|
|
Наталка Білоцерківець, Людмила Таран
Телепроект «Великі Українці» у дзеркалі преси
16 листопада 2007 року на каналі «Інтер» оголошено про початок телешоу «Великі українці». Відповідний проект закуплено у Великій Британії. Аналогічні програми відбулися зокрема у Франції, США, Фінляндії, Португалії, Чехії, Болгарії, Південній Африці. В окремих країнах вносили свої нюанси до телепроекту, і не скрізь він виявився вдалим. У ПАР не було враховано окремих моментів історії країни – шоу завершилося скандалом. У нашій країні скандал, пов’язаний із проектом «Великі українці», мав інший характер. Але про це трохи далі.
В Україні спершу пройшло кілька турів ток-шоу, у міжпрограмний сезон глядачі проголосували за сотню «Великих українців», про яких на каналі згодом було показано кілька фільмів. У травні 2008 року шляхом голосування була обрана десятка найвизначніших українців, яка виявилася певною мірою сфальшованою. Та мова про віддзеркалення телепроекту в пресі саме від початку шоу.
Переважна більшість друкованих ЗМІ не оминула розпочатого каналом «Інтер» телешоу «Великі українці». Йдеться зокрема про «Україну молоду», «Газету по-киевски», «День», «Сегодня», «Молодь України», «Дзеркало тижня»/ «Зеркало недели», «Коментарі/Комментарии», «Комсомольскую правду в Украине», «Аргументы и факты в Украине» (останні два видання – генеральні інформаційні спонсори проекту), журнали «Кореспондент», «Телекритика», «Главред», «Новинар», «Український тиждень» тощо.
Один із найперших відгуків належав письменнику і політологу Володимиру Цибульку, який завважив: цей телепроект від самого початку має за основне завдання “не народити надію на спроможність нації долати виклики майбутнього, а вибілити, виправдати радянську і російськоцентричну історіографічну модель напередодні поминальних заходів Голодомору“52. Висловлює він і недовіру до ради експертів: “що ж до всіляких “третейських судів“, то не політикам там засідати“. Загалом, відгук носить гостро полемічнічний характер, як і в інших, так би мовити, україноцентричних виданнях. Ось, приміром, «Молодь України», газета, котра роздуми над розгортанням телепроекту двічі робила темою двох номерів кінця минулого року. Полеміку викликає передусім сама назва проекту, що, як вважає авторка Лілія Максименко, не цілком відповідає нормам української мови, і невиробленість критеріїв, за якими мають формувати список визначних українців. Саме останній момент підхоплює і – свідомо чи несвідомо – доводить мало не до абсурду інший автор газети – Юрій Брязгунов. Відтак він пропонує відкривати той реєстр «великих українців» чи не з понтійського царя Митридата VІ Євпатора, долучаючи до нього Овідія, згодом – французів Боплана, Шерера, Проспера Меріме та Оноре де Бальзака, котрі писали про Україну, завершуючи запропопований ряд іменами Папи Римського Івана Павла Другого, підприємця Алі Аскера, засновника всесвітньовідомої фірми «Адідас» та лауреатів Нобелівської премії, які походили з України53.
“«Великих украинцев» выберут без правил”. Так назвала матеріал, присвячений телепроекту, газета «Сегодня». Редакційний «вріз»: “Телеаудитория решила: “кровь“, “земля“ и “язык“ не имеют значения, чтобы считаться “самим главным украинцем“54.
