|
|
Презентація видання нової колективної праці науковців УЦКД -
“Культурна політика в Україні. Аналітичний огляд”
31 серпня 2007 року в приміщенні Музею українського народного декоративного мистецтва відбулася презентація видання нової колективної праці науковців УЦКД - “Культурна політика в Україні. Аналітичний огляд”.
Вона пройшла у формі Круглого столу з актуальних проблем сучасного стану української культури та культурної політики, учасниками якого стали відомі науковці, діячі культури, представники Міністерства культури і туризму України, іноземних культурницьких осередків в Україні.
Серед них – керівник авторського колективу презентованого видання, заслужений діяч мистецтв України, директор Українського центру культурних досліджень Олександр Гриценко; заступник начальника управління міжнародних зв’язків Міністерства культури і туризму України Людмила Фещук та головний спеціаліст цього управління Світлана Павлиш; відомий літературознавець, професор Гарвардського університету, головний редактор часопису “Критика” Григорій Грабович, директор Програми академічних обмінів ім. Дж.Фулбрайта в Україні професор Мирон Стахів, заслужений діяч мистецтв України, доцент КНУКіМ Геннадій Григор’єв, координатор програм з культурної спадщини Міжнародного благодійного фонду “Україна-3000” Олексій Копитько, науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень Олексій Кузьмук та інші. У розмові взяли активну участь члени авторського колективу праці «Культурна політика в України» – канд. ек. наук, заст. директора УЦКД Валентин Солодовник, канд. пед. наук, заст. директора УЦКД Світлана Садовенко; канд. мистецтвознавства, зав. лабораторії УЦКД Олександр Різник; доцент КНУКіМ Ганна Андрес; старші наукові співробітники УЦКД Інна Булкіна, Надія Гончаренко, Валентина Дем’ян та ін.
У ході круглого столу відбулося жваве обговорення актуальних проблем культурної політики в Україні. Олександр Гриценко коротко розповів про те, як готувалося видання “Культурна політика в Україні” та тісно споріднений із ним Національний звіт про культурну політику в Україні, представлений у травні цього року в Раді Європи, у рамках участі нашої держави в Програмі оглядів національних культурних політик держав-членів Ради Європи.
Керівник авторського колективу також висловив щиру вдячність “Швейцарській культурній програмі–Україна”, за фінансової підтримки якої було здійснене презентоване видання.
О.Гриценко детально зупинився на структурі і змісті видання, що стали, фактично, традиційними для національних звітів, підготовлених у рамках згаданої європейської прграми, і мають на меті більш-менш повно окреслити стан культурної сфери в певній країні, усіх її основних елементів (а не тільки того, чим безпосередньо опікується відповідне «галузеве» міністерство) та політику держави щодо розвитку культури.
“Національний звіт, - зазначив він, - це звіт країни про те, як вона підтримує розвиток своєї культури, це не наукова монографія на кшталт “Історії української культури”. Це – офіційний документ, який представляється відповідним Міністерством, хоча його підготовка й доручається науковцям.
Натомість наша книжка – це той аналітичний матеріал, який ліг в основу національного звіту, але не тотожний йому. Передусім – він помітно більший (прибизно на 30%), багатший на детальні статистичні дані, детальшіні аналізи тих чи іних проблем культурної сфери».
О.Гриценко торкнувся й такого важливого складника участі в згаданій програмі Ради Європи, як паралельний Звіт європейських експертів про культурну політику в Україні. Цей документ, підготовлений групою досвідчених фахівців з різних європейських країн (Британії, Австрії, Румунії, Болгарії), відіграє роль своєрідного “висновку офіційних опонентів” як щодо Національного звіту, так і щодо державної культурної політики загалом. Керівником групи експертів щодо культурної політики в Україні, був знаний британський фахівець, директор «Британської Ради» в Києві Террі Сандел.
Керівник авторського колективу видання “Культурна політика в Україні” відповів також на численні запитання учасників круглого столу - зокрема, про джерела вміщених у праці даних, складнощі одержання достовірної інформації про стан деяких ділянок культурної сфери – зокрема, музичного ринку, спонсорської діяльності; про недостатній рівень наукового осмислення процесів культурної трансформації в Україні.
Головний спеціаліст управління міжнародних зв’язків Міністерства культури і туризму України Світлана Павлиш (яка була учасником презентації Національного звіту про культурну політику України в Раді Європи) зазначила, що Національний звіт України мав неабиякий міжнародний резонанс: одразу опісля його прийняття представники кілканадцяти країн (переважно східно- та центральноєвропейських) запропонували співробітництво з нашою країною в певних сферах культури. Водночас, зазначила, С.Павлиш, “Звіт стане цікавим і корисним також для нашого суспільства. Ми певним чином подивилися на себе зі сторони, прочитавши цей звіт та звіт європейських експертів”.
Професор Мирон Стахів, привітавши авторський колектив з їхнім успіхом, наголосив на необхідності ширшої популяризації такого важливого видання, проведення дискусій різного рівня та в різних регіонах України з питань національної культурної політики, зокрема – дискусій щодо змісту понять “українська культура” та “культура в Україні” (“чи монолітна має бути українська культура, чи вона має бути різноманітна, поліцентрична”). На його погляд, у таке обговорення доцільно “втягувати” якомога ширше коло громадськості, не лише мистецьке середовище.
