексті значущою стає фраза з інтерв’ю Андрія Цаплієнка (сценариста фільмів про Хмельницького та Ярослава Мудрого), який сказав, що фахові історики, мовляв, лише заважають у роботі: «нужно меньше всего учитывать позицию историков, потому что они сосредоточены на фактах, а не на личности»20. Іншими словами, фахівці-історики намагалися завадити Цаплієнкові створювати псевдоісторичне «фентезі» про Ярослава Мудрого, але це їм не вдалося: талановитий автор таки вклав у вуста Дмитра Табачника, «адвоката» Ярослава Мудрого, чимало перлин на кшталт того, що якби не Ярослав Мудрий, ми б усі тепер говорили по-татарськи або по-турецьки. Ну хай Цаплієнко не історик, але ж він учився у школі й міг би пам’ятати, коли жив Ярослав Мудрий, а коли тут з’явилися татари, не кажучи вже про турків. Жаль також, що Цаплієнкові невідомо, як багато слів тюркського походження в нашій (а тим більше – в російській) мові залишилося від контактів з половцями, печенігами, татарами і так далі. Виходить, Мудрий «недомудрив», погано впорався із своїм історичним завданням? Тож не зайве було б видатному сценаристові трохи підучитися і по-татарськи, і по-турецьки, та й українською оволодіти не шкодить... Втім, Цаплієнко, як уже сказано, не історик, але ж Д.Табачник – все-таки доктор історичних наук...
Ще один цікавий аспект продукування «Великих Українців» – добір учасників програми. Уже в першій передачі глядачам представили так званих «гарантів» та «експертів» - буцімто статечних, авторитетних у суспільстві людей, котрі мали своїм авторитетом і досвідом забезпечувати поважність і «солідність» проекту. Однак поруч із двома-трьома шанованими науковцями на кшталт академіка М.Поповича, у студії опинилися переважно ті самі політичні «біг-морди», які встигли нам набриднути в програмі «Свобода слова». У мене є дві гіпотези на пояснення, чому так сталося. Перша: можливо, причиною стала всюдисуща «теледжинса», коли політичні діячі різними «вагомими аргументами» забезпечують свою присутність у студії чергової рейтингової телепрограми. Прямих доказів цього я, ясна річ, не маю – адже в Україні ще нікому не вдалося довести жодного факту «джинси», про поширеність якої кажуть усі. Однак чим можна пояснити те, що в першій передачі проекту «гарант» Петро Симоненко протягом 25 хвилин (за підрахунками журналістів) просторікував, наче на партійному мітингу, що «найвеличнішим українцем» є товаріщ Лєнін, і ведучі його не зупинили?
Поясненням може бути хіба що друга гіпотеза: намір творців проекту полягав у тому, щоб «проїхатися на рейтингу» популярного скандального політичного шоу «Свобода слова»: мовляв, коли глядач побачить не лише того самого Шустера, а й знайомі обличчя політиків, і почує ті самі скандальні політичні «розборки», то вирішить: я дивився це раніше, дивитимуся й зараз.
Наступне «виробниче» зауваження – щодо коротких фільмів, покликаних розповісти про «десятку кращих» перед фінальними голосуваннями. Ведучими цих фільмів запросили виступити «адвокатів кандидатів» - відомих особистостей, «селебрітіз». Можливо, ця умова й була в форматі телепрограми, але я особисто дивився аналогічні фільми проекту ВВС Great Britons про Ньютона та про Черчілля, і жодного адвоката-селебріті в них не було. То були добротні документальні фільми з елементами акторської гри, з епізодами fiction. Іншими словами, я сумніваюся, що у авторів нашого проекту не було жодного іншого виходу, окрім брати «знаменитостей» на ролі ведучих. При цьому вибір ведучих, як на мене, часто був сумнівним, навіть тенденційним. Замість припущень, чому так сталося, тільки констатуватиму факти: з десяти «ведучих-адвокатів» маємо чотирьох політиків «анти-помаранчевого» табору (Д.Табачник, Л.Кравчук, Т.Чорновіл, Д.Корчинський). Ще троє – «знаменитості» зі сфери популярної культури: С.Вакарчук та син і батько Ступки. Ще двоє - «московські гості» Віктюк і Коротич (сказати б, «колишні українці»); нарешті, десятий «адвокат» - один з керівників проекту Вахтанг Кіпіані, тобто не «селебріті», а «інсайдер».
Хай читач сам судить про збалансованість і адекватність такого добору, мені ж він здається вельми цікавим. Є сильна спокуса зробити припущення, що вибір депутата-регіонала Тараса Чорновола як «адвоката» покійного лідера «Руху» В’ячеслава Чорновола був продиктований не стільки родинними зв’язками між цими людьми, скільки наміром скандалізувати політичних прихильників останнього, адже стосунки між батьком і сином були, так скажемо, складними, не згадуючи вже про скандальний факт переходу Т.Чорновола до супротивного політичного табору. А вибір одіозного Д.Корчинського на «адвоката» Богдана Хмельницького породжує запитання, чому ж «адвокатом» Шевченка не було обрано, наприклад, не менш одіозного Олеся Бузину? Це б, мабуть, допомогло підняти рейтинг програми.
Як на мене, дуже показовим для уявлень творців проекту про телевізійний професіоналізм став телесеанс «живого» зв’язку з російським космонавтом Маленченком (як можна судити з прізвища, етнічним українцем з походження – вочевидь, це й стало приводом для організації сеансу) в першій передачі проекту. На погляд «Телекритики», «организовать такое включение – это бесспорно высший пилотаж редакторско-продюсерской работы, не ведь космонавт был явно не готов говорить по теме21».
Як на мене, це не «вищий пілотаж», а яскрава ілюстрація відомої фрази «сучасна техніка в руках дикуна – купа металу». Поки запитання зі студії «Інтера» долітало до орбіти, поки сердешний російський космонавт докумкував, чого ж від нього хочуть (а це йому вдавалося не завжди), і вимучував із себе якусь відповідь, поки ця відповідь сягала студії, минало чи не кільканадцять болісних секунд, під час яких не один глядач, гадаю, запитував себе: «навіщо?» Адже космонавт, як слушно зауважує Н. Лігачова, «был явно не готов говорить по теме», а не по темі (наприклад, про цікаві досліди на орбіті) Шустер чомусь не запитував.