У матеріалі констатується: “... зрители в студии проголосовали против всех критериев“. І далі: “получается, можно голосовать и за Михаила Булгакова или, если душе угодно, даже за Екатерину Великую“. Втім, Юрій Рибчинський, один із ради гарантів, вважає: критеріями для визначення великих українців мають бути “насамперед національність і стосунок до української мови й культури. А також вагомість досягнень людини чи її внесок у формування нації, культури й науки, освіти тощо. Треба дивитися, наскільки ця діяльність сприяла піднесенню престижу України у світі. Але слід розрізняти великого українця й великого громадянина України. Тарас Шевченко жив у Російській імперії, але був великим українцем. Ольга Кобилянська – народилася на території Румунії, німкеня, але це велика українка, бо тут жила, писала по-українськи і працювала на нашу культуру. А от єврей Шолом Алейхем писав про життя євреїв в Україні. Він не українець, але великий громадянин України. Учений Ілля Мечников працював у Росії, став лауреатом Нобелівської премії, але відбувся на теренах України... То чому ми повинні віддавати його росіянам?... Якби Булгакову сказали, що його визнали великим українцем — він сміявся б і запитував, куди поділася його російськість. Він був росіянином за духом. Так само і Волошин з Ахматовою. Яке відношення вони мають до України?“55. Щодо рейтингу великих українців, наших сучасників, то Ю. Рибчинський не проти, аби їх включили до списків, втім, не вписавши до них сучасних політиків.
Постійний автор колонки «Щоденник для обраних» газети «Коментарі/Комментарии» Анатолій Стріляний зазначає: це телешоу насправдi є “західним ширвжитком“, протягненим в Україну, котрий, якщо не має просвітницької спрямованості, перетворюється на профанацію, гру для заробітку на рекламі, “включаючи й приховану політичну“. Щодо «Великих українців», то тут, вважає колумніст, не може бути ані якоїсь суперечки, ні, тим більше, всенародного голосування. “Великі, вони і є великі. Їх треба знати, а не обирати“.
Дорікання щодо профанації телепроекту на різних рівнях набуває в окремих друкованих ЗМІ характеру звинувачення авторів програми у блюзнірстві. Така основна тема добірки публікацій на розвороті газети «Слово Просвіти»56. Редакція тижневика у своєму врізі наголошує, що «Великі українці» на каналі «Інтер» “викликав неоднозначний інтерес серед громадськості – від захоплення до обурення“, подає список критеріїв, якими британський “першовзір“ керувався при визначенні своїх визначних постатей: наявність британського паспорта; загальновідомість; значні успіхи у мистецтві, бізнесі, масовій та громадській діяльності, досягнення в розвитку промисловості, науці тощо, а також – британські особливості в реалізації досягнень. Та головне – подані газетою три публікації. Перша – «Блюзнірство» (за підписами Юрія Бездробного, доктора біологічних наук, Володимира Козирського, кандидата фізико-математичних наук, Василя Шендеровського, професора, доктора фізико-математичних наук). Суть цієї статті полягає в тому, що в ній стверджується: сам проект вибудований украй некоректно щодо українських реалій, включно з маніпулюванням свідомістю, на яку спрямовані відповідні афіші та лайт-бокси у метрополітені, некоректним також є склад гарантів телепроекту. Особливий акцент автори статті, зважаючи на характер газети, поставили на мовному критерії: “Коли йшлося про показники, за якими визначають достойників інших народів, не сказали про знання національної мови. Такої офіційної вимоги немає, бо вона незаперечна. Якщо є держава, про заборону мови титульної нації годі й думати. До речі, будь-які мови в багатонаціональних країнах ніколи адміністративно не забороняли, крім української в Росії та Румунії. І якби Шустер мав подібну передачу в будь-якій іншій країні, він не наважився б послуговуватися мовою сусідньої держави. І впорався б, адже має хист до мов і на перших передачах «Свободи слова» іноді висловлювався українською. Отже, ставити питання, чи має претендент на звання «великий українець» знати українську мову в Україні, враховуючи її історію, некоректно. За загальнолюдськими уявленнями, відповідь на це питання має бути лише позитивна. Бо із зникненням мови зникає нація“. Висновок авторів зазначеної публікації: “Якщо для Британії чи для багатьох європейських країн ідея «Great …ns» була шоу-розвагою для одних і способом додаткового набивання кишень для інших, то для України з її сьогоднішніми політичними проблемами – це непристойна політична провокація“57.
