|
|
Надія Гончаренко
Біографічна база даних проекту «Великі Українці»:
репрезентативність, повнота і якість матеріалів
Ідею проведення на українському телебаченні проекту «Великі Українці» я сприйняла з певним острахом. І не тільки тому, що різні суспільні групи та різні регіони в нашій країні є прихильниками неоднакових версій української історії та шанують неоднакових героїв. З цим можна і варто працювати, інформувати, звертати увагу, викликати інтерес і зрештою, якщо не руйнувати, то принаймні підважувати стереотипи, сприяючи порозумінню. Острах був породжений головним чином тим фактом, що поєднання розумного з цікавим дуже рідко трапляється на нашому телебаченні. Натомість процвітають сенсаційні «відкриття», ідеологічно мотивовані спекуляції та спрощені інтерпретації, особливо, в питаннях, що стосуються історичного минулого.
Уже перша телепередача підтвердила песимістичні очікування – нам показали типове українсько-пострадянське нібито «суспільно важливе» (а насправді скандально-політизоване) шоу. А ще нас закликали не лише голосувати за тих, кого згадали в телевізорі наші видатні політики, а й пропонувати власних кандидатів на ролі великих українців.
Втім, проект існував не тільки у формі телепрограми. Було створено веб-сторінку (www.greatukrainians.com), де розміщено інформацію про український проект та його аналоги в інших країнах, форум із гарячими суперечками про велич та українськість, а також базу даних з біографічними довідками про видатних осіб. Веб-сторінку удоступнено широкому загалові в листопаді 2007 року, коли її база даних нараховувала лише 158 біодовідок.
У рубриці «Концепція» на веб-сторінці проекту стверджувалося:
«Великі Українці» – принципово новий для українського телебачення проект, який поєднує у собі ток-шоу з інтерактивним опитуванням телеглядачів, а в міжпрограмний період – усіх громадян України щодо місця й ролі видатних державних і політичних діячів, військових, художників, учених, спортсменів, релігійних діячів тощо у національній і світовій історії (…) І в Україні програма має стати резонансною подією загальнонаціонального масштабу та викликати чимало гострих дискусій із приводу того, кого саме слід вважати «великим українцем» та й українцями взагалі…».
Зауважимо, що термін «інтерактивне опитування» є тавтологією, адже інтерактивність означає поперемінну активність обох сторін, що в опитуванні й так є обов’язковим.
На веб-сторінці основним є розділ «Постаті», де, власне, й розташовано біографічні довідки про осіб, що за них можна голосувати, як за великих українців. Це – база даних, де можна здійснювати пошук інформації та робити вибірки двома способами: за абеткою та за родом діяльності.
Моє ознайомлення з біографіями відбувалося в кілька етапів: на початку листопада 2007 р., в середині грудня, на початку січня 2008 р. та наприкінці квітня (тобто незадовго до завершення першого етапу проекту, коли було відібрано десятку «найвеличніших» і решта персоналій тим самим нібито «втратила актуальність»). Спершу дивувала присутність у базі деяких персоналій та відсутність багатьох інших46. З часом база розросталася (майже п’ятсот персоналій у квітні 2008 р.), але подив не зникав, зокрема – від того, що можна було прочитати в біодовідках.
У процесі уважного вивчення змісту бази біодовідок окремі принагідні запитання переросли в кілька питань загального характеру, на які я спробувала знайти відповідь:
- Наскільки адекватно можливі роди (сфери) діяльності видатних осіб відображено в наборі рубрик?
- Наскільки коректно видатних діячів віднесено до конкретних видів діяльності (тобто рознесено по рубриках)?
- Чи існували якісь змістовні критерії
47 відбору персоналій для внесення в базу, а також критерії відбору інформації для біографічних довідок, беручи до уваги назву і задекларовану концепцію проекту?
Наскільки повно й коректно виявилися представлені біографії історичних особистостей у довідках про них?
З яких джерел імовірно бралася інформація для біодовідок і як це вплинуло на їхній зміст та ідеологічне підґрунтя?