Так що в підсумку вийшла чудова демонстрація готовності каналу «Інтер» викинути купу грошей за кілька хвилин оренди засобів космічного зв’язку, практично не пов’язаних із темою програми. Вищим пілотажем продюсерської роботи це можна було б назвати в тому разі, якби «Роскосмос» (чи хто там у них надає розважально-комерційні послуги на орбіті) із зароблених на сеансі грошей забезпечив продюсеру програми добрий «відкат».
Останнє зауваження щодо продукційного аспекту стосуватиметься технологій продукування кінцевого результату проекту – «виборів найвеличнішого». Таких технологій, як можна припустити, використовувалося кілька, і вони застосовувались одна по одній, коли попередня «не спрацьовувала» так, як того б хотілося.
Спершу, як я вже казав, проглядався намір «опопсити» проект, і цим не лише піднести популярність телеканалу, а й «опопсити» всю проблематику національної свідомості та історичної пам’яті. Як уже говорилося, такий намір не зреалізувався, якщо й існував.
Потім ми стали свідками зусиль зробити телепроект політично скандальним, щоб у глядачеві «розбудити електорат», аби люди голосували за «великих» так, як вони голосували на виборах (засіб – добір учасників, і відповідно - характер дискусій у студії). Як мені здається (на підставі аналізу аудиторії програми), попри полум’яні промови «гаранта» Симоненка, це також не дуже вдавалося, що стало зрозуміло після обрання «десятки великих». Втім, у кінцевому наслідку це таки вдалося цілковито – фінал проекту став чи не найбільшим телескандалом в Україні.
Показовими для суспільного сприйняття обраної на першому етапі «десятки» є кілька оцінок та висловлювань у ЗМІ: з одного боку, «Газета по-киевски», розповідаючи 14 квітня про підсумки першого туру, дала заголовок «Они обьединили Украину»; з іншого ж, донецький журналіст Є.Ясенєв, запитаний тією-таки «Газетой по-киевски», констатував, що серед «десятки» - «мало людей, привлекательных для Донецка. Народ будет голосовать, наверно, все-таки за Богдана Хмельницкого... Может быть, за Лобановского. Хотя Лобановский – фигура для Донецка неоднозначная. Приятных Восточной Украине людей в десятке действительно мало. Другой десятки я и не ожидал»22. Іншими словами, результати, що їх російськомовні кияни трактують як об’єднавчі, у Донецьку сприймалися з таким собі фаталістичним («иного не ожидал») відчуженням – мовляв, знову там, у Києві все повирішували без нас. Прикметне також побіжне, напівсвідоме ототожнення Донецька – з усією Східною Україною, ба й з усім народом.
Отже, на останніх етапах проекту доводилося мати справу з матеріалом, «малоприятным для Восточной Украины» і з фактом недостатньої змобілізованості південно-східної аудиторії телеканалу. Тож актуальною стала наступна гіпотетична технологія продукування політично-бажаного результату: використати інші, надійніші комунікаційні мережі23. Скажімо, оголосити по телеканалу – не по «Інтеру», а по якомусь «приємнішому для Східної України», чи по місцевих радіостанціях – мовляв, «голосуйте за Мудрого, бо пройде Бандера!» Для цього не треба було дивитись попередні передачі проекту, треба було тільки знати номер, куди слати sms, і не пожаліти кілька гривень. Ось як про реалізацію цієї технології писала газета «Сегодня»: «…на Юго-Востоке раздался призыв: не хочешь, чтобы победил Бандера – голосуй за Ярослава Мудрого»24. І це не вигадана журналістами заднім числом історія для прикриття масової фальсифікації результатів: мені розповідав знайомий, який у дні голосування працював у журі мистецького конкурсу в одному з південних міст: прямо під час конкурсу членам журі стали дзвонити колеги з Донецька й Луганська, прохаючи, щоб вони тут-таки публічно закликали учасників конкурсу слати sms «за Мудрого». Доречно згадати кілька висловлювань донеччан, опитаних «Газетой по-киевски» одразу після фінального голосування. Якийсь «ІТ-спеціаліст» Владислав Беваник згадує: «…пошли слухи о том, что вроде бы Бандера набирает больше голосов, чем Ярослав, и это прозвучало вроде клича «Наших бьют!» Я начал отсылать sms с двух телефонов и друзьям посоветовал25.»
Ще епічніше розповідав редактор Інтернет-видання «Донецкая беседа» Олег Ізмайлов: «Когда народ юго-востока (sic!) прослышал про то, что в финале протаскивают Бандеру, то он массово кинулся голосовать за Ярослава Мудрого. Возможно, за два последних дня и случился такой вот вброс голосов, но это нормально.26»
Нагадую: незадовго перед цим деякі донеччани не відносили Ярослава Мудрого до «людей, приятных для Восточной Украины», а деякі кримчани вважали його ініціатором феодального роздроблення Русі, але ті, хто «раздавал призыв», розтлумачили їм їхню помилку. Важливим складником «призыва» стали чутки, що в голосуванні лідирує Бандера, а «донєцкіє бєсєдоватєлі» витлумачували ці чутки в тому дусі, що, мовляв, у зловорожому Києві «протаскивают Бандеру».
Однак цілком імовірно, що й ці активні заходи електоральної мобілізації не давали потрібного результату: ще за три дні до завершення голосування Ярослав Мудрий був далеким від лідерства. А пальці депутатів-регіоналів Д.Табачника, О.Бондаренко та інших втомлювалися годинами натискати кнопки мобілок, надсилаючи «багато сотень sms»…
Тому могла бути задіяна остання «спецтехнологія», про яку багато розповідалось у ЗМІ, зокрема – колишнім шеф-редактором телепроекту Вахтангом Кіпіані27. Стверджувалося, буцімто до протоколів провайдера мобільного зв’язку були включені сотні тисяч ненадісланих sms, за які було кимось заплачено, як за надіслані. Як і всі попередні, ця технологія, наскільки ми розуміємо, залишається гіпотетичною, а відрізняється вона від попередньо описаних лише своїм неправовим характером – адже ані маніпулювання свідомістю глядача, ані мобілізація своїх прихильників на одержання результату формально не є порушенням правил телепроекту. Як казав донецький «бєсєдователь»: «Если вброс голосов и был, то это нормально».