У матеріалі Володимира Ференца з Івано-Франківська “«Великі українці»: глобальний аспект” стверджується: програма «Великі українці» – лиш етап великого інформаційного “затюкування“ українського суспільства. Справжня мета шоу – “польове дослідження-тест (...) на ступінь живучості націєзберігаючих інстинктів“. Тому “не варто українцям сприймати серйозно і брати участь і підтримувати ерзац-проект світового тесту, який зробить українцям подвійну погану послугу. По-перше, створить невиграшний для нас імідж у вищих світових фінансових колах. По-друге, тестування української душі епатажним стресом такого типу шоу неприпустимо відкриє діловому світові всі потаємні слабини українського суспільства, що спокусить діловий світ до гріха заробляти величезні гроші“. Висновок: треба на найвищому рівні “завадити легковажному перетворенню болючих проблем українців на сумнівне шоу“. Фактично, цю думку підтримує Олександр Крамаренко з Луганська в публікації «Хто стоїть за проектом?» Він констатує: «Великі українці» – “ідеологічна диверсія, прагнення унеможливити консолідацію української нації”.
Чи не найбільше обговорювалися «Великі українці» журналом «Телекритика»: понад десяток разів від дня його старту 16 листопада й до кінця року, коли вже інші ЗМІ випустили з поля зору цей проект. Деякі оглядачі закликали ставитися до телепрограми виключно як до шоу, інші (приміром, політолог Сергій Грабовський) констатував за перебігом «Великих українців» особливу стратегію каналу «Інтер», кваліфікуючи її як “технологію розколу“. Організаторам програми “необхідна була маленька вітчизняна війна“ (Отар Довженко). В основі телешоу – не конструктив, а провокація, – погоджувалися й інші аналітики. Проект «Великі українці» варто було розпочати з просвітницької частини, – чи не одностайно наголошували оглядачі. Одностайність особливо виявилася також у констатації того, що відсутність критеріїв відбору відразу внесла плутанину в реалізацію програми58.
“«Великі українці» дуже виразно ділять Україну на ідеологічні зони“, – погоджується Андрій Бондар59.
Тим часом журнал «Кореспондент» (№ 32, 2007) опублікував результати свого опитування «Самые великие украинцы». Було опитано тисячу респондентів у північному, західному, центральному, південному, східному регіонах та Києві. Результати рейтингу засвідчили: “Найбільшими українцями“ виявилися ті, чиї портрети відтворені на банкнотах. Цей часопис чи не першим подав результат голосування за кандидатури «Великих українців» укиданням бюлетенiв до спеціальних скриньок каналу «Інтер» (таким був один із етапів перебігу програми). Лідерами голосування зокрема в Севастополі стали Тарас Шевченко та Богдан Хмельницький. А найнесподіванішим виявилося те, що в севастопольській сотні двадцятим виявився Степан Бандера60.
Згодом на певний час про проект було забуто. Навіть пішли чутки про його крах. Перший ефір проекту, за даними «Телекритики», отримав рейтинг 8,9 відсотків, другий (21 грудня) – 6 відсотків. На цьому тлі лише окремі загальноукраїнські ЗМІ, як-от «Україна молода», спробували узагальнити особливості інтерівських «Великих українців»61. Авторка Ярина Матчак підсумувала висновки експерта «Телекритики» Отара Довженка та головного редактора видання Наталі Лігачової, суть яких полягає в тому, що телешоу не виконало своєї соціальної ролі, натомість із продовженням матиме комерційний зиск. “Якби проект було реалізовано з участю компетентних осіб, то він отримав би більший резонанс“. “У нас дуже заполітизоване суспільство, а сам список великих українців ділить людей“, – констатує історик Станіслав Кульчицький. “Цей проект спрямовано на те, аби зруйнувати ті справді високі моральні устої українства. Я вважаю, що це – широкомасшабна провокація, аби принизити роль справжньої української еліти“ (історик Володимир Сергійчук).