Чи відповідає зміст біодовідок (фактична й термінологічна точність, рівень наукового й мовного редагування) задекларованій меті проекту?
Далі спробую на ці питання відповісти.
Отже, для вибірок за родом (сферою) діяльності запропоновано чотирнадцять рубрик, що розташовані в наступному порядку:
- Політика та управління,
- Гетьмани та козацькі ватажки,
- Військова справа,
- Промисловість і підприємництво,
- Література і журналістика,
- Наука і освіта,
- Образотворче мистецтво,
- Театр і кіно,
- Музика,
- Дисиденти,
- Релігія,
- Хореографія,
- Спорт,
- Меценати.
Передовсім варто зазначити деяку сумнівність такої типології: якщо одні рубрики відображають саме певні роди чи сфери діяльності (наприклад, Політика, Підприємництво, Наука, Спорт), то інші – не зовсім, як-от Релігія (а не, скажімо, Церковні діячі) чи Гетьмани (адже всі вони, за родом діяльності, мали б потрапити до рубрик Військова справа і Політика та управління). Які логічні міркування лягли в основу такої розбивки, сказати важко.
Незрозумілим також є створення окремої рубрики для хореографічного мистецтва, при одночасному поєднанні в спільній рубриці таких доволі різних мистецтв, як Театр і кіно. Архітектуру, як окремий рід творчої діяльності, взагалі обійшли увагою, а художників і скульпторів об’єднали в рубриці Образотворче мистецтво.
Багато постатей віднесено до кількох рубрик (родів діяльності), що природно, однак при цьому немає можливості з’ясувати, який рід діяльності при користуванні базою слід розглядати як «головний», а який – як «другорядний». Деякі персоналії віднесені до певних родів діяльності не зовсім адекватно (скажімо, генерал Петро Григоренко фігурує в рубриці Військова справа, однак відсутній у рубриці Дисиденти), а деякі імена фігурують не у всіх рубриках, що відповідають сферам діяльності, в яких вони уславилися. Наприклад, Євген Чикаленко цілком доречно потрапив до рубрик Політика й управління та Промисловість і підприємництво. Однак серед Меценатів Чикаленка немає, хоча в біодовідці сказано, що він «був меценатом різних культурних починів [sic]: на його гроші видано “Русско-український словарь” [sic]».
Найбільшими за кількістю імен виявилися рубрики Література і журналістика та Політика та управління. У рубриці Література і журналістика більшість становлять постаті, знані зі шкільної програми з літератури (М.Бажан, П.Тичина, М.Рильський, Л.Українка, Т.Шевченко, М.Вовчок, П.Мирний, І.Франко та ін.), а їхні біографії, як буде показано далі, нагадують цитати з радянських шкільних підручників.
Рубрика Політика та управління теж містить біографії найрізноманітніших персонажів, від Роксолани до Климента Ворошилова, від Голди Меїр і Симона Петлюри – до В.В.Щербицького. Сюди потрапило також чимало літераторів: М.Бажан, М.Рильський, П.Тичина, Леся Українка, Олена Теліга48. А от Богдан Хмельницький та Іван Мазепа не удостоїлися потрапити до цієї рубрики, а лишень до рубрики Гетьмани і козацькі ватажки. Натомість серед видатних українських політиків зустрічаємо Роксолану, яка «мала надзвичайно великий вплив на свого чоловіка та турецьку політику». В цій-таки рубриці є також «бригадир тракторної бригади, державний службовець» Паша Ангеліна і «передовик виробництва» стахановець О.Стаханов – вони, виявляється, теж політичні діячі.
Попри присутність у Політиці та управлінні тих осіб, що їх можна віднести до національної (але не радянської) версії української історії, життя і діяльність яких зазнали радикальної переоцінки в період незалежності (як-от Д. Вітовський, А.Волошин, М.Грушевський, В.Липинський, С.Петлюра, П.Скоропадський, Я.Стецько, Є.Коновалець, С.Бандера, М.Міхновський, К.Левицький, Є.Петрушевич, Р.Шухевич), в цій рубриці кількісно переважають біографії революціонерів-більшовиків та представників радянської номенклатури (П.Аксельрод, Артем, А. Балабанова, І.Бабушкін, К.Ворошилов, М.Гречуха, С.Дриздо, Б.Ейдельман, В.Затонський, Л.Каганович, О.Кириченко, Д.Коротченко, С.Косіор, Ю.Коцюбинський, Г.Кулик, Е.Квірінг, В.Ленін, А.Луначарський, П.Постишев, Т.Строкач, Л.Троцький, М.Хрущов, В.Щербицький), а історичні штампи, запозичені з радянських підручників, переважають і в змісті, і у формі подачі матеріалу.