Однак у цьому варто-таки засумніватися: адже коли на початкових етапах проекту з’ясувалося, що надійшло 24 тисячі sms за «парканного рятівника України» Василя Цушка, то організатори таки прийняли рішення не зараховувати цих «голосів». Натомість коли за останні пару днів надійшло удвадцятеро більше sms за Ярослава Мудрого, то виявилося, що «все нормально» й нічого скасовувати не можна. Отже, регулятор таки існував, але то «вмикався», то «вимикався» з волі організаторів.
Ця справа логічним чином переводить нас до аналізу регулювання проекту та його суспільного сприйнятя.
Передусім варто згадати, які «правила гри» мав проект і як вони виконувалися дійовими особами. Оскільки формально проект здійснювався за відомим форматом ВВС, то звідти походили й правила, з якими, втім, одразу почали гратися і творці, й учасники, згідно з національною традицією українців, що її описав свого часу, здається, Хав’єр Солана («Українці грають не за правилами, а з правилами»).
Наприклад, очевидною умовою проекту «Великі українці» є те, що кандидатами у «великі» можуть бути лише українці, але автори проекту розпочали саме з дискусії (доволі маніпулятивної, на мій погляд) про те, хто може вважатися «великим українцем» - і виявилося, що жодного об’єктивного критерія тут бути не може. Такий результат був досягнутий у доволі примітивний спосіб: підібрані творцями проекту учасники дискусії (так звані «експерти» й «гаранти») один по одному відкидали кожен окремо взятий формальний критерій (походження, мова, місце народження), але можливість врахування певної системи ознак навіть не пропонувалася. Як написала наступного дня газета «Сегодня»: «Телеаудитория решила: «кровь», «земля», «язык» не имеют значения, чтобы считаться «самым главным украинцем28.»
Іншими словами, від початку здійснення проекту мали місце спроби як запроваджувати додаткові «правила» та регулятори, не передбачені форматом – (не)визначення критеріїв «українськости», створення «Ради гарантів» тощо; так і створювати у просторі телегри певні «зони без правил», де виграє завжди той, хто «здає карти» - завдяки наявності вже звичних для нашого телебачення (й суспільно-політичного життя загалом) закулісних «ручних» механізмів управління. На мій погляд, не обійшлося без таких регуляторів у доборі «гарантів», «адвокатів» для десятки «великих», а також в організації «призыва по Югу и Востоку Украины». І якщо документально підтвердяться згадані звинувачення щодо вже не першого в Україні «підрахуй-шоу», тобто – фальсифікації результатів телефонного голосування, то й його слід буде внести до переліку специфічних регуляторів аналізованого культурного явища.
Але головним, і, як на мене, найсумнішим результатом дії такого широкого набору специфічних регуляторів є те, що суспільство практично не має дієвих механізмів протидії подібним маніпуляціям, окрім критичного їх висвітлення в незалежних медіа й відповідного формування громадської опінії. Адже як реагувати на порушення, котрі не є порушеннями законності?
Телеканал відповідає лише за проведення телепередачі, провайдер мобільного зв’язку – за правильну доставку надісланих sms, а телепроект, як слушно сказала продюсер «Інтера» Ганна Безлюдна, «це не вибори президента чи парламенту, де в одні руки дається один бюлетень»29. І де є кримінальна відповідальність за порушення виборчого законодавства, додам від себе. Тому, як казали римські правники, «Nullum crimen sine lege» (немає злочину, якщо немає закону, котрий би тут порушувався).
Тепер проаналізуймо консумпцію, себто споживання цього телепродукту.
Журнал «Телекритика» у спецвипуску, присвяченому «Великим українцям», оприлюднила дані GFK Ukraine про аудиторії й рейтинги усіх передач цього проекту. За цими даними побудовано графік, з якого можемо побачити, як і хто дивився це шоу, хто його споживав30.
Я на підставі аналізу цих даних дозволю собі зробити кілька висновків і узагальнень.
Як легко бачити, рейтинг програми істотно залежав від вікових характеристик глядацької аудиторії: якщо враховуємо пенсіонерів, а ігноруємо підлітків (аудиторія «18+», тобто віком понад 18 років), то рейтинг помітно вищий, інколи майже вдвічі, аніж для аудиторії «14-49» (тобто не включаючи пенсіонерів, але з урахуванням підлітків від 14 років). Звідси - перший висновок: базова аудиторія проекту – це пенсіонери та люди середнього віку.
Натомість порівняння даних «національної панелі» із даними панелі «50+» (тобто по містах із населенням понад 50 тис.), що не відображені на нашому графіку, не дозволяє зробити однозначного висновку про більшу (чи меншу) популярність проекту у великих містах або в селах і містечках: сім передач мали вищі рейтинги за панеллю «50+» (зокрема, фільми про Амосова, Лобановського, Тараса Шевченка, Ярослава Мудрого та фінальне шоу), натомість 5 передач мали дещо більшу (хоча все одно невелику) популярність за «національною панеллю» (фільми про Бандеру, Сковороду, Лесю Українку, Франка та Чорновола). Та варто зазначити, що фінальне шоу 16 травня одержало за панеллю «50+» істотно вищі рейтинги (6,71 проти 5,56 для аудиторії понад 18 років, і 3,7 проти 3,18 для аудиторії 14-49)31. Це означає, що політична скандалізація проекту та віртуальний «двобій Бандери з Мудрим» більше зацікавили великі міста, і навіть привернули увагу молоді.
Із графіку видно, що після початково високого рейтингу 7-8 (а для старшої аудиторії – навіть 8,92 у першій передачі), що приблизно дорівнює рейтингам новинної програми ТСН на каналі 1+1 та шоу «Свобода слова» й «Шанс» на «Інтері» (але помітно нижче за рейтинг новинної програми «Подробности»), популярність програми опустилася до рейтингу 2-3 (дещо нижчий рівень, аніж у «Фактів» на ICTV та шоу «Я так думаю»), і лише скандальний фінал дозволив трохи компенсувати це падіння.