В цьому ж ключі висловилися експерти «Телекритики» Отар Довженко та Сергій Грабовський. Цитата з першого: “Для того, щоб дотягти до заповідної частки аудиторії 35%, «розкол України» – тобто сварки між «західними» та «східними», «російськомовними» і «україномовними», «проросійськими» і «про- європейськими» – конче необхідний. Конструктивне ток-шоу на каналі-лідері українського телепростору, на думку «інтерівського» керівництва, неможливе”62.
Сергій Грабовський: “…у цій телевізійній клоунаді… проект «Великі українці» здатен тільки віддалити країну від об’єктивного знання про саму себе”63.
Отже, основними вадами інтерівських «Великих українців» було визнано передусім нечіткість характеру програми, її надзавдання: це соціально-освітній чи провокативно-комерційний проект? Відтак аналітики закидали організаторам відсутність вироблених критеріїв, за якими мав здійснюватися відбір персоналій. Серед закидів – акцентування на несвоєчасності проекту, пов’язаного з політичною ситуацією затяжного перехідного періоду. Позитивом же визнано те, що телепроект усе-таки спонукав до роздумів над історією України, дав поштовх до низки відповідних публікацій.
На самому початку телепроекту найактивніше про нього відгукнулася саме ті видання, що позиціонують себе як державотворчі, україно-центричні, а також ті, що були медійними спонсорами шоу, та спеціалізовані, як-от «Телекритика». Популярні видання, приміром, «Факты и комментарии» чи «Бульвар», або газета «2000», що позиціонує себе як незалежне об’єктивне видання, на цьому етапі відбулися мовчанкою (чи ігноруванням?)
Щодо прогнозів, хто ж очолить десятку «великих українців», чи не одностайною була думка: однозначно Тарас Шевченко. Ось як висловився про це один із експертів «Телекритики» Андрій Кокотюха: “…попри умовне розмаїття кандидатур «фіналістом» проекту стане, на мою думку, поет Тарас Григорович Шевченко. По-перше, його прізвище пересічний українець щонайменше чув. По-друге, його портрет кожен щодня бачить і навіть тримає в руках – маю на увазі купюри в 100 гривень (у смушковій шапці та кожусі – на старих, і молодий – на сотнях нового зразка). По-третє, ми звикли до того, що Кобзар – національний геній і «наше все». Через те спрацює стереотип, який буде вигідним для всіх, навіть для вічних опонентів у «мовному» питанні. Бо і російськомовні, й україномовні українці не заперечуватимуть проти Шевченка і вже змирилися та зжилися з ним. Це звичніше і спокійніше, ніж віддавати голоси за Ярослава Мудрого, чия мовна політика під питанням…“64
Та, як стане відомо пізніше, пан Кокотюха, й не тільки один він, глибоко помилявся. У цьому й полягала інтрига «великих» по-українськи…
Коли взимку у проекті «Великі українці» настала пауза і засоби масової інформації переключилися на перманентні політичні ігри напіввеликих (чи напівмаленьких?) українців, – у нечисленних згадках про інтерівське телешоу прозвучало декілька тверезих думок. До котрих, як завжди, ніхто не дослухався.
У журналі «Коментарі» за 18 січня один з найкращих вітчизня¬них колумністів Анатолій Стріляний поставив під сумнів саму ідею вибору найвеличніших із великих: «Великі, вони і є великі. Їх треба знати, а не обирати... Більше п’яти великих немає в жодного народу, для решти є інші епітети: «видатний», «славетний»... (Цікаво, що до власної п’ятірки великих публіцист включив Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Тараса Шевченка, Миколу Гоголя і Лесю Українку. Як відомо, Мазепа і Гоголь не увійшли навіть до «офіційної» десятки)65.
А.Стріляний також уже тоді слушно застеріг про умовність вибору «великих» телеглядачами: «Не можна навіювати тітці Клаві, що їй уже все під силу... Достатньо того, що вона може обирати до парламенту свою Юлечку або Раєчку. Немає нічого менш демократичного, аніж думка неком¬петентної більшості». Журналіст, як і всі ми, ще не здогадувався тоді, що навіть таке умовне «народне волевиявлення» буде знівельовано, а вибір «некомпетентної» тітки Клави (чи вуйка Степана) підмінять вибором «компетентного» політика Дмитра Табачника. Але про це трохи згодом.