Зв’язок з Україною деяких осіб зі щойно наведеного переліку доволі специфічний. Скажімо, І.Бабушкін – «військовий діяч, один з учнів і соратників Леніна (…) Самовіддану революційну діяльність Бабушкіна високо цінив Ленін, назвавши згодом після смерті Бабушкіна “народним героєм”, визначним партійним працівником, “гордістю більшовицької партії”». Цей соратник Леніна прожив чотири роки у Катеринославі, куди був висланий під нагляд поліції, і був одним із засновників катеринославського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу».
Інший приклад, Артем – «учень і соратник Леніна (…) активний учасник Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді та Україні». Або Тимофій Строкач – «один з провідних керівників органів державної безпеки УРСР та СРСР (… ) Брав участь в організації масових репресій проти населення Західної України після 1945 року. Керував озброєними операціями проти військ УПА». Ще б пак – діяльність, гідна внесення до переліку великих українців. Але й такі спроби об’єктивного життєпису, як у Т.Строкача, не стали правилом, тому читання біографій політичних діячів, які героїчно боролися за революційні ідеали, за встановлення радянської влади, а тим більше – проводили колективізацію та індустріалізацію, справляє в нинішньому контексті доволі дивне враження недоречності, анахронічності, а то й кричущої нетактовності до сучасного українського читача.
У біографії В.Щербицького, окрім опису його кар’єрного просування, є й спроба представити різні погляди на його діяльність: «Оцінка діяльності в Україні Щербицького неоднозначна. З одного боку, під час його діяльності посилилась русифікація України, почалися переслідування діячів українського опору. Також, за його згодою була прихована інформація про катастрофу на Чорнобильській атомній станції. З іншого – (…) в Україні відбувався економічний підйом, (…) була надрукована найбільша кількість книг українською мовою». Не згадано лишень про велику кількість тон виплавленого чавуну, видобутого вугілля, вирощених цукрових буряків та інші здобутки розвинутого соціалізму.
Створення окремої від Політиків рубрики Гетьмани та козацькі ватажки можна трактувати і як відображення специфіки національної історії, і як небажання вміщувати біографії вказаних там осіб до рубрики Політика та управління.
Втім, наші гетьмани та козацькі ватажки «ведуть боротьбу проти ворогів українського народу» переважно у стилістиці радянських шкільних підручників. У біографіях гетьманів простежується поєднання канонів романтичної (козакофільської) історіографії, з її тавруванням ворогів-ляхів, та радянської історіографії, з її наголошенням «боротьби за національне та соціальне визволення».
Наприклад, М.Кривоніс – «визначний український полководець, герой національно-визвольної війни українського народу (…) відзначився під час розгортання національно-визвольного руху проти польських загарбників по всій Україні».
Водночас бачимо й риторику популярного нині державотворення: Б. Хмельницький «(…) зв’язався з Козаччиною, де він служив, мабуть, у Чигиринському полку (…) У всіх галузях державного будівництва — у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, [Хмельницький ] виступає як видатний державний діяч».
У рубриці Військова справа знову-таки, подибуємо чимало героїчних борців за владу рад. Наприклад, Віталій Примаков: «У січні 1918 сформував у Харкові перший полк Червоного Козацтва України. У 1918-21 командував підрозділами (бригадою, дивізією, корпусом) Червоного Козацтва в боях проти Армії Української Народної Республіки, денікінців, врангелівців, загонів Н. Махна та польських військ під час польсько-радянської війни 1920»49. Або Микола Щорс: «Впливовий польовий командир за часів Громадянської війни. Радянський військовий діяч, учасник громадянської війни на Україні (1910-1914)» – в біодовідці вказано саме такі роки.