Поступове збайдужіння загалу супроводжувалося формуванням стабільної аудиторії програми (приблизно один-півтора млн. глядачів). Це, я гадаю, були не домогосподарки, а освічені люди, зацікавлені історією й культурою України. Підозрюю, що серед них не домінували жителі Донбасу.
Втім, динаміку рейтингу можна витлумачити й інакше: масовий глядач полюбляє «живі» (та ще й скандальні) студійні шоу, і менше звертає уваги на нехудожні фільми (цей байдужий до фільмів глядач повернувся на фінальне студійне шоу проекту).
У кожному разі, варто окремо розглянути споживання «персональних» фільмів про десятьох «великих» (до речі, «Газета по-киевски» зауважила, що вісьмох із цих десяти пересічний українець регулярно бачить на купюрах32, «некупюрними» виявилися тільки Лобановський і Бандера, - це підтверджує давню думку Маршала Маклюгена, що гроші є одним із провідних засобів масової комунікації).
Які ж тенденції простежуються при порівнянні рейтингів фільмів? Передусім – на фільмах криві рейтингів по різних вікових групах зближуються: отже, дивилася їх переважно згадана невелика, але стабільна аудиторія у 1.5-2 млн. «небайдужих» глядачів. Про відмінності телеспоживання фільмів між великими містами та містечками й селом уже йшлося вище – їх, між іншим, можна витлумачити тим, що у мешканців містечок і сіл Західної України дещо більший інтерес викликали «галицькі кандидати»: Франко, Чорновіл, Бандера.
Але про сильну «галицьку солідарність» казати не доводиться: якщо рекордсменом глядацької популярності з рейтингом 5,03 став фільм про Степана Бандеру (автор і ведучий – В.Кіпіані), то рекордсменом непопулярності (рейтинг 2,06 для аудиторії 18+ та 1,49 для аудиторії 14-49) – фільм про його земляка Івана Франка (ведучий – Св.Вакарчук). Це можна також вважати непрямим свідченням того, що молодь не виявила значного інтересу до програми (а літні люди не захоплюються «Океаном Ельзи»).
Натомість Остап Ступка, «адвокат» Григорія Сковороди, зумів зацікавати частину молоді своєю оповіддю про мандрівного філософа як «першого хіппі» (судячи за тим унікальним результатом, що рейтинги цього фільму для обох аудиторій зрівнялися).
Другий «з кінця» за непопулярністю – фільм про майбутнього «переможця» Ярослава Мудрого (рейтинги відповідно 2,63 та 1,86).
Наступні за непопулярністю – фільми про Тараса Шевченка й Лесю Українку (рейтинги 2,85–2,0 та 2,9–2,19). Це вочевидь не означає, що сучасні українці вже не вважають їх великими, але Франко, Шевченко, Леся - то хрестоматійні постаті, які багатьом приїлися ще зі школи, й біографічні розповіді про них встигли набриднути. Хоча в репрезентативних соціологічних опитуваннях щодо «найвеличнішого українця» неодмінно з великим відривом перемагає Тарас Шевченко33, але це не означає, що так званий «маленький українець» з інтересом кинеться до телевізора слухати оповіді про те, як «тринадцятий йому минало, він пас ягнята за селом».
Натомість Степан Бандера аж ніяк є хрестоматійною «глянцевою» постаттю. Тому рейтинг фільму про нього виявився практично на рівні рейтингу фінального шоу.
До характеристик згаданої стабільної аудиторії можна додати активне сприйняття нею проекту: зваживши на сумарну кількість sms, поданих за кандидатів у «найвеличніші» (на першому етапі – понад 800 тис., на фінальному – понад 1,6 млн.), можна стверджувати, що мало не вся ця аудиторія проголосувала. Навіть якщо погодитися з гіпотезою про «накручені» 500 тис. sms «за Мудрого», подані в останні день-два голосування, й відмінусувати їх від чисельності всіх поданих sms, то все ж лишається понад мільйон голосів, що дорівнює чисельності стабільної аудиторії.
Іншими словами, як стабільна аудиторія проекту, так і «активні мудро-люби» (а також, варто додати, й активні «бандерофіли»), котрі «прокинулися» за день-два до фіналу на поклик «Наших б’ють», можуть бути віднесені до категорії людей, небайдужих до української історії. Однак ця віртуальна категорія вочевидь розпадається на кілька груп із дуже відмінними, ба навіть несумісними ідентичностями.
Отже, переходимо до розгляду ідентичностей – як тих, хто дивився проект, так і тих, хто його створював.
Передусім варто зауважити, що сам проект, формальна мета якого полягає в ідентифікації «найвеличнішого українця» через глядацьке голосування, може розглядатися як інструмент само-ідентифікації сучасних українців яко спільноти, адже відповідь на питання, кого з українців вони самі вважають «великими», є водночас непрямою відповіддю на питання, хто такі сучасні українці.
Самоототожнення із «найвеличнішим», з легендарним «батьком роду/народу/нації» не раз в історії людства ставало способом етнонаціональної ідентифікації: узбеки – від хана Узбека, ногайці – відповідно від хана Ногая, турки-османи – від імені свого першого легендарного султана; Лотарингія – від короля Лотаря, Болівія – від Болівара, «батька» Латинської Америки, Колумбія (і то не одна) – від Колумба тощо. Були й зворотні випадки: претенденти на роль «батьків нації» відповідно себе «перехрещували» на Ататюрка або Туркменбаші. Нове ім’я слугувало як своєрідний сертифікат історичної місії.
Якщо ж перейти від народів до політичних рухів та подібних ідеологічно офарблених спільнот, то перелік стає набагато довшим – від марксистів, троцькістів, маоїстів і сандіністів – до мазепинців, петлюрівців і бандерівців. Тут до речі буде зауважити, що як для царських, так потім і для радянських «господарів України» три останні з наведених ідентифікаційних «наліпок» стали способом «декласувати» національно свідомих українців до статусу вузької групи послідовників одної постаті – відповідно Мазепи, Петлюри чи Бандери. Так «мазепинцями» стали всі ті, хто вважав українців окремою нацією, а не малоросами; «петлюрівцями» - прибічники української незалежності в роки революції й громадянської війни, а «бандерівцями» не так давно називали не лише членів ОУН(б) чи бійців УПА, а мало не всіх мешканців Західної України.