Те, що іще до оголошення сотні «великих», їхнього розташування в ранжирі та визначення десяти фіналістів відбувалися певні маніпуля¬ції з «голосами» телеглядачів, – підозрював багато хто. Сумніви викликало, зокрема, 11-е «місце» гетьмана Мазепи (акурат за десяткою!) Як висловився письменник Володимир Цибулько, комусь могло видатися надмірним «допустити» до фіналу не лише лідера першого етапу голосування провідника ОУН Степана Бандеру, а ще й Мазепу (а дванадцятим, до речі, ішов Шухевич...) Кому? На можливу відповідь у цьому ж числі «України молодої» натякнув телекритик Отар Довженко: «Інтер» має російських і проросійських акціонерів, тому в останній момент щось може статися…».66 Як у воду дивився!
У квітні-травні проект було продовжено. Після відібраної шляхом голосування сотні «Великих українців» глядачі мали віддати голоси за десятку най-най. І тут виник скандал...
Несподіванкою для аналітиків стала поява у фіналі телешоу імен кардіохірурга Миколи Амосова та футбольного тренера Валерія Лобановського. Надто промовисто обидві постаті підтверджують уже означену різницю між великими націєтворцями та видатними діячами у тій чи іншій професійній сфері. Проте ті, хто засумнівався в неупередженості «журі», резонно подумали: «пересічним» громадянам могли заімпону¬вати найлюдяніша лікарська професія одного чи світові досягнення в улюбленій спортивній грі іншого. Та й етнічне походження і російськомовність обох згаданих «фіналістів», як не парадоксально, зіграли на їхню користь: для дуже значної частини громадян України це стало ніби їхнім власним утвердженням як складової української нації – безвідносно до походження, мови та конфесії. І в цьому сенсі поява в десятці «великих українців» росіянина Миколи Амосова (котрий в остаточному підсумку посів другу позицію) зіграла справ¬ді позитивну роль – громадського компромісу і реального об’єднання різних складових одного народу. Власне, схожу роль мимоволі «зіграв» і київський князь Ярослав Мудрий – але про його визнання «номером 1» серед Великих Українців теж далі.
Отож 11 квітня у прямому ефірі телеканалу «Інтер» відбувся умовний півфінал умовної Ліги чемпіонів. На цей момент стало очевидним: проект, формат якого запозиченою Бі-Бі-Сі, виявився цілком успішним, зокрема й для рейтингу самого українського теле¬каналу. До того ж «Інтер» з лишком перекрив усі свої фінансові затрати. Ще на стадії «півфіналу» за своїх обранців віддали голоси біля мільйона людей (у «фіналі» ця цифра майже потроїлась). Звісно, можна було безкоштовно «проголосувати» в окремих пунктах збору анкет, а також в Інтернеті, але все ж левову частку становили телефонні та SMS-голосування. Вартість одного дзвінка – 1 гривня... Помножимо?
Із чим погодилися всі ЗМІ, то це з тим, що єдиною безумовною цінністю «Великих українців» як телепроекту стала просвітницька місія, що призвело нехай до тимчасового, та все ж помітного сплеску суспільного інтересу до власної історії. Як зіронізувала «Україна молода», добре вже те, що у прайм-таймі провідного каналу замість серіалів про чекістів чи мильних опер пострадянського пошибу демонстрували фільми про великих, славетних та видатних співвітчизників. Зокрема й тих, кого ті чекісти цілеспрямовано знищували.