Брак чітких критеріїв відбору, на мій погляд, став однією з причин неповного й некоректного представлення біографій.
Біодовідка про Лесю Українку, вміщена в рубриці Література і журналістика, зазнала змін з плином часу: на початку грудня на веб-сторінці був один текст, а у квітні – дещо інший. Спершу було: «Збагатила українську поезію новими темами й мотивами, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. Закликала до боротьби, до визволення українського народу з московської неволі». Нова редакція: «Видатна письменниця, поетеса, фолкльористка [sic!], активістка українського національного руху». Мабуть, хтось із керівників проекту прочитав цю біодовідку і вирішив замінити «московську неволю» на «національний рух». У Лесиній біографії також вказано: «дядько (брат матері) – відомий учений та громадський діяч». Хто цей таємничий дядько – ні слова: ймовірно, біографію взято з джерела того періоду, коли згадувати М.Драгоманова було небажано. Однак укладачі бази не спромоглися ані скоротити цю фразу, ані дописати прізвище Драгоманова.
Біографії Б. Грінченка спершу не було у базі даних, а коли навесні 2008 року вона врешті з’явилася, то стала ще одним свідченням неуважності укладачів: «З 1881 р. вчителював на Слобожанщині і Катирнославщині [sic!] (…) В 1891 році Гребінка (йдеться про Грінченка – Н.Г.) спільно з Липою, Міхновським, Боровиком (…) заснував Братство Тарасівців». Однак, найсуттєвішим недоліком біографії Грінченка є не грубі помилки в іменах та назвах, а те, що в ній жодного слова немає про найвидатнішу його працю – «Словарь української мови».
Початок життєвого шляху Тараса Шевченка описаний надзвичайно лаконічно: «Був дворовим слугою поміщика П. Енгельгарда в маєтку Вiльшані. Вступив до Академії мистецтв».
Не кожний біограф впорається із завданням написати короткий життєпис письменника і не назвати жодного (!) його твору, а авторові довідки про Шолом-Алейхема це вдалося.
У біографії І. Пулюя (рубрика Наука і освіта) чомусь немає жодної згадки про його дослідження рентгенівського випромінювання.
Біодовідка про князя Володимира Великого (рубрики Релігія, Політика та управління) розпочинається важливою, а головне – достовірною і детальною інформацією: «До прийняття християнства Володимир утримував великі гареми. 300 наложниць у нього було у Вишгороді, 300 – у Білгороді, 200 – у Берестові».
У біографії відомого політичного діяча та видатного історика Михайла Грушевського не наведено назви жодної (!!!) його наукової праці. Сказано лише: «Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стало написання загальної історії України».
У біодовідці відомого промисловця, мецената й громадського діяча Є.Чикаленка немає жодного слова про першу українську щоденну газету «Рада», видавцем і редактором якої він був, хоча сама ця газета згадується в довідці про С.Петлюру, котрий «був секретарем київського щоденника “Рада”». Як багато користувачів Інтернету знають, що воно таке – «київський щоденник “Рада”» – питання риторичне.
В детальній біографії письменника Віктора Некрасова бачимо абсурдну фразу: «…У березні 1974 року його примусово вислали на місце проживання до Києва. В еміграції жив у Парижі…». Як відомо, до примусової еміграції 1974 року Некрасов жив у Києві.
Причиною поверхового і некоректного висвітлення біографій стало також бездумне, механічне скорочення важливих фрагментів.
Наприклад, у біографії Петлюри вказано, що він «один з провідних діячів української національно-демократичної революції», але нема жодної згадки про його вбивство та наступний судовий процес, а завершується довідка словами: «похований С.В.Петлюра на кладовищі Монпарнас у Парижі».
У рубриці Наука і освіта вміщено біографію М.Драгоманова, котрий народився в «Полтавській губернії, в український інтелігентські [sic!] родині». У довідці не згадані: альманах «Громада», діяльність на еміграції, найвідоміші наукові праці Драгоманова – власне, все те, за що його можна вважати великим українцем.