Не просто просвітницьку, а й націонал-ідентифікаційну потенцію телепроекту «Великі українці» відзначав багато хто. Зокрема, уже згадуваний поет Володимир Цибулько (як виглядає, один із найактивніших коментаторів телепроекту) пояснював: «Для більшості україномислячих людей великий українець – той, хто потверджує в тобі самому твій душевний вибір – усвідомлену, а не емоційну ідентичність». А тому, на його погляд, у ході реалізації проекту «…мали б увійти в суперечність дві моделі української ідентичності: модель ідентифікації душі – Тарас Шевченко – та ідентифікації дії – Степан Бандера. Присутність інших персонажів просто мала підтвердити, що в українському громадянстві все ще залишається чимала уересерівська присутність (цікаво, як це «мала підтвердити» популярність таких постатей, як Сковорода, Леся Українка чи В’ячеслав Чорновіл? – О. Гр.). Суть шахрайства була у вирівнянні української й уересерівської ідентичностей.34»
Отже, за Цибульком, у нашому суспільстві існує, по-перше, два види «україномислячих» - умовно кажучи, «тарасівці» та «бандерівці», а також – атавістичні «совки», яких у жодному разі не можна ставити на один рівень з першими двома, хоч би які чисельні були останні.
Це змушує згадати слова А.Стріляного про «некомпетентну більшість» - тільки у Стріляного некомпетентною є «тітка Клава» (читай: малоосвічений обиватель), а в Цибулька – «неукраїномислячі люди», вони ж – совки. Того ж, що «україномислячий» може виявитися не меншим совком, аніж який-небудь єнакієвський русофон, Цибулько, вочевидь, не припускає.
Були й поміркованіші спостерігачі, котрі мало не до останнього дня проекту висловлювали сподівання, що він допоможе взаєморозумінню між різними суспільними групами та різними регіонами України. Зокрема, в такий спосіб «Газента по-киевски» витлумачила результати першого етапу: «Посмотрим на десять великих украинцев: о чем они нам говорят? О том, что проходит период, «заботливо» организованный и названный политтехнологами зарубежной закваски, как раскол, размежевание нации. Впечатление такое, будто как раз и ожидали, что с разных берегов Днепра будут выкрикивать имена «своих» героев. Вот будет на что посмотреть!35»
Як ми тепер знаємо, оптимістичні сподівання Цибулька та журналістів «Газети по-київськи» не збулися, зате фінал справдив підозри щодо намірів тих, хто «ожидал, что с разных берегов Днепра будут выкрикивать имена «своих» героев». Замість очікуваної Цибульком дихотомії українських ідентичностей – «тарасівської» та «бандерівської» - ми побачили протистояння власне-української та «уересерівської» ідентичностей, посилене партійними афіліаціями, про які харківський поет Сергій Жадан сказав: «З історією у нас складно. Вона зазвичай підміняється політикою. Ми мало що знаємо про життєвий шлях героїв України, проте детально ознайомлені з їхніми партійними та політичними переконаннями. Кожен із них у нас закріплений за певною політичною силою, яка має на нього, свого героя, копірайт, беручи над ним шефство й відстоюючи повсякчас інтереси свого покійного клієнта (точніше було б сказати: легітимує власні інтереси посиланнями на погляди, вчинки й висловлювання свого «патрона» - Ол. Гр.) У нас кожна парламентська фракція має свій варіант славного минулого, яке залежить від економічно-соціальної та фінансово-геополітичної орієнтації самої фракції.36»
Першим підтвердженням цього став 25-хвилинний монолог П.Симоненка на захист «великого українця Леніна», прихильно зустрінутий творцями проекту, але фактично проігнорований аудиторією. Пізніше виявилося, що, окрім «україномислячих» та прихильників єдності «двох берегів Дніпра», є й такі «уявлені спільноти», як «народ юго-востока», для якого навіть Лобановський – «фигура неоднозначная». Також виявилося, що провідні в Україні політичні сили зробили ставки на фаворитів «перегонів»: регіонали - «на Мудрого», а націонал-демократи – на зовсім не демократа Бандеру. «Україна молода» потім написала, що «Інтер», мовляв, «просто не витримав «випробування Бандерою», на підтримку якого згуртувалися десятки тисяч національно-свідомих та активних громадян.37»
«Не витримав випробування» - мабуть, тому, що допустив «накрутки» в голосуванні. Можлива й інша думка: не витримали «випробування Бандерою» також ті тисячі українців націонал-демократичних поглядів, які голосували не за Шевченка чи Хмельницького, а за ватажка політично-терористичної організації з авторитарною ідеологією лише тому, що він, мовляв, безоглядно боровся за незалежність України, а також має реальні шанси перемогти в проекті (імовірно, це прагматичне міркування стало для багатьох вирішальним аргументом). А після скандального фіналу не лише «фани» Бандери, а й кілька політиків, у чиїх демократичних переконаннях нібито не було сумніву (як-от Т.Стецьків і В.Каськів), не проблематизуючи свого «бандерівства», заявляли з обуренням, що надіслані ними десятки sms «за Бандеру» не були зараховані.
Не менш печальною за перетворення Бандери на головний символ національної ідентифікації є відсутність у «фінальній десятці» політичних лідерів безсумнівно демократичних переконань – як-от М.Грушевського та С.Петлюри (стократно оббріханого за радянських часів і так, по суті, й не очищеного від цього бруду зусиллями українських істориків, письменників, кінематографістів). А перший президент України Л.Кравчук сумно констатував: «Я був переконаний, що першим буде Шевченко. Я думаю, що Шевченко – це український народ. Мені прикро, що завдяки політизації сучасного життя люди так не вважають38.»
Втім, були й інші, позитивніші погляди на результати проекту (власне, його першого етапу). Сергій Грабовський тлумачив: «Звернімо увагу на відсутність у двадцятці музикантів, акторів, композиторів, адептів «мистецтва для мистецтва», художників – персонажів, які присутні у чільних десятках списків аналогічних проектів практично у всіх країнах. Хіба це тому, що Україні нікого представити у цих категоріях? Та ні, дуже багато справді видатних митців не увійшли навіть до сотні славетних. Суть справи, видається, в іншому: тим, хто брав участь у голосуванні на відносно чесній стадії телепроекту, …набридло уявлення про українську націю як про ліричну, співочу, лагідну, фольклорно-етнографічну. Значна частина соціокультурно активних українських громадян прагне раціонально будувати життя – своє і країни; ці люди прагнуть Логосу, втіленого в національний проект39.»