Він також запропонував створити інтернет-версію аналітичного огляду зі щорічним оновленням даних (О.Гриценко зауважив, що електронна версія видання вже розміщена на веб-сайті УЦКД).
Професор Григорій Грабович назвав видання “Культурна політика в Україні” спростуванням “спрощеної опінії” щодо цілковитої відсутності в Україні державної культурної політики. На його погляд, видання має стати серйозним поштовхом до подальшого розвитку національної культури й державної культурної політики. Відомий науковець також нагадав про становище української культури за радянської доби, коли “Українська національна культура була приречена на зникнення. Вона не мала існувати. Вона мала розчинитися в якійсь загальносовєцькій, “совковій” культурі”. Тому й не слід дивуватися тепер тим складним і неоднозначним процесам, що відбуваються в культурному розвитку новопосталої незалежної України. Скажімо, впадає в око дуже різний перебіг культурного розвитку в різних регіонах України, зрештою – вельми різне тлумачення самого поняття “українська культура”. За словами Г.Грабовича: “Інакше виглядає українська культура у Львові чи на Львівщині, а зовсім інакше - в Криму... Крим ніби є формально частина України, але знайдіть там хоча би десять українських книжок в українській книгарні!”
Григорій Грабович висловив погляд, що з такими документами, як Національний звіт про культурну політику, мали б ознайомитися українські урядовці високого рангу. Ефективніше має працювати й Національна Рада з культури і духовності при Президентові України.
Досить жваву дискусію серед учасників круглого столу викликали проблеми охорони національної культурної спадщини. Ганна Андрес, автор розділу про культурну спадщину в презентованому виданні, визначила три нагальні проблеми в цій сфері: дотримання чинного законодавства, складення достовірної статистики щодо нинішнього стану пам’яток, врешті, залучення недержавних інвестицій до охорони, реставрації, використання пам’яток.
Вона навела кричущі факти розпродажу рухомих археологічних пам’яток мало не “на очах у адміністрації музеїв” (зокрема, у Білгороді-Дністровському), наголосила, що існуюча статистика щодо культурної спадщини є, «м’яко кажучи, дуже приблизною й застарілою».
О.Гриценко зауважив, що ставлення до культурних пам’яток – як з боку органів влади, так і з боку суспільства – на жаль, часто доводиться характеризувати висловом відомого львівського фахівця з музейної справи Зеновія Мазурика: “спадщина без спадкоємця”. Це, наприклад, ситуація, коли для міста Львова з державного бюджету було виділено 100 мл. грн. – цільові кошти на реставрацію центру Львова, зокрема - Ринку. «А в результаті, попри протести культурницької громадськості, ми бачимо там забетоновану бруківку, де щілини між камінними плитами майже такої ширини, як ці плити».
Мирон Стахів наголосив на потребі підвищення якості підготовки фахівців у пам’яткоохоронній сфері: «Люди, які цим займаються, самі не розуміють, які рішення вони приймають. Це є так само велика загроза для культурної спадщини України!» М.Стахів навів приклад США та Європи щодо підготовки фахових археологів та стимулювання їхньої праці. Він також висловив занепокоєння тим, що масштабне спорудження нових об’єктів та автошляхів для «Євро-2012» теж, імовірно, відбуватиметься без належних археологічних досліджень, або й з їх ігноруванням, що може спричинити в Україні “археологічну катастрофу”.
На переконання представника Фонду «Україна 3000» Олексія Копитька, надзвичайно гострою проблемою пам’яткоохоронної сфери є недосконалість системи державного управління цією сферою: «По суті, в нас немає центрального органу виконавчої влади, який би займався цими питаннями. Повноваження центрального органу розпорошені між кількома відомствами. І без вирішення цього питання, появи єдиного центру, що приймає і виконує рішення, не буде суттєвих зрушень”. Він також наголосив на суперечливості положень різних законів, зокрема, неузгодженості між Законом України Про охорону культурної спадщини» і Земельним кодексом (що часом створює величезні проблеми для археологічних досліджень), між «Основами законодавства України про культуру» – і податковим законодавством.
Врешті, згідно із Законом “Про місцеве самоврядування”, Міністерство культури і туризму, на думку О.Копитька, має “надзвичайно малий вплив на кадрову політику в регіонах”.
С.Павлиш зауважила, що національна пам’яткоохоронна сфера може успішно розвивається тоді, коли в цьому зацікавлені не лише органи державної влади, а вся громадськість даної країни. Як приклад вона навела Туреччину, де робота пам’яткоохоронця є доволі престижною, а її представники вважають за честь працювати на державу та процвітання національної культури.
В підсумку всі учасники круглого столу погодилися з тим, що повноцінний розвиток національної культури та дієва культурна політика можливі лише при широкому залученні до цієї справи усього українського громадянства, незалежно від суспільного статусу та політичних симпатій.
| |
|