Біографія Андрея Шептицького в рубриці Релігія від листопада до квітня зазнала незначного редагування. Спершу його називали Андрієм, пізніше виправили на Андрея, але суттєвий момент залишився без змін: довідка закінчується реченням: «Інтронізація відбулася 17.01.1901 у соборі св. Юра у Львові». Жодної інформації про діяльність митрополита Шептицького від 1901 до 1944 року, яка здобула найширший спектр оцінок – від глибокого пошанування до брутальних пропагандистських наклепів. А така інформація була б надзвичайно важливою у представленні особи, яка викликає настільки різні оцінки.
Біографію гетьмана Павла Скоропадського скоротили в такий спосіб, що з неї фактично випав увесь період його гетьманування: «У жовтні 1917 року стає отаманом Вільного козацтва. Організовує опозиційну “Українську Народну Громаду” і здійснює переворот. 29 квітня 1918 року – гетьман України. 13 грудня в Києві було проголошено Директорію».
Біографія гетьмана Івана Виговського теж є прикладом бездумного скорочення, внаслідок якого спотворено логіку історичних подій, а про деякі важливі події взагалі не згадано. «Уклав з Річчю Посполитою Гадяцьку угоду 1658 р. 16 березня 1664 р. його було розстріляно» – саме такий подієвий ряд там запропоновано. Що то була за Угода, які події розгорталися після неї – упродовж шести років – ані слова. Ясна річ, про Конотопську битву 1659 р. теж не згадано, адже в радянській історіографії її звикли оминати увагою.
У біографії М. Хвильового шляхом скорочення встановлено своєрідний причинно-наслідковий зв’язок: «Хвильового звинувачували в антипартійності, “українському буржуазному націоналізмі”, “намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської”. І Микола Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року».
Показовою у сенсі скорочення є також біографія К.Ворошилова, який фігурує в рубриках Політика та управління і Військова справа: «Йому належить рекорд тривалості перебування в Політбюро ЦК ВКП (б) (ЦК КПРС), Президія ЦК КПРС (34 з половиною роки 1926-1960)». Довідка зводиться до переповідання кар’єрного просування Ворошилова. Оскільки щаблів, успішно подоланих Ворошиловим, було багато, то на 1942 році автор довідки, мабуть, втомився і завершив словами: «представник Ставки з формування військ (вересень 1941 року – лютий 1942 року) і т. д.».
Припустімо, що укладачам бази даних було тяжко і нудно розбиратися з минулим. Тож перейдімо до ближчих нам часів, відкриваємо рубрику Спорт, а ній – біографію людини, яка увійшла до десятки переможців проекту, В. Лобановського – непересічного футболіста й видатного тренера, знаного мільйонам українських вболівальників. Його біографія є ще одним прикладом бездумного скорочення, а відтак – неповноти висвітлення, оскільки розпочинається словами: «Місце народження – Київ. Через рік після закінчення ігрової кар’єри Лобановський став тренером дніпропетровського “Дніпро”». Отже, що жодного слова про Лобановського як футбольного гравця у біодовідці немає. Прикметно, що цей текст не відредагували навіть після того, як Лобановський потрапив до десятки «найвеличніших».
Ще одним рецидивом радянського офіційного життєписання є те, що в біографіях митців, на мій погляд, надто багато уваги приділяється званням та державним нагородам. Про Н.Ужвій, наприклад, сказано: «творчу працю Наталії Михайлівни Ужвій відзначено рядом високих державних нагород, званнями народної артистки СРСР та Героя Соціалістичної Праці». У біографії Л.Ревуцького перераховано: «Народний артист УРСР та СРСР. За заслуги у сфері культури Л.Ревуцькому в 1942 році присвоюється звання народного артиста УРСР, а в 1944 році – народного артиста СРСР. Протягом 1944-1948 років Лев Миколайович очолював Спілку композиторів України. Був депутатом Верховної Ради України ряду скликань. У лютому 1969 року – удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці».
Іноді неповне висвітлення біографій відбувається внаслідок копіювання інформації з російських джерел, без намагань вписати їх в український контекст.