На мій погляд, С.Грабовський у своєму висновку трохи перебрав міри: традиційно-стереотипне уявлення про «українську націю як про ліричну, співочу, лагідну, фольклорно-етнографічну» передбачає літературо-центричність національної культури, а в літературі – безумовну першість «народних поетів» Шевченка та Франка. Обоє ж вони, хоча й не перемогли в сумнівному фіналі, все ж посіли місця в десятці «найвеличніших», а поруч із ними – ще двоє поетів, Леся Українка та Григорій Сковорода. Тож літературо-центричному стереотипові національної культури на разі ніщо не загрожує – та й немає з-поміж українських «музикантів, акторів, композиторів, адептів «мистецтва для мистецтва», художників» нікого із справді світовим ім’ям (окрім хіба що пітсбурзького сумнівного русина Енді Воргола).
Але повернімося до наших улюбленців – Бандери та Ярослава.
Самохарактеристика фанів Бандери як «національно-свідомих та активних громадян» була майже дзеркально повторена їхніми опонентами. Красномовну оцінку фіналові проекту дала Ганна Безлюдна, генпродюсер каналу «Інтер»: «Результаты проекта – это волеизъявление наиболее активной и думающей части населения нашей страны.40» Аби зрозуміти, кого Безлюдна вважає за «наиболее активную и думающую часть», читач має до вибору: чи то це «народ юго-востока», котрий, як ми вже дізналися, приблизно 13-15 травня, розбуджений страшними чутками, «масово кинувся» до своїх мобілок і забезпечив півмільйона додаткових sms «за Мудрого»; чи то це ті приблизно сотня абонентів мобільного зв’язку, з чиїх номерів, за твердженням В.Кіпіані, були нібито надіслані згадані півмільйона sms.
Натомість для самопроголошеної «національно свідомої частини суспільства» їхні опоненти - керівники проекту та ті, хто стояв за «накрутками» – це «великі шахраїнці», якими, ясна річ, маніпулювали вороги України (при цій нагоді згадувалося, що третина акцій «Інтера» належить російській компанії, а Шустер і Табачник – «космополіти»).
Подібну ж бінарну опозицію знаходимо й у «таборі Мудрого» - скажімо, для авторів газети «Сегодня»: «Древнерусский князь стал символом нынешней борьбы с национализмом, и в этом качестве, собственно, победил41.»
Сюжет боротьби між «наиболее активной и думающей частью населения» та кровожерними націоналістами в тій-таки статті обростає цікавими деталями, котрі дозволяють судити про ширші задуми: «Напомним, что за пару дней до финальной передачи в СМИ просочилась информация о том, что по итогам голосования побеждает Степан Бандера. Причем накрутка идет как со стороны многочисленных фанатов Бандеры (которые отсылают сотни sms), так и чуть ли не по линии госструктур. В ответ на юго-востоке…» - ну, далі ви знаєте.
Ця фраза потребує кількох коментарів: по-перше, не сказано, в які саме «СМИ просочилась информация» - бо довелося би називати хіба що самих себе та якісь сайти донецького походження; по-друге, слова про накрутку з боку «фанатів Бандери» фактично слугують виправданню заднім числом явних накруток «за Мудрого»; а третє – це самовикривальне «чуть ли не» у фразі про накрутки «по линии госструктур»: знаючи, що фактів, які це підтверджують, немає, автори водночас і «наводят тень на чужой плетень», і страхуються від звинувачень у наклепі.
Тож якщо уважніше придивитися до пропонованої Г.Безлюдною та газетою «Сегодня» бінарної опозиції між «найбільш свідомою частиною населення» (вона ж – «народ юго-востока») та «націоналістами» (на думку Табачника – скупими, позаяк прихильники Бандери програли, бо поскупилися витратити ще 200-300 тис. грн. на sms), то ця опозиція виявляється давно відомим політично-електоральним протиставленням «помаранчевого Заходу» та «голубого Сходу».
Спробую тепер підбити якісь підсумки свого аналізу.
На мій погляд, телепроект «Великі українці», всупереч сподіванням оптимістів-просвітників, не став ані потужним стимулом до ознайомлення українського суспільства із власною історією, ані навіть явищем культурного життя, перетворившись натомість на одну з багатьох галасливих «медіа-подій» у політичному житті сучасної України, увібравши усі типові риси укрсучполітики. Як у голосуванні, так і в медіальних дискусіях, присвячених проекту, унаочнилася схильність до «будування барикад» замість діалогу й порозуміння та до маніпулювання громадською думкою замість артикулювання власних поглядів і пропозицій. У нашому ж проекті ці барикади будувалися не по очікуваних деким лініях «Європа vs Просвіта», «модерність vs етнічність», або ж «духовна національна ідентифікація vs ідентифікація чином» (Цибулькове «модель Шевченка проти моделі Бандери»), а вздовж уже традиційних в останні роки ліній партійних та регіональних поділів.
Позиції ж по той чи сей бік барикад обиралися в залежності не так від світоглядних орієнтацій чи особистих симпатій до конкретних історичних постатей, як згідно з партійними уподобаннями та регіональними ідентифікаціями: якщо «опінієтворчі осередки» певного регіону чи політичного табору подавали чіткий сигнал – голосувати за NN – то й члени відповідної спільноти починали масово надсилати sms-ки за цього NN, байдуже, знають вони щось про його видатну діяльність чи ні, поділяють його ідеї чи не зовсім. Як показав аналіз рейтингів окремих передач проекту, особистостями «великих» зацікавилися близько 2-3 % суспільства, тоді як «живими» політичними суперечками в студії – приблизно утричі більше.
