|
|
 |
Нематеріальна культурна спадщина України. Співпраця з ЮНЕСКО |
 |
Положення про Всеукраїнський відкритий конкурс читців імені Тараса Шевченка |
|
|
|||||||||
 |
Народні аматорські мистецькі колективи | |
«Міжнародні та Всеукраїнські культурно-мистецькі заходи регіонів України» |
|
Народне мистецтво карпатського регіону України | |
Фольклорні колективи України |
|
С.І. Зажитько Форми функціонування та перспективи розвитку сучасної української симфонічної та камерно-інструментальної музикиАналітичний оглядУкраїнська музична культура, що має майже півтора-тисячолітню історію, після отримання Україною незалежності стає все більше відомою світу. Українська музика сьогодні вже є помітним явищем у світовому процесі. Багато країн відкрили її для себе, бо за часів Радянського Союзу все нівелювалося під загальним терміном «радянське мистецтво». Твори українських композиторів сьогодні звучать на найпрестижніших фестивалях та концертах різних країн світу.Звичайно, у XX столітті музична культура в Україні пройшла дуже складний шлях, що було обумовлено тією соціально-політичною системою, яка майже 70 років панувала на всьому бувшому радянському просторі. Ідеологічний диктат її повною мірою відчували всі прогресивні діячі культури. Не дивлячись на це, в епоху так званого «соціалістичного реалізму» в українській музиці сформувалась дуже потужна плеяда митців (у першу чергу так звані «шестидесятників»), творчість яких стала колосальним імпульсом для всього подальшого розвитку музичного мистецтва в Україні. Це, в першу чергу, імена Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, В. Сильвестрова, Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Загорцева, а також композиторів, що заявили про себе у 70-тих роках – М. Скорик, Є. Станкович, Л. Дичко, І. Карабиць, В.Зубицький, О. Кива та інші. Більше того – у 60-тих роках, вбираючи в себе всі новітні тенденції та напрямки західно-європейської музики від ново віденської школи до експериментів Дж. Кейджа, К.Штокхаузена, П. Булеза, Я. Ксенакіса та багатьох інших, сформувався український музичний авангард, пов’язаний з іменами В. Сильвестрова, Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Загорцева та, частково, В. Губи. Саме з цими прізвищами пов’язані перші мистецькі спроби, коли творчість українських композиторів почала потроху пробивати «залізну завісу» радянської системи. У 1978-му році Філадельфійський симфонічний оркестр під керуванням Зубіна Мети виконує твір «Об єми» В. Загорцева, В. Сильвестров стає Лауреатом Міжнародної премії ім. С. Кусевицького (Вашингтон, 1967), а пізніше – Лауреатом Міжнародного конкурсу композиторів «Gaudeamus» (Нідерланди, 1970). Ці прізвища на той час для багатьох уособлювали в собі «неофіційне» мистецтво, яке ототожнювалось з пошуками, експериментами та орієнтацією на новітні техніки композиції – додекафонію, серіалізм, алеаторику тощо. Пізніше, наприкінці 80-их та у першій половині 90-их роках яскраво заявила про себе нова молода генерація українських композиторів, яка і в наш час дуже активно працює та презентує українську музику закордоном. Це композитори: О. Щетинський, І. Щербаков, Л. Юріна, С. Зажитько, С. Пілютіков, А. Загайкевич, В. Польова, С. Луньов, А. Гаврилець, І. Тараненко, В. Рунчак, О. Козаренко, К. Цепколенко та інші. В нашому огляді мова піде саме про симфонічну та камерно-інструментальну музику, як дуже вагому частину загального музичного процесу. Це ті сфери музичної культури, які найбільш чутливо реагують на різноманітні зміни та катаклізми своєї епохи. Саме в них завжди розкривалися найбільш складні, глибокі почуття митця, втілювались найскладніші музичні образи та філософські концепції. Не зважаючи на те, що на побутовому рівні Україну вважали у першу чергу «пісенною» країною з багатими традиціями хорового співу, симфонічна та камерно-інструментальна музика вже кілька століть