Наприклад, у рубриці Наука і освіта вміщено біодовідку про видатного хірурга і вченого М. Амосова, котрий увійшов до десятки «найвеличніших». Ця довідка завершується реченнями: «З 1958 року починає співпрацювати з Інститутом кібернетики в галузі фізіологічних досліджень серця. 1963 – Амосов уперше у СРСР зробив протез мітрального клапана». Тут не лише не сказано, що той Інститут кібернетики належав до АН України, а й взагалі немає жодної (!) згадки про Україну, про Київ, куди Амосов переїхав 1952 року, де створив знамениту клініку серцевої хірургії та врятував життя тисяч людей. Нема також ні слова про літературну та публіцистичну діяльність Амосова, популяризацію ним здорового способу життя, що, власне, сприяло перетворенню його з талановитого хірурга на суспільного діяча.
Про художника М.Врубеля, біодовідку якого вміщено в рубриці Образотворче мистецтво, подано таку інформацію: «(…) працював у Києві, переважно створюючи зображення на релігійні теми, (…) роботи зберігаються в Державній Третьяковській галереї в Москві та в Державному Російському музеї у Санкт-Петербурзі». Про те, що роботи Врубеля є також у Музеї російського мистецтва в Києві та про знамениті розписи в Кирилівській церкві – ні слова.
Деталі й термінологія деяких біографій теж вказують на російські джерела інформації: наприклад, адмірал О.Грейг – «талановитий воєначальник (…) хресною [sic!] Грейга була цариця Катерина II». Мабуть, факт, що хрещеною матір’ю була імператриця Катерина, укладачі вважають суттєвим у представленні його як великого українця. Про льотчика П.Нестерова написано, що «З початком першої світової війни він відбув на Південно-Західний фронт, брав участь у звільненні [sic!] Львова», а про генерала М. Ватутіна, що він «помер від поранення, отриманого в бою з бандерівцями, у київському госпіталі на вулиці Артема № 27».
Загалом ознаки використання російських джерел, погано перекладених українською мовою і не завжди вдало відредагованих, спостерігаємо досить часто.
Наприклад, серед видатних українських літераторів опинився російський бард О. Галич: «один із найяскравіших представників жанру російської авторської пісні», котрий «був виключений з Союзу письменників (…) Союзу кінематографістів (…) похований у пригороді Парижа (…)». Галича, котрий пов’язаний з Україною місцем народження (Катеринослав – нині Дніпропетровськ), вмістили аж до трьох рубрик: Література і журналістика, Музика, Дисиденти.
Назви творів деяких письменників перекладено ніби-українською мовою, як-от «Кабала святошей» М.Булгакова, а назви інших творів подано російською без перекладу, наприклад, «Как закалялась сталь» М.Островського.
Л. Утьосов, виявляється, «деякий час був гімнастом у бродячому цирку», а К. Шульженко «народилась в родині бухгалтера Головного управління залізної дороги (…) гастролювала по діючим частинам (…) похована на Новодєвічому кладовищі» (а от Врубель похований на Новодівочому).
Владислав Городецький названий то Владиславом, то Владіславом, а також вказано, що він був власником «бетонного заводу».
Про Маркіяна Шашкевича сказано, що він переклав «частину святого Письма – Євангеліє від Матея і Йоана». А про Марко Вовчок пишуть, що вона «послала свої розповіді П.Кулішу до Петербургу, і вже в грудні того ж року вийшов збірник її розповідей – “Народні оповідання”».
Феофан Прокопович був «призначений віце-президентом найсвятішого синоду», а у біодовідці Стефана Яворського йдеться про «Священний Синод», главою якого він був призначений.
Про друкаря Івана Федорова сказано, що він «засновник постійного друкарства на українській землі, видатний діяч східнослов’янської культури. Перший відомий московський та південноросійський книгопечатник». Далі згадується «друкарсько-виробнича діяльність Івана Федоровича», що є очевидно неадекватним терміном стосовно XVI століття.