Особливо яскраво цей контраст між індиферентністю до національної історії та активним уболіванням (радше в футбольному сенсі, аніж у медичному) за сучасні політичні «команди» проявився в двох постатях віртуальних «головних конкурентів» - Степана Бандери та Ярослава Мудрого. В обох випадках у ході проекту, спільними зусиллями його творців та «вболівальників», відбулася підміна історичної постаті такою собі умовною позначкою, «піктограмою». Замість реальних вчинків та політичних ідей провідника ОУН(б) С.Бандери на терезах змагалися два украй спрощені стереотипи – «нескореного борця за волю України» та «прихвосня фашистських окупантів». Іще очевиднішою така підміна історичної постаті «піктограмою» була у випадку князя Ярослава Мудрого: він став «символом єдиної Русі», ба навіть «символом нинішньої боротьби з націоналізмом»42! На мій погляд, чи не більшість людей, котрі за нього голосували (маю на увазі реальних людей, а не ті легендарні дев’яносто з чимось телефонних номерів, з яких буцімто надіслано півмільйона sms «за Мудрого»), не тільки не відчували особливої любові до славетного київського князя, а й узагалі не збиралися витрачати гривень на sms, доки серед «народа юго-востока» не піднято галас про те, що «націоналісти протасківают фашистського прихвосня Бандеру».
Та все ж: чи став проект ознакою дальшого тривання а то й поглиблення політичного (він же цивілізаційний) розколу в українському суспільстві? І так, і ні. Так – бо голосування, принаймні у фінальному турі, таки пройшло за моделлю «біло-сині проти помаранчевих» (і тим самим актуалізувало згаданий розкол), а ні – тому, що до фінального туру воно все ж таким не було, і щоб збити його на міжрегіонально-міжпартійні рейки, знадобилися активні мобілізаційні кампанії, ба навіть непристойні «накрутки».
Однак варто підкреслити: насправді у явній чисельній більшості опинилися не новоспечені «мудро-люби» чи «бандерофіли», а ті мільйони глядачів, які не стали втягуватися в ці малопривабливі псевдо-історичні перегони.
Чи можна внаслідок такого перебігу проекту (інтегральний націоналіст і терорист Бандера як символ патріотизму, а середньовічний володар Київської Русі – як переможний символ «боротьби з націоналізмом») стверджувати, що має місце політична радикалізація принаймні певної, умовно-активної частини суспільства? Радше ні, оскільки, по-перше, всі мобілізаційні заходи змогли зібрати лише кілька сотень тисяч реальних прихильників обох «велетів»; по-друге, глядацька активність носила радше постмодерний характер спортоподібного «вболівання», аніж відображала політичні переконання. Умовно кажучи, Бандера для більшості львів’ян такий же «наш», як Ярослав Мудрий – «наш» для більшості донеччан.
Нарешті, ще одне підсумкове запитання, котре в певний спосіб замкне цикл аналізу, повернувши його до репрезентацій телепроекту: чому так сталося, що телепроект «Великі українці», задуманий як «имиджевый проект-флагман, который зафиксирует первенство канала», врешті-решт завершився як «найбільший провал в історії телебачення незалежної України»43? Втім, варто уточнити: в українських мас-медіа скандал зовсім не тотожний провалу, інколи – навпаки. Як зауважив Сергій Грабовський: «Скандал – річ неминуча в імперії Савіка Шустера, де межі свободи (а, відповідно, й істини) визначають не правила, для всіх однакові, а Шустер, і ті, хто стоїть за ним44».
Іншою важливою причиною стала установка на «здобуття перемоги в боротьбі з націоналізмом» за будь-яку ціну, помітна як у поведінці й словах пов’заних із проектом політиків, так і в коментарях заангажованих ЗМІ. Відповідно ціною «перемоги над націоналізмом» і став всеукраїнський скандал.
Нарешті, третьою причиною я назвав би сприйнятливість самої української публіки до скандального розвитку практично будь-яких публічних подій, а тим більше – призвичаєність до продажності, маніпульованості й скандальності українського телебачення.
А коли суспільство не чекає від телевізійників якісної й чесної роботи, то воно її й не отримує.
1 Чи не найвідомішим джерелом, де обґрунтовано й продемонстровано цей метод культурного дослідження, є: Paul Du Gay, Stuart Hall, Linda James е.а., Doing Сultural Studies: The Story of the SONY Walkman – Open University Series, SAGE Publications, 1997.
2 Це – слова ведучого проекту Савіка Шустера, процитовані сайтом «Телекритика» (Барановская М., Лигачева Н. Логика производства проекта «Великие украинцы»: рейтинг и смысл. Как и почему «самое главное событие телесезона» стало самым большим провалом в истории телевидения независимсой Украины» - див. сайт telekritika.ua, 20.05.2008, а також «паперову» версію – «Телекритика», № 5, травень 2008 р. )
3 Цит. за: Барановская М., Лигачева Н. Логика производства проекта «Великие украинцы».
4 Я кажу про маніпулювання, а не фальсифікацію, адже на рекламних лайтбоксах прямо не говорилося, що Елвіс чи Діана стали переможцями. Однак коли ЗМІ повідомляють, що, напр., «Росія обрала Медведєва», то вони таки мають на увазі, що він переміг, а не, скажімо, увійшов до першої трійки кандидатів?
5 До речі про гетьманів: в інтернет-базі персоналій цього проекту політичні діячі та гетьмани чомусть розведені по різних номінаціях – імовірно, розробники бази не вважали гетьманів повноціними політичними діячами, на відміну від О.Стаханова та трактористки Паші Ангеліної (вони в номінації «політичні діячі» є).
6 Україна молода, 21 листопада 2007 р.
7 Н.Букша. «С.Шустера шоу – нехорошоу» - Україна молода, 5 червня 2008, с. 10.
8 «Блюзнірство» - Слово Просвіти, 10-16.01.2008 р.
9 .Ференц, «Великі українці»: глобальний аспект» - там само.
10 Н.Букша, «С.Шустера шоу – нехорошоу» - Україна молода, 5.06.2008, с. 10. Читача, здивованого присутністю в цьому переліку А.Гіннеса, чи не творця славетного ірландського пива, заспокою: очевидно йдеться про О.Геніса, знаного співавтора П.Вайля по таких чудових книжках, як «Русская кухня в изгнании».
11 Колонка А.Стріляного «Щоденник для обраних» - Коментарі, 18 січня 2008 р.