Усього до списку «великих» на 11 квітня потрапили аж 14 тисяч претендентів, з яких «суддями» (організаторами та експертами проекту) було визначено (нібито відповідно кількості поданих за того чи іншого кандидата народних голосів) сотню «більш великих». До речі, багато журналістів висловлювати претензії до складу «м’яко кажучи, академічної ради» (Володимир Цибулько. «Тріумф «Ве¬ликих»? Ні, шабаш ну дуже «маленьких»!»67): «Два з половиною українофіли на зграю українофобів або просто тих, для кого душа і мрія українців є не більше, ніж непорозумін¬ням... Особливо потішало око постійне апелювання Савіка Шустера до Табачника як до останньої інстанції. Враження таке, що саме недоакадемік-архівіст Табачник і був негласним науковим редактором усієї цієї гіперманіпуляції».
Невдовзі, як знаємо, про постать і роль Дмитра Табачника в проекті у пресі говоритиметься чи не більше, ніж про Ярослава Мудрого, котрого якраз представляв (до речі, російською мовою – єдиний раз у десятці просвітницьких фільмів, показаних «Інтером») і «вивів» на першу позицію політик-«недоакадемік». Але чи правомірно говорити про гіперманіпуляції суспільною свідомістю (хоч певні ознаки маніпуляцій помітні неозброєним оком)?
Так, очевидною помилкою багато аналітиків вважають допуск до «конкурсу» живих великих: у сотні з’явилися всі три президенти незалежної України (між іншим, у подібному шоу, що стартувало в Росії, Владіміра Путіна до списків не вводили); відомі сучасні спорт¬смени і популярні співаки; такі протилежні за ідеологією політики, як Левко Лук’яненко і Петро Симоненко, і видатна поетеса Ліна Костенко. Маніпуляцією свідомістю, а то й провокацією вважають також розмитість критеріїв, за якими визначалася українськість, що призвело до появи в сотні не лише М.Булгакова, котрий не просто не вважав себе українцем, а й демонстративно дистанціювався від усього українського, – але й В. Леніна (23-е місце), котрий жодного разу не був на нашій землі!
Мусимо, однак, сказати, що до своєрідних маніпуляцій і провокацій вдавалися й самі засоби інформації, зокрема у заголовках та підзаголовках своїх публікацій «Амосов или Бандера? Узнаем 16 мая», – інтригує читачів масова газета «Сегодня»68, і цю ж назву 14 травня, акурат перед «фіналом», тільки в іншому порядку, повторить «Газета по-киевски»: «Степан Бандера или Николай Амосов?». Натякнувши читачам: «Уже полтора миллиона зрителей... определились. И хрестоматийные личности – Шевченко, Франко, Леся Украинка – не в фаворе»69.
Але коли «Газету по-київськи» можна запідозрити в бажанні спонукати голосувати за Тараса Шевченка (котрий протягом усього часу йшов на третій позиції, випереджаючи Ярослава Мудрого, а в підсумку опустився на четверте місце), то, схоже, «Сегодня» шукало таку кандидатуру, яка могла б «опустити» націоналіста Бандеру, запро¬понувавши нове протистояння: «Великий украинец» №1: Богдан Бандера»70. Але ще провокативнішим став підзаголовок до статті Володимира Абрамова: «В конце недели телезрители определят героя нации, который может расколоть Украину». Це хто може її розколоти? І хто – об’єднати? Схоже, хтось спершу бачив на місці об’єднувача Богдана Хмельницького, але коли спостеріг завеликий відрив того від Бандери, перемкнувся на Ярослава: теж ніби «об’єднувач» – князь руський, із «колиски» трьох братніх народів...
Ярослав Мудрий, звісно, ні в чому не винен. Зрештою, на його перемогу можна глянути і з іншого кута зору – як на підтвердження приналежності спадщини Київської Руси саме нинішній Україні... А от думку про зовнішнє втручання у благородну акцію підтвердили вже після-проектні публікації тієї ж газети «Сегодня» про розгортання проекту «Великие соотечественники» в Росії: «Ярослав Мудрий среди великих россиян»; «Готовы и к Ленину, и к Сталину. В фаворитах в теле-проекте у россиян – Петр І, Гагарин, Пушкин, Жуков и Ярослав Мудрый»– з цікавою підказкою: «Принять участие пока что в интернет-голосовании, а затем и в SMS-голосовании есть возможность и у украинцев»71. І там само - ще одна «підказка», цитата з інтернетівського «Живого журналу»: «Предлагаю всем френдам за Ярос¬лава Мудрого проголосовать, тем самим в очередной раз подтвердим единство русской нации».