потужно розвивається у різних стилістичних вимірах, змінюючись разом з часом, органічно вбираючи в себе всі нові напрямки та тенденції останніх часів. Окрім того слід зазначити, що камерно-інструментальна музика, яка на рівні масового слухача сприймається як найбільш «елітарний» вид музичного мистецтва, є найбільш мобільною та гнучкою щодо можливості композиторських експериментів, радикалізації музичної мови. Це звичайно часто вимагає від слухача певної культури слухання та відповідного досвіду. Так, якщо пригадати, то багато творів В. Сильвестрова, Л. Грабовського далеко не одразу знаходили шлях не тільки до широкої музичної громадськості, але й не відразу сприймались навіть музикантами та професійною критикою. На той час це було наслідками ворожого ставлення всієї системи до будь-яких проявів авангарду, який сприймався, як «продукт ворожої системи». З кінця 80-их років, коли поступово композитори та широкі кола музичної громадськості отримали доступ до відповідної інформації, а також можливість виїзду за кордон, ситуація поступово стала змінюватись на краще – почав зростати інтерес до традицій музичного авангарду. Загалом, починаючи приблизно з кінця 60-их років і до періоду «постмодернізму», українську музику, на наш погляд, умовно можна розділити по певних напрямках: композитори старої школи, що спиралися виключно на класичні традиції, у творах яких був дуже відчутний присмак естетики «соцреалізму» (наводимо приклади зі сфери, що нас тут цікавить найбільше – симфонічної та камерно-інструментальної музики):
Л. Ревуцький – Перша та Друга симфонії, Перший концерт для фортепіано з оркестром (1969); В.Кирейко – Подвійний концерт для скрипки, альта та симфонічного оркестру (1974); Л. Колодуб – Перша, Друга, Четверта симфонії, Святкова увертюра для симфонічного оркестру (1978) та ін.
І. Карабиць - «Голосіння» для симфонічного оркестру (1982); Л. Колодуб – «Троїсті музики» для симфонічного оркестру (1984).
Л. Грабовський – Гомеоморфія №1 та Гомеоморфія №2 для фортепіано, Камерна музика №1 для струнних (1975), «Константи» для двох фортепіано та ударних (1972), Тріо для скрипки, контрабаса та фортепіано (1971); В. Годзяцький - «Стабіліс» для струнного оркестру (1978), «Розриви площин» для фортепіано (1973); В. Загорцев - «Об’єми» для симфонічного оркестру (1976), «Градації» для камерного ансамблю (1977), «Ритми» для фортепіано (1981).
В. Губа - Струнний квартет «По прочтении Достоевского» (1978) Тріо «Пам’яті Д. Шостаковича» для скрипки, віолончелі та фортепіано (1980); Ю. Іщенко - Струнні квартети №№ 1-5, Концерт для фортепіано з оркестром №1 (1978) та ін.; Б. Буєвський – Симфонія «Устим Кармалюк» (1981) та ін.; Є. Станкович – Симфонія «Largo» для струнних (1980), Камерна симфонія № 3 для флейти та камерного оркестру (1982), «Симфонія пасторалей» для симфонічного оркестру (1984), Соната для віолончелі та фортепіано (1977) та ін. Найбільш резонансні твори молодих композиторів 1990-х років, що представляють вищезгадані стилістичні напрямки:
О. Гугель – «Присвята Арво Пярту» для симфонічного оркестру (1990), «Три литовські пісні» для фортепіано ((1993); О. Щетинський – «Глосолалії» для симфонічного оркестру (1991); С. Зажитько – «Герстекер» для піаніста та персонажа (1995), «Ах ты, степь широкая!» - психоделічна серенада для баритона, квазі-вокального чоловічого квартету, тромбону, скрипки, ударних та танцюристів (1996), «От так!» для фортепіано (1998); В. Рунчак – «1+16+1…» - неконцерт для скрипки та струнного оркестру (1997), «Час X», «Прощальна» несимфонія для камерного ансамблю (1998). Перелік використаних джерел
|
|
Інформація про УЦКД | Наукові розробки | Бібліотека праць | Методичні розробоки | АІС ''Народна творчість'' Наш банер | Мапа сайту | Посилання | Контакти | Архів новин | Блоги науковців УЦКД Обласні центри народної творчості | Голодомор 1932-1933 рр. |
||||||
|
||||||