Подібних прикладів застосування неадекватної термінології знаходимо ще чимало. Скажімо, Нестор-літописець – «основоположник вітчизняної історії, автор “Повісті временних літ”. Письменник, літописець. Місце народження – Київ (….) Найвизначніший твір Нестора Літописця – “Повість временних літ”, складений на основі раніше написаних літописів, архівних, народних переказів та оповідань (…) преподобний Нестор у 1907 р. [sic!] вирушає на пошуки першоджерел». Особливо зворушує згадка про «архівні перекази» стосовно XI століття.
Про Феодосія Печерського написано, що він «ставав свого роду співзасновником Печерського монастиря (…) постановив запровадити Студійський статут [Статут Студитів – Н.Г.]. Це допомагало регулювати гуртожиткове життя».
З біографії Костомарова дізнаємося про існування якогось раніше невідомого науці суспільного статусу. Сказано, що він народився у «сім’ї поміщика у змішаному кріпацько-поміщицькому статусі». Крім того, укладачі біодовідки помилилися з датою захисту Костомаровим дисертації: це 1844, а не 1840 рік.
Видатний мовознавець О. Потебня вступив до університету «з метою студіювання юрисдикції» [sic!], а Вікентій Хвойка «здійснив низку розкопів».
Неуважність укладачів та неякісне редагування бачимо, на жаль, і в текстах, що походять з україномовних джерел (а не лише комп’ютерно перекладених з російської мови).
У біографії Алли Горської згадується якась Л.Семіокона. Йдеться, очевидно, про художницю Людмилу Семикіну.
Серед Меценатів бачимо Омеляна і Тетяну Антоновичів, щодо яких не вказано років народження, а в переліку лауреатів Премії Фонду Антоновичів замість Ю. Шевельова фігурує якийсь Ю.Тевельов.
Петро Гулак-Артемовський названий то Артемовським, то Артемівським, а також згадано, що він «здійснив вільний переспів балад Міцкевича «Пані Твардовські» [sic!].
У рубриці Музика композитори М.Березовський («місце народження – Глухів на Чернігівщині») та М.Бортнянський («місце народження – м. Глухіві Сумської області») розташовані поруч, однак це не допомогло упорядникам узгодити топоніми.
Серед українських політиків опинилися також легендарні Кий, Щек, Хорив та сестра їхня Либідь: «Згідно “Повісті временних літ” Нестора Літописця, Кий, Щек та Хорив були головами полянських родів. (...) В самому “Літописі временних лєт” легенда про Кия, Щека і Хоріва з’являється (…)». Хоча довідка й коротка, це не завадило, ім’я Хорива та назву Літопису написати по-різному на початку й наприкінці тексту.
Після ознайомлення з усіма біографічними довідками доходиш висновку, що головна увага авторів проекту зосереджувалася на телешоу, а біографії видатних осіб на веб-сторінці проекту, розглядалися, вочевидь, як додатковий і не надто важливий інформаційний супровід.
Важко назвати адекватною систему рубрик; не зрозуміло, згідно яких принципів вона сформована. Не завжди коректним є включення (або не включення) персоналій до тих чи тих рубрик.
Через відсутність чітких критеріїв відбору укладачі виявилися неспроможними стисло виокремити найважливіше в біографіях, що суттєво підважує інформаційну цінність бази даних. З деяких біографій взагалі не зрозуміло: ЧОМУ, власне, ця особа може вважатися великим українцем?
Брак критеріїв відбору спричинив також механічне залучення імен та біографій з різних (часто суперечливих) версій української історії та неспроможність укладачів переосмислити їх в українському контексті.
Загалом складається враження, що біографічні довідки готували люди, яким чітко не визначили ані об’єму матеріалу, ані засад відбору фактів; ніхто не контролював якість і повноту підготовлених біодовідок; немає слідів наукового й літературного редагування тексту. Внаслідок цього, чи не в більшості випадків, біографії представлені неповно й некоректно: відсутня важлива інформація про вчинки, здобутки, наукові праці чи мистецькі твори героїв – себто те, що, власне, «звеличує» їх над загалом. Брак редагування породив також плутанину в термінології, топонімах, прізвищах, назвах творів тощо (Юріїв, Юр’єв; Жовква і Жолква; Андрій Первозданний, Першозваний, Первозваний; Повість временних літ і Літопис временних лєт).