Так, може, саме підтвердження такої єдності й було метою тих (у тому числі і «френдів» з ближнього зарубіжжя!), хто в підсумку й «вивів» Великого князя із глибокої історичної давнини на політичну арену сучасної України?
Коли після «фіналу» 16 травня шеф-редактор проекту «Великі українці» і за сумісництвом «куратор» Бандери Вахтанг Кіпіані давав численні викривальні інтерв’ю у пресі, на телебаченні й інтернет-сайтах, він, можливо, й не усвідомлював, що певною мірою сам причинився до відносного «програшу» свого протеже. Зокрема й тим, що надто щасливо повідомляв усюди, де тільки міг, про лідерство в голосуванні свого героя (до останніх днів Кіпіані мав доступ до закритих даних про хід голосування). І втішався: «Я доволен тем, как в Украине был воплощен формат ВВС»72. За два дні він уже зовсім не був таким задоволеним (викриття Кіпіані, як уже сказано, з’явилися в усіх ЗМІ, тому не буду їх переказувати – Н.Б.).
Так само, мабуть, Кіпіані пошкодував і за те, що спершу підтримував можливість багаторазового голосування з одних і тих самих номерів, адже організована підтримка Бандери, насамперед у Західній Україні, групами палких прихильників великого націоналіста не в останню чергу спричинилася до його лідерства. Однак Кіпіані і молоді «бандерівці» не врахували цинізму своїх опонентів: саме багатократне голосування з одних і тих самих номерів за останню добу (за версією, що просочилася у пресу, організо¬ване чільниками «Партії регіонів») вивело Ярослава Мудрого у фінал з таким відривом, що подолати його під час самого фінального шоу виявилося неможливим. До того ж, за багатьма свідченнями, лінія «на Бандеру» була заблокована.
«Я був переконаний, що на перше місце вийде Тарас Шевченко, – сказав «Газеті по-українськи» академік М.Жулинський. – Значний шанс перемогти мав і Степан Бандера. Але не виключаю впливу певних політичних сил на процес голосування. Не сумніваюсь: хтось підкоригував його, щоб на перше місце вийшла нейтральна в політичному й національному плані постать»73.
Ось тут і починає домінувати в публікаціях ім’я Дмитра Табачника – аж до того, що зображення політика, разом із «портретом» Савіка Шустера на тлі Святої Софії і схематично зображеного Великого Князя Київського з’явився на першій шпальті «України молодої» за 20 травня у супроводі напису: «Великі шахраїнці». У цьому ж числі вже згадуваний Володимир Цибулько відкрито назвав Табачника «наперсточником» (назва статті – «Міра антиукраїнськості – один «табачник»). Багато видань пере¬казали зі слів Вахтанга Кіпіані епізод з інтерівського фуршету, коли в присутності колег, з бокалом «Хеннесі» в руці, політик вихвалявся, як він «трахнув» Бандеру...74
І хоча формально «Інтер» ніби й не порушив правил гри (див. інтерв’ю генпродюсера каналу Ганни Безлюдної часо¬пису «Дзеркало тижня»: «Будь-який результат «Великих українців» однаково б комусь не сподобався»), все ж репутація кана¬лу серйозно постраждала, а від самого, на позір дуже успішного, масового й ефектного шоу лишився дуже неприємний політичний присмак75.