12 «Великие крымчане: от Аттилы до Екатерины ІІ» - Александр Мащенко, «Крымское время», 15.05.2008
13 Напр., Світлана Савченко, член Президії ВР Криму, заявила: «Знаете, с великим украинцем у меня большие сомнения. Тут надо, наверное, действительно выбирать этнического украинца. Поэтому пусть украинский народ сам определяет своего великого украинца» - там само.
14 Там само.
15 Продюсером цієї телепрограми був Є. Бенкендорф, син творця славетного серіалу «Бандітскій Пєтєрбург».
16 Проектові присвячено не лише численні матеріали на веб-сайті, але й значну частину обсягу журналу «Телекритика» №5 (51) за травень 2008 року.
17 Про це – див. Барановская М., Лигачева Н. Логика производства проекта «Великие украинцы»...
18 Див. напр. оцінку польського соціолога Казімєжа Кшиштофка: "Що особливо дивує іноземців, і що самі східноєвропейці часто зауважують стосовно себе, так це те, що їхня етно-культурна ідентичність характеризується шизофренічним поєднанням непоєднуваних цінностей. Ця ідентичність є не більш-менш збалансованим компромісом між відчуттями "європейськості", національності та місцевої приналежності, але набором суперечливих відчуттів: захоплення, навіть схиляння перед Європою і Заходом взагалі, потягом до їх наслідування, і водночас етноцентризмом, тобто браком компромісу між імітативною та етнічною культурами... Втім, це – типова реакція на різкі суспільні зміни, а не унікальне східноєвропейське явище. (...) Це викликає сильну потребу в наслідуванні багатших країн - наслідуванні не стільки у виробництві, організації, управлінні, скільки у споживанні... На грунті цієї "євро-хвороби", цього сорому самих себе, виростає спокуса вихвалятися власною модерністю, здебільшого жалюгідно вторинною» - Krzysztofek K. ‘Patterns of cultural change and cross-cultural communication in post-1989 Europe. Implications for cultural identities’, In: Council of Europe, CMC (95) 3 Prov., p. 67-69.
19 Див. про це - Барановская М., Лигачева Н. Логика производства проекта «Великие украинцы»...
20 Там само.
21 Барановская М., Лигачева Н., цит. праця.
22 «Газета по-киевски», 14.04.2008, с. 2.
23 На «загрозу з боку Бандери» кілька разів натякала газета «Сегодня»: зокрема, 14 квітня, після підведення підсумків першого туру («Амосов или Бандера? Узнаем 16 мая») та напередодні фіналу (14.05.08: «Великий украинец № 1 – Богдан Бандера»), але ж вона – київська, лише власники у неї донецькі.
24 «Ярослав низверг Бандеру» - «Сегодня», 19 мая 2008 г., с. 2.
25 «Великих украинцев выбирали хорошо кем-то организованные» - «Газета по-киевски», 20.05.2008, с. 3
26 Там само. Нагадаю, що станом на ранок 13.05 за Ярослава Мудрого було подано 63,4 тис. «голосів», а за офіційними результатами фіналу 16.05 – уже 648,4 тис., тобто вдесятеро більше (див. «Телекритика», № 5 (51), травень 2008, с. 26). Виходить, що «народ юго-востока», хоча прокинувся й пізненько, але за два дні «догнав і перегнав» решту глядачів України.
27 Див. В.Кіпіані, «Как украли «великого украинца» - сайт «Українська правда», 20.05.2008 р.
28 «Великих украинцев» выберут без правил» - Сегодня, 19.11.2007 г.
29 «Телеканал «Интер» обьяснил, почему победил Ярослав Мудрый» - Корреспондент.net, 19.05.08
30 Див. Телекритика, № 5(51), травень 2008, с 25. Для побудови графіку нами використано дані т.зв. «національної панелі», що враховує також малі містечка й села.
31 Див. Телекритика, № 5(51), с 25.
32 «Как же они нам дороги!» - Газета по-киевски, 14.04.08, с. 2.
33 І раніше, й під час телепроекту проводилися такі соціологічні опитування, і першу позицію в них практично незмінно посідав Тарас Шевченко (набираючи від 25 до 40% голосів). Напр., улітку 2007 року Т.Шевченко переміг в опитуванні сайту та журналу «Корреспондент» (див. «Корреспондент», № 32, 2007) А за результати опитування, проведеного у грудні 2007 року Київським міжнародним інститутом соціології, 41% не змогли визначити жодного «великого», 24% назвали Шевченка, понад 3% - Ю.Тимошенко, 3% - Лесю Українку, понад 2% набрали Хмельницький, Ющенко й Амосов, усі інші – в районі 1% й менше (Kyiv Weekly, 15.04.2008)
34 В.Цибулько, «Міра анти-українськості – один табачник» - Україна молода, 20.05.2008, с. 5.
35 «Они объединили Украину» - «Газета по-киевски», 14.04.2008, с. 2.
36 С.Жадан, «Сто знаменитих алкоголіків» - Главред, № 12, березень 2008, с. 24.
37 «Великі шахраїнці» - Україна молода, 20.05.2008, с. 8
38 Україна молода, 20.05.2008.
39 С.Грабовський, «Жадання Логосу» - сайт «Телекритика», 19.05.2008.
40 «Великих украинцев выбирали хорошо кем-то организованные» - «Газета по-киевски», 20.05.08, с. 3
41 «Сегодня», 19.05.2008, стаття «Ярослав низверг Бандеру», с. 2. До речі, на тій-таки сторінці відомий Олесь Бузина не забув про свого давнього улюбленця Шевченка: «Характерен и оглушительный провал Тараса Шевченко. Кобзар не вошел даже в первую тройку, продемонстрировав, что его Катеринами и гайдамаками просто перекормили, вызвав всеобщее отторжение от официозного Божка». Як кажуть єдиномовці Бузини: «кто про что, а вшивый все про баню».
42 Із суто «політтехнологічного» боку перевагою Ярослава Мудрого стала відсутність у нього сформованої «негативної піктограми», якою могли ю озброїтися «бандерофіли». Її почали формувати вже «заднім числом», мудріючи по шкоді – див. статтю Н. Позняк-Хоменко «Великий українець» Ярослав Мудрий. Особливий погляд» - «ПіК України», 19.05.2008 р.
43 «Телекритика», № 5, травень 2008, с. 22.
44 С.Грабовський, «Жадання Логосу».
| |
|