Упродовж останніх років видано багато наукових та науково-популярних історичних праць, довідників, біографій, мемуарів, але вони, якщо й використовувалися укладачами, то рідко. Натомість надто часто зустрічаємо детальні переліки почесних звань, нагород, посад – це ніби занурення в офіційну риторику минулого століття, адже в період «розвинутого соціалізму» такі атрибути офіційного визнання підкреслювали значущість людини, надавали вагомості мистецьким творам чи науковим відкриттям.
На жаль, спосіб представлення біографій, явно суперечить задекларованій суспільній важливості проекту. Це, на мій погляд, стало можливим через погано сформульоване завдання укладачам бази даних, що можна вважати наслідком байдужості до української історії та культури. Ніби не відбулося величезних політичних та культурних змін, не вийшло друком тисяч наукових та науково-популярних праць. І хоча до політичних та культурних стереотипів і штампів, успадкованих з радянського періоду, укладачі механічно додавали фрагменти «національного наративу» й героїв націєтворення, однак жодного синтезу не спостерігаємо, до того ж домінує російсько-радянська версія історії.
Саме тому я не можу поділяти оптимізму головного режисера каналу «Інтер» Ірини Іонової-Пілат: «этот проект вытащил наших людей из плена стереотипов, заставил подумать и вспомнить»50. Просте додавання нових штампів до старих не може підважити вкорінені стереотипи, що формувалися упродовж десятків, а часом – сотень років. Суперечності, що існують між радянською та національною версіями історії, неможливо подолати шляхом розташування поруч постатей, які символізують протилежні суспільні та культурні цінності. Нездатність або неготовність до переосмислення стереотипів, продемонстровані укладачами бази даних, уможливлюють лише їх дальше відтворення.
Крім того, образ історії України, сформований наявними в базі біографіями, є застарілим термінологічно та концептуально, викладеним кострубато і плутано, а відтак ускладнює ототожнення з цією історією сучасної людини.
Один з учасників проекту Андрій Цаплієнко заявив: «… в работе над историческими проектами нужно меньше всего учитывать позицию историков, потому что они сосредоточены на фактах, а не на личности»51.
Прикро, але за безсистемно підібраними фактами, за термінологічною плутаниною, механічними скороченнями, численними граматичними і стилістичними помилками, особистостей якраз і не видно.
46 Наприклад, у листопаді 2007 р. в базі серед 158 видатних українців не було: в рубриці «Театр і кіно» - О.Довженка та Л.Курбаса, в рубриці «Образотворче мистецтво» – М.Бойчука, А.Петрицького та О. Архипенка, серед великих письменників не виявилося М.Драгоманова, Б.Грінченка, М.Зерова, В.Симоненка, серед науковців – академіків О.Богомольця та А.Кримського, серед гетьманів – Івана Виговського і так далі.
47 Під «змістовним критерієм» будемо розуміти не просто формальний факт, що якийсь діяч народився на території України чи перебував тут певний час, а щось істотніше – наприклад, реальну діяльність у царині української культури, чи науки, чи хоча б політики.
48 Бажан і Тичина опинилися там, вочевидь, тому, що були членами уряду УРСР у 1940-і рр., хоча в біодовідці Бажана про це не згадано, Олена Теліга – бо була активісткою ОУН (м), але чому серед політиків виявилися Леся Українка та Максим Рильський, невідомо.
49 Варто зауважити, що цю біодовідку запозичено з «Довідника з історії України» (Київ, Генеза, 1995, с. 421), але там вона є лише трохи поредагованою версією довідки, наведеної в УРЕ (наприклад, «петлюрівців» замінено на «Армію УНР» тощо).
50 Цитую за: Марина Барановская, Наталья Лигачева. Логика производства проекта «Великие украинцы»: смысл vs рейтинг // Телекритика, № 5, травень 2008. с. 32.
51 Цитую за: вказана праця, с. 27.
| |
|