Більшість публікацій у пресі одразу по завершенні проекту стосувалися якраз не аналізу у філософському, сказати б, ключі, а саме аналізу скандалу, що розгорівся навколо підсумків. Особливо багато і натхненно писала про це «Газета по-киевски». Ось лише кілька висловів з числа від 19 травня: «Несколько десятков людей просто изнасиловали страну»; «Автори проекта слишком заполитизировали программу»; «Диагноз, который наше общество само себе по¬ставило»... А ось із наступного номера, від 20 травня: «Результаты голосования отображают позицию нашей политической элиты»; «Изначально система была настроена на соревнование финансовых возможностей»; і нарешті – «Это было вроде клича – «Наших бьют!»76
Як щодо мене, то ключовим у цих збуджених дискусіях є слова про діагноз, поставлений нашому суспільству. Адже на «Інтері» можна провести (як до того закликала співведуча шоу Ганна Гомонай) службо¬ве розслідування. Можна створити (як до того закликала нардеп від «Нашої України» Ольга Герасим’юк) спеціальну парламентську комісію. Можна (як це обіцяв зробити В.Кіпіані) поскаржитися до ВВС. Зрештою, можна провести переголосування через енну кількість років – чого, в принципі, не заперечує Ганна Безлюдна – і подивитися, що змінилося в думках і уподобаннях українців. Але важливіше інше, про що майже не йшлося у ЗМІ. Це соціо-психологічний портрет сучасного українського суспільства.
Чи поділена Україна на Схід і Захід? Якщо так, які цьому причини і наскільки подолaнним чи неподоланним є цей розкол? Чи змінюється з плином літ ставлення українців до провідних ідеологій, зокрема комунізму й націоналізму? Що важливіше для людей: моральність, гуманізм, краса – чи сила, рішучість, дія? Як змінюються критерії, за якими обирають ВЕЛИКИХ, відповідно до віку рівня освіти, професії, релігійної конфесії, статі, національності й мови?
Проект, який відбувся на «Інтері», дає надзвичайно цікавий матеріал психологам і соціологам. Прикметно, що одночасно з телешоу Київський інститут соціології провів власне опитування на задану тему. Як виявилося, половина наших співвітчизників взагалі не має поняття, хто в нашій країні гідний звання «Великий українець». Втім, на перше місце чверть опитаних вивели Тараса Шевченка. До першої десятки потрапили також «Юля і два Віті» (вираз газети «Сегодня»). А порівняно з рейтингом «Інтера», збіглися такі імена: «філософ Сковорода, письменник Микола Гоголь, повстанець Степан Бандера і легенда українського футболу Валерій Лобановський. Вони присутні в обох списках». Тобто, окрім маніпуляцій, були ще й закономірності, аналіз яких попереду.
Наразі ж ці закономірності узагальнив Володимир Цибулько:
«Переміг Тарас Бандера. Він же Степан Шевченко».
А журнал «Фокус» висловився не менш образно:
«ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦЬ – МУДРИЙ».
52 “Україна молода”, 21 листопада 2007 р.
53 “Молодь України”, 2007, №№ 67, 72.
54 “Сегодня”, 19 листопада 2007 р.
55 “Газета по-українськи”, 14 грудня 2007 р.
56 “Слово Просвіти”, № 10, 16 січня 2008 р.
57 “Слово Просвіти”, № 10, 16 січня 2008 р.
58 “Телекритика”, 16 листопада 2007 р.
59 “Новинар” , 2007, № 15.
60 “Корреспондент” , 2007, № 32.
61 “Україна молода”, 1 березня 2008 р.
62 “Україна молода”, 1 березня 2008 р.
63 “Україна молода”, 1 березня 2008 р.
64 “Телекритика”, 16 листопада 2007 р.
65 “Коментарі”, 18 січня 2008 р.
66 “Україна молода”, 15 квітня 2008 р.
67 “Україна молода”, 15 квітня 2008 р.
68 “Сегодня”, 14 квітня 2008 р.
69 “Газета по-киевски”, 14 травня 2008 р.
70 “Сегодня”, 14 травня 2008 р.
71 “Сегодня”, 27, 28 травня 2008 р.
72 “Сегодня”, 14 квітня 2008 р.
73 “Газета по-українськи”, 20 травня 2008 р.
74 “Україна молода”, 20 травня 2008 р.
75 “Дзеркало тижня”, 2008, № 19.
76 “Газета по-киевски”, 19, 20 травня 2008 р.
| |
|
